Є такий мем – на картинці зображена дитина в утробі, яка ще не знає, де вона народиться. Дитя стискає кулачки і каже: «Тільки б не в Запоріжжі». Ця картинка багато говорить про Запоріжжя, яке в 1920–1930-ті було вітриною Радянського Союзу, а тепер стало містом, з якого стабільно їдуть геть. Заступниця головної редакторки Заборони Юліана Скібіцька народилася в Запоріжжі і прожила там 21 рік. Вона поговорила з людьми, які залишаються в місті і змінюють його – вони розповіли, за що люблять Запоріжжя та як полюбити його іншим.
Якщо йти проспектом Металургів у бік колишнього Палацу культури імені Кірова, то на перетині проспекту і вулиці Рекордної ви побачите кафе «Перлина». Це радше навіть не кафе, а їдальня – і там досі можна добре пообідати щонайбільше за 50 грн. Всередині зберігся типовий радянський інтер’єр – скатертини з принтами вермішелі і ромашок, радянські картини з островами й очеретами.
Найчастіше сюди приходять перекусити заводчани. З «Перлини» якраз починається дорога до району Кічкас або «Кічман», як його називають місцеві. Там зосереджені всі головні заводи міста, і якщо подивитися на них із правого берега Дніпра, можна побачити смог. Заводи зараз – головна причина тутешнього забрудненого повітря. Але саме завдяки їм з’явилося те Запоріжжя, яке ми знаємо.
У 1920-ті Запоріжжя задумувалося як місто майбутнього. Совєти створювали потужну промислову базу: побудували Дніпрогес і безліч заводів, а разом із ними з’явилося і місцеве Соцмісто – пам’ятник конструктивізму. Такі мікрорайони будували для робочих, вони з’являлися в багатьох містах Радянського Союзу. Але Запоріжжя було пілотним проєктом, і над цим працювали кращі архітектори СРСР. Утім, уже в другій половині 1930-х, коли сталінський режим почав закручувати гайки, експерименти закінчилися. Потім почалася війна, після неї – руїна, і до Запоріжжя втратили цікавість.
Від Олександрівська до Запоріжжя
«Був собі Олександрівськ, повітове місто. Почали будувати, бо була потрібна фортеця, яка відділяла б Крим від материкової частини. Але війна [Кримська] закінчилася і вже начебто і фортеця не потрібна, тому що набігів не буде. Ось так Олександрівськ і жив – ні туди ні сюди», – так описує початок історії Запоріжжя громадська активістка і кураторка культурних проектів Наташа Лобач. Тривалий час Олександрівськ був містом трьох цегляних і одного салотопного заводів. Вже потім, перед революцією 1917 року, тут з’явилася залізниця, виникли нові заводи і фабрики. Старе місто зараз можна обійти за півгодини – воно починається від залізничного вокзалу «Запоріжжя-1», першої станції в місті, і закінчується студентською поліклінікою.
Наташа Лобач ніколи не вчилася архітектурі. «12 років тому я гуляла містом і побачила будинок, який заокруглюється, – згадує вона. – Йду і думаю: як це так? Мене тоді це дуже вразило. Пройшлася ще, а там що далі, то крутіші [будинки]. Почала вивчати, що ще є із запорізької архітектури. Мені не подобається район старого Олександрівська, не резонує це зі мною. А тут все будувалося для наших бабусь і дідусів. Можна наочно вивчати, як саме [архітектура] впливала на людей».
У 1921 році Олександрівськ перейменували на Запоріжжя, за історичною назвою. За рік до цього на Московській губернській конференції Ленін проголосив відому фразу: «Комунізм – це є радянська влада плюс електрифікація всієї країни». У Запоріжжі вирішили зводити Дніпрогес. Це була грандіозне й унікальне будівництво. Його будували разом із американцями, чехами та поляками.
Дослідник і працівник Запорізької міськради Павло Кравчук каже, що головна особливість була в тому, що на будівництві трудилися наймані робітники. «По суті, це єдине таке велике будівництво в Радянському Союзі, де працювали добровільно і отримували гроші як звичайні наймані робітники, — каже він. — Звісно, були й ентузіасти, велася активна пропаганда, але будь-хто міг піти — і йому нічого не було. Це вже потім радянська влада зрозуміла, що наймана праця — це дорого. І почала використовувати працю ув’язнених».
1920—1930-ті роки — золотий період для радянських художників, письменників і архітекторів. Молоді люди, охоплені романтикою революції, прагнули зруйнувати старий закостенілий світ і побудувати новий, пропонуючи свіжі та часом божевільні ідеї. Так, у мистецтві розвивався авангардизм, який подарував світу Казимира Малевича, в літературі панував футуризм, де сяяв Володимир Маяковський, а архітектори створювали конструктивізм.
«Це був кінець 20-х. Тоді було можливо ще конкурси проводити, — розповідає Наташа Лобач. — Типу: «Мені ось таке! А мені ось таке! А мені інше!» Це на той момент працювало».
Архітекторами Соцміста в Запоріжжі стали брати Весніни, на тоді одні з шанованих і визнаних майстрів не лише в СРСР, а й на Заході. Брати Весніни надихалися принципами архітектора Ле Корбюзьє, що розвинув функціоналізм.
Конструктивізм вирізняється простотою та функціональністю. Все було ретельно продумано для «радянської людини майбутнього». Людині потрібно житло — значить, слід побудувати зручні квартири. Людина має добре харчуватися — отже, треба спорудити окремий блок їдалень. Має відпочивати — тож потрібно створити клуб. І все це має бути розташоване компактно, щоб людина швидко пересувалася між своїми потребами. Так, наприклад, між будинками і клубами з’явилися спеціальні переходи — щоб просто з дому робітник міг піти і «просвітитися».
Як авангардисти в мистецтві і футуристи в літературі, конструктивісти відмовлялися від загальновизнаних норм. Наприклад, радянський архітектор Георгій Крутиков пропонував концепцію летючого Соцміста. За його задумом, землю потрібно використовувати для заводів і сільського господарства, а люди можуть жити в повітрі. Звісно, це був утопічний проєкт. Утім, саме в 20-ті роки такі проєкти взагалі могли народжуватися. Вже в середині 30-х Сталін відмовиться від всіх експериментів, сміливі архітектори потраплять у немилість, а всі проєкти будуть іти суворо по лінії партії.
Ворота Вавилона
Ми сидимо з запорізьким гідом Ромою Акбашем у кав’ярні на проспекті Металургів. І в минулому столітті, і зараз — це центр міста. Тут розташований єдиний в Запоріжжі Макдональдс, біля якого зазвичай всі і призначають зустрічі. Його, до речі, нещодавно відремонтували — і модерністська будівля перетворилася на звичайну коробку. Типова історія для Запоріжжя.
Рома показує на будинки через дорогу — вони завішані вивісками та оголошеннями. Ці будівлі побудував архітектор Георгій Лавров — радянський романтик-конструктивіст.
«Лавров надихався вавилонськими воротами ассірійських міст, так званою брамою Іштар, — показує Акбаш на будинки. — Вони за формами і обрисами бачаться дуже схожими. Тобто Лавров свій конструктивізм, який в ньому ще залишався, з’єднав із якоюсь античною, східною, близькосхідною архітектурою».
Рома Акбаш проводить екскурсії містом вже близько десяти років. Як і Наташа Лобач, він ніколи не займався і не захоплювався архітектурою. Просто в певний момент Роман зрозумів, що майже нічого не знає про історію рідного міста — і почав його вивчати. Ходив у бібліотеки, дивився архіви, спілкувався з колекціонерами.
«Є цілі сайти про історію Києва, — каже він. — У Москві та інших містах це теж є. А у нас не було».
Одного разу, ще в «Однокласниках», Рома запропонував провести екскурсію Запоріжжям — відгукнулося близько десяти людей. Зараз він здійснює екскурсії регулярно — до нього часто приїжджають із інших міст. Прогулянка Запоріжжям охоплює близько трьох годин, і якщо на початку люди дивуються, що можна так довго обговорювати про місто, то ближче до кінця часто кажуть, що їм забракло часу.
«Ось вся ця частина Запоріжжя [Соцмісто] — це унікальний заповідник конструктивізму, — розповідає Рома. — Тут зібрані найяскравіші приклади архітектури 1930-х. А люди не знають, де вони живуть. Вони дивляться і думають — ну, будинки та й будинки. А потім, коли їм розкажеш історію, вони вже думають — вау, у мене на Металургів ворота Вавилона! Сприйняття змінюється відразу ж».
Чесний конструктивізм
У 2006 році запорізький урбаніст і художник Юрій Баранник вирішив відкрити в своїй квартирі арт-галерею. Вона містилася в центрі так званого ленінського заповідника — на проспекті Леніна, навпроти площі Леніна, де стояв пам’ятник Леніну, за яким починався Дніпрогес імені Леніна, що веде в Ленінський район. Тому і свою галерею Баранник назвав «Ленін». У 2010 році він запросив на роботу Наташу Лобач. Тоді, та й потім, — це було єдине місце в місті, де можна було познайомитися з сучасним мистецтвом.
«У галерею ходило багато людей, — згадує Лобач. — Був один дядечко з «Мотора» [запорізького авіабудівного заводу]. Побачив оголошення про виставку, а потім почав постійно ходити. Мав вигляд типового заводчанина, а якось каже мені: «А ви ось читали листування Пушкіна з його братом, там є дуже цікаві речі». Ми потім із ним часто спілкувалися».
У «Леніні» часто відбувалися виставки, присвячені Соцмісту. У 2019-му Юра Баранник помер, галерея відтоді не працює. Наташа іноді проводить Соцмістом екскурсії. Про нього вона завжди говорить із захватом.
«Це все будувалося за часів, коли не можна було робити якихось архітектурних виїбонів: арочки, ліпнину, що-небудь «гарненьке». Потрібно було зводити щось дуже просте, але ідеально красиве, — каже Лобач. — Був дуже гнучкий підхід: а давайте тут багато скла зробимо? А давайте тут взагалі нічого не робитимемо, буде глуха стіна. Це незрозуміло, і це живий експеримент. Конструктивізм дуже аскетичний. Але він водночас відкритий і чесний».
Три роки тому в Запоріжжі відбулася міжнародна виставка «Баухаус-Запоріжжя», присвячена модернізму. У місто приїхала делегація з Німеччини, Чехії та Польщі. Наташа Лобач згадує, що один із німців дуже цікавився Соцмістом — його дочка писала дипломну роботу по Дніпрогесу.
«Вони приїхали й охуїли від того, що побачили, ходили з роззявленими ротами, — згадує Лобач. — Йдемо ми довгою алеєю, а там жінка риється в смітнику. Кричить: «А шо ви тут робите? А ну йдіть звідси!» Потім наздоганяє і кричить вже матом: «Ідіть звідси нахуй до Путіна!» Я посміялася, що жінка політично підкута. Річ у тому, що там такі люди і живуть, не еліточка якась. І мені здається, це теж дуже по-чесному».
Побачити місто
На площі Фестивальній, яка вважається головною площею Запоріжжя, висить велика розтяжка, на ній написано: «Запоріжжя — колиска української державності». Прямо навпроти — типова радянська будівля Запорізької обладміністрації. Ця картинка, насправді, показує той конфлікт, який існує в презентації Запоріжжя. Офіційна влада більше концентрується на тому, що це місто козацької слави. Хоча, як каже Павло Кравчук, Запоріжжя — це ще й унікальний модерністський проєкт.
Із 2017 року історики й активісти працюють над тим, щоб домогтися статусу пам’ятки ЮНЕСКО для Соцміста.
«Це означає створити повноцінну самостійну адміністрацію на території міста, яка опікуватиметься цим об’єктом. Не окремим будинком або вулицею, а цілим районом, — пояснює Павло Кравчук. — У нас з’явиться точка тяжіння, яка пов’язує нас із Німеччиною, з Америкою, де пошуки громадського облаштування і художніх практик того періоду були дуже схожими. У тридцятих роках Запоріжжя і великі німецькі міста були на одному рівні».
В Україні зараз є сім пам’ятників ЮНЕСКО — це, наприклад, Києво-Печерська Лавра, історичний центр Львова, дерев’яні церкви в Карпатах. Однак жодна модерністська будівля не потрапила в цей перелік, хоча архітектурна спадщина піонера модернізму Ле Корбюзьє охороняється ЮНЕСКО. З 2017 року будинок харківського Держпрому міститься в попередньому списку ЮНЕСКО, але все ще не потрапив до основного. Щодо запорізького Соцміста, то поки все перебуває на етапі погоджень із усіма рівнями влади. Павло Кравчук критикує Міністерство культури, яке затверджує подібні рішення — він вважає, в Києві відсутнє розуміння того, що відбувається в регіонах.
«Вони говорять: «Ну, це ж не українське бароко», — обурюється Кравчук. — Кажуть: «У вас якась не така спадщина». Що значить — «не така»? Тобто, для Ле Корбюзьє воно було таке, а для Вані з міністерства — не таке? Для Запоріжжя модернізм — це все, місто відбулося завдяки йому. І якщо чиновники цього не розуміють, вони дуже шкодять єдності країни таким підходом».
«У тридцяті роки Запоріжжя було головним туристичним центром Радянського Союзу, — каже Рома Акбаш. — Сюди приїжджало дуже багато іноземців, не кажучи про внутрішніх туристів з усього Союзу. Один чоловік розповідав мені, що в 1930-і жив у Казахстані, і їх, піонерів, привезли в Запоріжжя — показати Дніпрогес, заводи, будинки. Він каже, що потім ці діти мріяли жити в Запоріжжі. Чи багато ти знайдеш зараз людей, які скажуть те саме?».
Наташа Лобач каже, що на її екскурсіях Соцмістом побували тисячі людей, і всі виходили з іншим ставленням до цього району і міста. Рома Акбаш вважає, що Запоріжжю бракує місцевого патріотизму. Одного разу до нього на екскурсію прийшли кияни, які проїжджали повз. Вони були впевнені, що в місті ні на що дивитися — адже всі їхні знайомі мешканці Запоріжжя, які виїхали звідти, запевняли саме в цьому. Запоріжжя, каже він, зазвичай не люблять. «Мене іноді за божевільного мають, але я ж теж бачу всі ці проблеми. Я живу в звичайній хрущовці, їжджу на звичайних маршрутках, дихаю цим повітрям. Але просто я ще бачу, що по інший бік. Я знаю, за що місто можна любити. А люди часто не хочуть цього розуміти».
