Торгівля людьми та чистий гуманізм. Моторошні паралелі (але й уроки) часів Західного та Східного Берлінів

Він мав прилетіти до Західного Берліна літаком і отримати мільйон західних марок від «Аксель Шпрінгер», але потрапив до в’язниці. Врешті політв’язень Міхаель Шлоссер опинився на Заході з однією порожньою дорожньою сумкою, яку купив в тюрмі.

Як його та ще тисячі людей вдалося викупити у режиму? У спецпроєкті «Пташина клітка» Єврорадіо розповідає цю фантастичну історію. 

Міхаель Шлоссер

Міхаель Шлоссер працював на телебаченні Німецької Демократичної Республіки (НДР, підконтрольна СРСР). Він мріяв відкрити власну автослюсарну майстерню, бо був чудовим механіком. І щоб втекти з НДР, він збудує… літак.

Але на початку 80-х років Східна Німеччина ще не знає, що її громадянин здатний на таке. І відмовляє Шлоссеру у відкритті майстерні. Він знову пише прохання — і знову отримує відмову.

«І тоді я подумав: якщо мене в моїй країні не хочуть бачити добрим механіком, то я маю потрапити на Захід. Щоправда, тоді я ще не розумів, як це зробити», — розповідає Міхаель Шлоссер.

Він зустрівся із журналістами у будівлі навчального та меморіального центру в’язниці Касберг у східнонімецькому місті Хемніц. Коли пан Шлоссер потрапив сюди у 80-х, місто називалося Карл-Маркс-Штадт. В цій будівлі знаходився не меморіальний центр, а просто в’язниця. У ній політв’язні з НДР чекали, коли Західна Німеччина… викупить їх у східного режиму.

Так, саме викупить. Загалом уряд ФРН викупив у режиму НДР понад 33 000 політв’язнів. І Міхаель Шлоссер був одним із них.

Одномоторний літак

Шлоссер виношував плани втечі з НДР. Але фінальний план оформився сам собою, коли він приїхав у гості до чеських друзів та увімкнув радіо.

«Я сидів у кемпінгу, слухав радіо та почув оголошення видавництва “Аксель Шпрінгер”. Вони заявили, що для мешканців НДР, які хочуть залишити країну та зможуть побудувати вертоліт, “Аксель Шпрінгер” пропонує свій дах як майданчик для посадки, — розповідає Міхаель Шлоссер. — Там йшлося про те, що той житель НДР, який на самостійно побудованому гелікоптері зможе прилетіти до Західного Берліна, отримає премію в мільйон західних марок».

«Спершу я не сприйняв цю пропозицію серйозно. Але мій друг із Чехії додзвонився до “Аксель Шпрінгер”. До телефону підійшов редактор і підтвердив: так, ми зробили таку заяву. У мене не виходило побудувати гелікоптер, тому що не вистачало креслень, і я вирішив побудувати маленький одномоторний літак», — каже Шлоссер.

Втеча була запланована на 11 листопада 1983 року. Шлоссер збирався летіти між п’ятою та шостою ранку. У цей день у Німеччині розпочинався карнавал. І він думав, що на кордоні всі випиватимуть, а на його літак не звернуть уваги: «Чого я не знав — то це того, що Штазі вже мало ордер на обшук моєї власності».

Стеження Штазі

Штазі стежило за Шлоссером. Хтось з роботи сказав, що цей механік надто багато часу проводить за вивченням якогось угорського журналу, надто уважно читає статтю про дельтаплани. Коли Міхаель пішов до кіоску за свіжим випуском журналу, у нього попросили паспортні дані. Мовляв, зараз журналу немає, але ми замовимо його для вас. Вже тоді Шлоссер почав підозрювати, що привернув увагу Міністерства держбезпеки. Навіщо заради звичайного журналу просити у покупця паспортні дані?

«Коли з’явилася можливість прочитати мої документи, слідчі акти, я дізнався, що вони складаються з понад 5 000 сторінок», — Шлоссер розводить руками, щоб показати вражаючий обсяг уявної теки. Штазі знала про його плани все.

«Але у в’язниці я провів лише 6,5 місяця. На моїх актах від руки написано: цю людину хочуть викупити, дано дозвіл на її викуп, — каже Міхаель Шлоссер. — У жовтні 1984 року я приїхав до в’язниці в Карл-Маркс-Штадті. І п’ятого грудня 1984 року Західна Німеччина викупила мене у НДР».

Близько 90% усіх політв’язнів, за яких заступався Захід, напередодні викупу переводили сюди.

Як переговори про викуп взагалі стали можливими?

1962 року відбувся обмін радянського шпигуна Рудольфа Абеля на американського льотчика Генрі Пауерса. І це дало сигнал, що переговори між ворогуючими режимами можливі. Ви могли бачити цю історію обміну очима Стівена Спілберга — він показав складні переговори, що стояли за угодою, в оскароносному фільмі «Міст шпигунів».

І незабаром після обміну Абеля на Пауерса, в 1963 році, федеральний уряд обміняв вісім ув’язнених на більш ніж 200 000 німецьких марок.

«Перший викуп був дуже театралізованим. Сумку з грошима передали у берлінському метро — на “Фрідріхштрассі”. Один із викуплених тоді політв’язнів провів у в’язниці 17 років, — зазначає наукова співробітниця меморіального центру в’язниці Касберг, докторка Штефані Ліман. — Пізніше він казав, що не міг повірити у те, що відбувається. Не міг повірити, що хтось весь цей час про нього думав».

Доктор Ян Філіпп Вьольберн, заступник директора Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні, написав книгу про те, як проходили протягом десятків років ці складні переговори, а за ними й сам викуп політв’язнів.

«Все почалося в 1963 році, лише через рік після кризи на Кубі, коли світ стояв на кордоні ядерної війни. Тобто тоді, коли обидві сторони зрозуміли, що ситуація більше не може розвиватись так, як розвивалася останніми роками. І ця торгівля ув’язненими була спробою зрозуміти, наскільки далеко ми можемо зайти, чи можемо ми укладати домовленості з іншою стороною», — пояснює Вьольберн.

Обмін політв’язнів

І в 1964 році йшлося вже більш ніж про сотню політв’язнів, яких обмінювали на товари. Якщо в першій угоді 1963 року за політв’язнів платили готівкою, то вдруге, 1964-го, викуп було передано у вигляді товарів. «І це було початком торгівлі людьми, якщо хочете назвати це так. Або початком викупу політв’язнів», — каже експерт.

Обидві сторони були зацікавлені у тому, щоб тримати ці угоди в секреті. І особливо у цьому була зацікавлена ​​Східна Німеччина. По-перше, це могло зашкодити іміджу.

«А по-друге, відкрита інформація про ці схеми могла спровокувати ситуацію, коли люди прагнули б потрапити до в’язниці, щоби бути викупленими та виїхати на Захід. І були випадки, коли так і відбувалося», — зазначає доктор Вьольберн.

Краще дзвони Фогелю

У фільмі Спілберга ви могли побачити образ людини, яка відіграла найважливішу роль у цих переговорах. Це східнонімецький адвокат Вольфганг Фогель. На початку 60-х Фогель брав участь у переговорах щодо обміну Абеля на Пауерса. І він стане головним переговорником між Заходом та Сходом у наступні десятиліття.

«Фогель відіграв найважливішу роль у процесах обміну, — каже Штефані Лиман. — Я надаю йому таке важливе значення, тому що домовленості один з одним укладали не уряди, а саме адвокати. Звичайно, адвокати мали отримати схвалення від вищих органів, але саме вони домовлялися один з одним».

До 80-х років багато хто з тих, хто планував втечу на Захід, уже знали ім’я Фогеля, додає Вьольберн: «Вони знали, що є такий адвокат — Фогель. А він має якісь контакти із західним урядом, щоб звільняти політв’язнів. І коли хтось намагався тікати, то говорив друзям: слухай, якщо станеться так, що я потраплю до в’язниці, будь ласка, скажи моїм друзям чи родичам на Заході активувати зв’язки між західним урядом та Фогелем».

Що робило Фогеля таким особливим?

Чому саме цьому адвокату обидва уряди довірили такі неоднозначні угоди? Чи міг інший юрист взяти він роль Фогеля?

«Він виглядав як дипломат. Він міг діяти, міг триматися як офіційний представник, коли йшлося про гуманітарні питання. І це те, що дуже цінувалося на Заході. Що є людина, з якою вони можуть розмовляти. Хтось надійний, — каже доктор Вьольберн. — Він був такого типу юристів, які входили в обидва світи. Він мав ліцензію, яка відкривала йому доступ до судів у Західній Німеччині, але також мав ліцензію, яка дозволяла йому працювати в східнонімецькій системі. Він міг бути в обох частинах розділеного Берліна. І він мав довіру з боку східнонімецького уряду».

«З одного боку, він багато зробив для політичних в’язнів. Його адвокатська фірма завжди була на зв’язку з сім’ями політв’язнів. Але з іншого боку, він служив партії», — зазначає Штефані Лиман.

Фогель і зовні вирізнявся. У похмурому НДР він мав «Мерседес» золотого кольору, на якому він супроводжував до західного кордону автобуси з політв’язнями. Були інші адвокати, котрі намагалися взяти на себе його роль. Але ніхто з них не був Фогелем — не зміг заручитись довірою обох систем.

Друг пана Шлоссера, який хоче втекти

У перекладі з німецької прізвище Фогеля означає «птах». І тому в’язницю Касберг, де багато політв’язнів чекали на викуп, називали «пташина клітина».

Пан Шлоссер познайомився з Фогелем, коли був у відрядженні Берліні: «Я вирішив використати час із користю, пішов у його фірму і запитав: я маю приятеля, який відправив прохання виїхати до ФРН. Що буде з його майном, землею та будинком? Він тоді сказав, що якщо громадянин НДР планує виїхати на Захід, то його власність має бути продана чи переписана на членів родини. Так-так, якою б не була сума. Це не має значення. Він казав мені це й так дружелюбно посміхався, як буває, коли людина вже розуміє, що тут щось не так».

Шлоссер зустріне Фогеля ще раз — коли сидітиме у в’язниці в очікуванні викупу. Адвокат скаже йому, що більше не потрібно будувати літак, бо він й так потрапить на Захід. Його викуповують.

І підтвердить: так, уже тоді, у Берліні, він зрозумів, що немає ніякого друга пана Шлоссера. Є сам Шлоссер — і він планує втечу.

Після возз’єднання Німеччини Фогеля судили за співпрацю зі Штазі. Його також підозрювали в шантажі емігрантів і в тому, що він розпродував їхнє майно за ціною, нижчою від ринкової. Верховний суд виправдав його за всіма звинуваченнями 1998 року.

Скільки коштує людина?

Історики досі не до кінця розуміють умови викупу. Базову схему тих домовленостей доктор Яе Філіпп Вьольберн описує так.

На Заході була юридична фірма, яка збирала імена політв’язнів і мала контакти зі східними німцями. Було зібрано багато імен людей, які потрапляли до в’язниць Східної Німеччини з політичних мотивів. Список передавали Фогелю, і він віддавав його до Штазі. Там перевіряли список, вивчали, хто і чому в ньому опинився. І потім казали: окей, цю людину ми можемо продати, а цю — ні, бо, припустимо, вона відсиділа лише половину терміну.

Ціна ув’язнених в НДР

«Але ця сума виплачувалася не готівкою, — пояснює Вьольберн. — Західна Німеччина передавала товари, які можна було використати, наприклад, у промисловості Східної Німеччини. А наприкінці східний режим навчився якимось чином перепродавати ці товари, щоб отримувати за них гроші та переказувати їх на банківський рахунок НДР. І з цього рахунку часто оплачували свої борги західнонімецьким банкам. Це дуже цікава кругова економіка».

Так звана «ціна ув’язненого» починалася з 40 тисяч німецьких марок (близько 20 000 євро). А наприкінці існування НДР за політв’язня платили 96 тисяч марок (близько 49 000 євро). Дехто коштував дорожче: наприклад, лікарі, які були потрібні НДР. Або ті, хто «шпигував» на користь Заходу і нібито завдав шкоди східнонімецькому режиму.

І оскільки для НДР все це перетворилося на джерело доходу, то й затриманих ставало дедалі більше.

«Так, уже до 80-х років політв’язнів саджали до в’язниць лише тому, що, наприклад, люди подавали прохання, щоб їх випустили на Захід. Таких людей заарештовували під надуманим приводом», — розповідає Вьольберн.

Автобус на різних номерах: як вивозили з НДР до ФРН

Повернемося до в’язниці Карл-Маркс-Штадта. Умови, в яких тут утримували в’язнів, помітно відрізнялися від умов інших в’язниць НДР. Тому що на Заході в жодному разі не мало скластися враження, ніби із ув’язненими на Сході погано поводяться.

Штефані Лиман показує камеру: «Люди, яких мали викупити, могли вдень прилягти на ліжко. Свідки того часу розповідають, що навіть їжа у тих, кого викуповували, була трохи кращою, ніж у простих в’язнів».

Тут ув’язнені працювали та могли отримати трохи грошей. Але вивозити східні гроші на Захід було заборонено. Тому вони мали або відправити всі свої накопичення сім’ї, або купити щось у місцевій крамничці. Купити можна було небагато.

Коли пан Шлоссер прийшов у магазин, у ньому розкупили майже все. Залишалася лише дорожня сумка. Порожню він узяв із собою на Захід — а решту грошей відправив сім’ї. Цю сумку та радіо, через яке почув оголошення від «Аксель Шпрінгер», він зберігає досі.

Гробова тиша

У день звільнення політв’язнів переводили з камер на комфортні туристичні західні автобуси. Оскільки угоди тримали у таємниці, автобуси теж були таємні. Номерні знаки ними переверталися натисканням кнопки. По НДР автобус їхав східними номерами, а коли приїжджав на Захід, номери змінювалися на західні.

«І ви можете собі уявити, які емоції відчували люди, котрі на таких автобусах перетинали кордон НДР та ФРН, — розповідає Штефані Лиман. — Політв’язні розповідали, що в автобусі була гробова тиша, їм наказували мовчати. Бо ніхто не повинен знати про покупку, про передачу людей і взагалі про особливості цього процесу».

І люди, які заходили до цього автобуса, були в жаху. Вони боялися, що їх будь-якої миті витягнуть звідти — і повернуть до НДР. А були ситуації, коли чоловік чи дружина в такому автобусі після багатьох років відсидки вперше зустрічалися.

***

Шлоссер відкрив майстерню, як і мріяв. І збудував ще три літаки — на одному з них він досі підійматиється до неба. Опинившись у в’язниці Касберг, він спокійно заходить у приміщення, яке колись було камерою. І каже, що не має тут складних почуттів. Ба більше, він іноді водить екскурсії.

Можливості продавати політв’язнів лише підгодовувала спокусу НДР посилити репресії. Для Заходу це був акт чистого гуманізму, для Сходу — чистий прибуток.

Можна століттями говорити про політичні наслідки, але треба дивитися і на те, що це означало для людей, які були звільнені, — наголошує доктор Вьольберн. — Я не знаю жодного політв’язня, який сказав би, що не хотів опинитися на свободі. А ця схема була єдиною на шляху до миру і свободи. Людське життя — це щось, про що не можна забувати й що треба проголошувати, коли йдеться про викуп політв’язнів».