Жінкам дозволили вступати на інженерні та архітектурні факультети у 20-х роках минулого століття — тобто близько ста років тому. Але в університетах самі викладачі досі називають архітектуру «чоловічою професією», а на керівних посадах складно знайти жінку. У партнерстві з Енциклопедією Архітектури України (ЕАУ) Оксана Семенік розповідає, чи існує «жіноча» архітектура, чому в архітектурі так мало відомих жінок і чому вони змушені йти з професії.
Історичний фокус
У 1920-х роках австрійська архітекторка Маргарете Шютте-Ліхоцкі придумала «франкфуртську кухню», яка вважається прототипом сучасної кухні. В ті часи стандартна кухня поєднувалася з їдальнею. Маргарете Шютте-Ліхоцкі спроєктувала кухню, де все необхідне знаходиться на відстані витягнутої руки. Це оптимізовувало й полегшувало робочий процес.
«Франкфуртська кухня» стала можливою завдяки серії соціальних і промислових революцій, коли вектор архітектури змінився з «патріархального» на більш демократичний. З’явилася тенденція враховувати «жіноче питання». Тоді, на хвилі модернізму, почали з’являтися такі вищі навчальні заклади як Баухауз — революційний інститут у плані навчання й підходу до архітектури та планування. А з ними з’явилися і «жінки Баухауза» — ціла плеяда сміливих архітекторок і дизайнерок. Маріанна Брантдт придумала чайник, світильник, кухонні предмети в сучасному вигляді, Маргарет Хейман-Лебенштейн заснувала керамічну фабрику посуду з чоловіком, Ісі Гропіус була правою рукою директора Баухауза й архітекторкою Будинку Майстрів у Дессау.
В Україні в радянський період було багато архітекторок. Але їм дозволили вступати на архітектурні та інженерні факультети лише в середині 20-х. Вчитися потрібно було шість років, тому у професію вони увійшли вже у 30-х роках, коли почався так званий «сталінський поворот». В архітектурі, літературі, мистецтві й інших сферах культури, модернізм і авангард заборонявся, всюди насаджувався соцреалізм і пропаганда, що прославляють Сталіна й партію. Жінки-архітекторки не застали розквіт модернізму та конструктивізму, в роботі з якими можна було показати творчий підхід і свободу. Модернізм в архітектуру вони почнуть повертати самостійно тільки за кілька десятиліть.
Від «дружин інженерів» до «прозорої архітектури»
«Я бачила один архітектурний журнал 30-х, присвячений жінкам і 8 березня. Тексти написані в піднесеному і поблажливому тоні. Мовляв, «вона малювала романтичні малюнки, а тепер проєктує заводи» або «уявляєте, у неї навіть дитина є», — розповідає дослідниця архітектури Євгенія Губкіна. У 2018 році вона стала співавторкою книги «Радянський модернізм. Бруталізм. Постмодернізм», що вийшла у видавництві «Основи» спільно з німецьким DOM Publishing. Велика частина досліджень Губкіної присвячена ролі жінок в українській архітектурі.
Дослідниця згадує історію Ніни Манучарової, яка проєктувала стадіони («Динамо» в Києві), заводи («ФЕД» у Харкові), соціалістичні міста та інші об’єкти. Але ілюстрацією до її «профайлу» в тому ж архітектурному журналі поставили акварельні малюнки.
У 1930-х існувало видання «Дружини інженерів» — про дружин радянської інженерної еліти. На фотографіях вони годують грудьми немовлят, крокують у спортивній формі з дітьми. Дівчата — шиють та готують, танцюють балет і грають на піаніно, хлопчики — читають книги, дивляться в мікроскоп, малюють Сталіна. У гендерних студіях подібні речі називаються «повернення жінок додому», коли вже емансипованим жінкам нагадують, що їхня справа — народжувати дітей, зберігати родинне вогнище і догоджати чоловікові.
Уже під час «відлиги» архітекторок стали більше помічати, а сама архітектура перестала бути тоталітарною. Це, наприклад, простежується в роботах українки Наталії Чмутіної. Одна з найвідоміших її робіт, у співавторстві з Володимиром Заболотним, — нинішній будинок Верховної Ради України. Він зроблений у стилі сталінського ампіру: великі колони, ліпнина, а сама будівля «нависає», «тисне» своєю масивністю. Однак Чмутіна як співавторка проєкту мало де згадується. А сталінську премію в результаті отримав лише Заболотний.
Уже у 50-х Чмутіна здійснює радикальний поворот — її архітектура стає більш модерністською. Наприклад, санаторій «Тарасова гора» в Каневі. «У ньому відчувається очищення від сталінського минулого: сама будівля прозора, а під нею навіть можна пролізти [будівлю зроблено ніби «на ніжках»], — каже Губкіна. — Жіноча архітектура — вона часто саме маніфестна. Прозорість будівлі можна трактувати як заяву Чмутіної про те, що суспільство вже знає про сталінські злочини, що є бажання прозорої системи, що терор не повинен повторюватися». Дослідниця каже, що архітектори працюють насамперед зі смислами, але не всі розуміють «букви і слова архітектури».
Про кого ще потрібно знати: Алла Аніщенко (готель «Либідь», криті ринки в Черкасах, Харкові, Рівному та «Залізничний» і «Печерський» у Києві), Євгенія Мариниченко (Палац «Україна»).
Невидима праця
У брежнєвські часи почалася епоха великих проєктних інститутів. У них працювали дуже багато людей, а інститути бралися за нові міста, нові райони, великі заводи й не лише.
«Професія архітектора — це про владу, великі ресурси, гроші й соціальні привілеї, — розмірковує Губкіна. — Під час своїх досліджень я не знайшла жодної жінки-директорки подібного інституту. Тоді, як би жінка не працювала, як би не вміла керувати колективом, чоловік все одно був вище. Це видно, наприклад, якщо дивитися на історію будівництва Славутича».
Губкіна у 2015 році написала архітектурний гід наймолодшим українським містом Славутичем для німецького видавництва DOM Publishing, і провела багато розмов з архітекторами та проєктувальниками, які створили місто з нуля в 1986 році після аварії на Чорнобильській атомній станції.
«Чоловіки поставили завдання побудувати місто мрії за два місяці, на фотографіях у музеї Славутича теж чоловіки, хіба десь позаду одна жінка з Латвії, — згадує Губкіна. — А всіх жінок, які робили креслення й решту, наче не було. Складається враження, що все робили чоловіки. Коли ти питаєш у них про цей досвід, вони говорять про важливість світлотіньового контрасту, політичні моменти, урбанізм. Жінки — про соціальну відповідальність, про те, як вони плакали перед телевізором через аварію на ЧАЕС і креслили з думкою про людей, які не зможуть ніколи повернутися додому».
Сучасна дискримінація
Досі в університетах до студенток ставляться більш зневажливо, ніж до хлопців. Багато архітекторок розповідають, що ще в університеті викладачі починають «тиснути» на молодих дівчат. Викладачі архітектурних факультетів використовують такі фрази як «проєктуєш як дівчинка», «архітектура — не жіноча професія», «все одно в декрет підеш». З іншого боку, на думку засновниці невеликого дизайн-бюро arkush buro Катерини Кушнаренко, на факультетах архітектури загалом складно вчитися, тому цей досвід залишає моральний слід. Але розмов про те, що жінки гірше проєктують або погано працюють, немає ні серед клієнтів, ні серед колег-архітекторів.
«З замовниками особливо немає проблем, а ось на будівництві різне буває. Без «ой, прийшла дівчинка, щось намалювала» не обходиться, — каже Кушнаренко. — Загалом мені довелося проговорити двічі чи тричі, що через те, що я дівчинка, нічого змінюється. Зазвичай подібне ставлення показують люди або старші, або низької робочої кваліфікації». При цьому, Катерина вважає, що чоловікам-архітекторам простіше: їх думці апріорі довіряють, а жінці це потрібно ще якось довести.
Дискримінація з’являється, коли доводиться робити вибір між сім’єю і кар’єрою. Щоб повернутися у професію після декрету, жінці потрібно все починати з нуля. Раніше жінки часто йшли з практики заради чоловіка-архітектора. Гендерні дослідження креативних індустрій, куди входить і архітектура, підтверджують, що цей вибір досі доводиться робити.
«Низька економічна активність жінок загалом пояснюється тягарем материнства й доглядом за дитиною. Їм більше підходить робота з гнучким графіком, оскільки вони мають й інші обов’язки (жінки повинні вибирати). У всіх країнах, розглянутих у цьому дослідженні, опитувані підтверджували, що батьківські й домашні обов’язки є більшою перешкодою для досягнення успіху серед жінок, ніж серед чоловіків», — йдеться в дослідженні гендерної рівності в культурних і креативних індустріях від British Council у 2018 році.
«Якщо ти йдеш з практики — значить не архітекторка»
Так, через вибір «сім’я» або «прибуткова сфера» багато хто йде з професії назовсім. Часто вони не бачать перспектив для розвитку: можна бути «рабами» в архітектурному бюро і працювати тільки на ім’я власника. Якщо раніше архітектори працювали здебільшого у великих проєктних інститутах, то в 90-х почали з’являтися невеликі бюро, де працює кілька десятків людей. Зазвичай їх називають ім’ям однієї людини, а інші члени команди рідко згадуються.
«Займатися міською архітектурою у нас складно. Є архітектори, які роблять більшість великих проєктів, а робити проєкти у стіл нецікаво й неправильно. Дизайн інтер’єрів, куди йдуть багато архітекторок, це робота з приватними замовниками, відповідно — більше варіантів для співпраці. Архітектуру з дизайн-бюро ми теж робимо, але приватну: будинки, котеджі», — розповідає Катерина Кушнаренко.
Те, що архітекторкам бракує можливостей для роботи й розвитку, підтверджує і Нана Гольденберг, архітекторка з Одеси, учасниця проєкту ЕУА. Після того, як вона закінчила будівельну академію, відчувала себе спустошеною. На останньому курсі захопилася урбаністикою та алгоритмічною архітектурою, почала вивчати західні будівельні норми і загалом підхід до проєктування архітектури й міського середовища, але в академії архітектура зводилася до вивчення стилів. Йти в бюро і займатися інтер’єрами або в девелоперську компанію займатися кресленнями їй не хотілося.
«Я не побачила можливості займатися тим, що мені цікаво, й розвиватися в цьому напрямку тут. Мені хотілося займатися аналітичною роботою, розв’язувати складні проблеми, я багато читала про те, як нові технології допомагають збирати дані й розв’язувати проблеми міського середовища або проєктувати його якісно. Я зрозуміла, що мене більше цікавить технологічна сфера, тому пішла в IT. Я б із задоволенням працювала у сфері архітектури та урбаністики, але вже з позиції моєї нової професії», — розповідає Нана.
Одна з причин, чому архітекторки не повертаються у професію — це думка у професійному середовищі, відповідно до якої, якщо ти не практикуєш кілька років, вже не можеш називатися архітекторкою. Питання «куди йде понад 50 % випускниць архітектурних вишів» актуальне не лише для України, а й інших країн. У Відні цьому питанню присвятили велику конференцію Claiming spaces у жовтні 2019-го. А у 2018 році вийшла стаття у New York Times «Де ВСІ жінки-архітекторки?». У дослідженні йде мова про те, що лише 17 % випускниць архітектурних вишів стають керівницями бюро або топ-менеджерками.
Того ж року ініціатива «Equity by Design» опитала понад 14 тисяч жінок-архітекторок з усього світу. Виявилося, що є кілька загальних проблем: майже всі опитані отримують менше за чоловіків; більшість втрачає роботу й соціальні привілеї після декрету; компанії та бюро, в яких вони працюють, не дбають про гендерну рівність і загалом про комфорт співробітників.
«Відповідь» на ці дослідження від молодих архітекторок не змусила на себе чекати. У популярному міжнародному виданні Architect Newspaper вийшов текст «Припиніть запитувати, де архітекторки, ми тут». Вони пишуть, що замість досліджень про гендерну нерівність потрібно більше писати про них. Самі архітекторки полюбляють ставити питання, яке демонструє видимість жінок у професії: «Крім Захі Хадід, скільки архітекторок ви можете назвати?».
