Восени Білоруська православна автокефальна церква піддала анафемі Олександра Лукашенка за «криваві розправи над мирними людьми на вулицях і в тюрмах». Яке значення анафема має в наші дні, які випадки анафеми відомі історії й що чекає на підданого анафемі?
Анафема — це відлучення від церкви. «Вважається, що після проголошення анафеми людина більше не перебуває в лоні церкви, а отже, не може врятувати свою душу й наслідує пекло. Це формальна сторона», — пояснює український релігієзнавець, директор Центру релігійної безпеки Дмитро Горевий. Анафема — це своєрідна констатація того факту, що людина перебуває за межами християнської спільноти.
Спочатку анафемі піддавали єретиків, розкольників і лжевчителів. Згодом християнська церква інтегрувалася в політичний ландшафт Візантійської імперії. Церква почала використовувати державні методи впливу, а держава — церковні. Так в історії з’явилися політичні анафеми.
Історії відомі досить гучні приклади політичних анафем — у різний час від церкви були відлучені національний герой України гетьман Мазепа, ватажок повстання 1670–71 років у Росії Степан Разін, кубинський лідер Фідель Кастро, а Володимира Леніна взагалі піддали анафемі двічі. Один з останніх прикладів — це анафема Олександру Лукашенку.
На практиці анафема означає, що відлучений не може ані причаститися, ані сповідатися, ані приступити до будь-якого церковного обряду. Анафему можна отримати як за життя, так і після смерті. У другому випадку душа відлученого позбавляється права на поминання.
Анафема Лукашенку
У листопаді Білоруська православна автокефальна церква піддала анафемі Олександра Лукашенка, який упродовж 26 років займав пост президента Білорусі. У цій церкві є парафії в США, Канаді та Західній Європі. Разом із тим у самій Білорусі вона не зареєстрована як релігійна організація, хоч і має одну парафію.
«У випадку з Лукашенком анафема не за єресь або порушення церковного віровчення, а за нехтування людською гідністю, тортури й масові побиття людей», — пояснює Дмитро Горевий.
В Архіпастирському оголошенні анафеми Олександру Лукашенку він названий «диктатором, вбивцею й мучителем народу білоруського».
«Церква — інститут духовний і аполітичний, наставляє паству битися за правду, і не може мовчки спостерігати за геноцидом білорусів, а має згідно зі святим вченням Христовим бути совістю свого народу, що змушує нас оголосити анафему», — йдеться в оголошенні анафеми.
У документі значиться, що Олександр Лукашенко належить до православної церкви за народженням, проте йому заборонено приступати до Таїнств Христових, його заборонено згадувати в православних службах і молитвах до повного покаяння перед церквою й народом Білорусі.
Наскільки це важливо? «Зараз анафема — це більше символ. Широкі маси не надають великого значення цьому. Для невеликої кількості вірян — дуже невеликої — це ще важливо. Наскільки це важливо для Лукашенка? Думаю, йому від цього ні холодно ні жарко — він сам заявляв, що є «православним атеїстом», — пояснює Дмитро Горевий.
Білоруська православна автокефальна церква — що це?
Чи важливо, яка саме церква піддає анафемі ту чи іншу людину? Так, це важливо.
«БАПЦ вважається розкольницькою, але це пів біди. Київський патріархат і патріарх Філарет теж таким вважався. Суть у тому, що в БАПЦ майже немає перспективи здобути визнання. У них дуже мало парафій. Звісно, є незадоволені Московським патріархатом у Білорусі, але вони не будуть переходити з Білоруської православної церкви до БАПЦ — вони швидше підуть до католиків», — пояснює релігієзнавець.
«Якби Білоруська православна церква (БПЦ) піддала анафемі Лукашенка — оце так, це був би сильний хід, який поставив би на ньому клеймо, а до того відвернув би від нього частину його електорату», — додає Дмитро Горевий.
Дійсно, у Білорусі 58% населення вважають себе вірянами, водночас 80% відносять себе до Білоруської православної церкви — а це приблизно 37% населення всієї країни.
Білоруська православна церква в серпні опублікувала суперечливе звернення, у якому з одного боку закликала «керівництво країни» зупинити насильство, а з іншого — припинити протистояння.
«Закликаємо всіх пробачити образи один одному і згуртуватися любов’ю до Бога і ближнього, щоби зберегти рідну Білорусь і передати її прийдешнім поколінням мирною, незалежною та квітучою. Іншого шляху в нас немає. Провокаторів і підбурювачів закликаємо одуматися і припинити провокації, спрямовані на дестабілізацію нашої країни й поділ нашого народу», — йдеться у зверненні.
Митрополит Мінський і Слуцький, Патріарший екзарх усієї Білорусі взагалі зробив низку суперечливих кроків — спочатку він привітав Лукашенка з перемогою на виборах, а після — вибачився за це привітання, заявивши, що після перегляду відео про затримання учасників протесту «обурився, жахнувся й засмутився». В одному зі звернень митрополит Павло закликав Лукашенко як гаранта Конституції «зробити все можливе, щоби зупинити насильство».
22 серпня Лукашенко заявив, що церква — не місце для політики та пригрозив представникам різних конфесій. «Церкви, костели — не для політики. Не йдіть на поводі у відщепенців. Вам буде соромно й ганебно за те, яку ви, дехто з вас, позицію займаєте зараз. І держава з байдужістю дивитися на це не буде», — сказав він.
У результаті 25 серпня Синод Російської православної церкви зняв митрополита Павла з посади та призначив нового предстоятеля — єпископа Борисівського Веніаміна.
Відлучений від служби за критику патріарха Кирила білоруський священник Олександр Шрамко назвав Веніаміна «відвертим Лукашистом». Ще до призначення Веніамін активно протистояв ідеї автокефалії Білоруської православної церкви, а характеристики релігієзнавців у його бік досить однозначні: від «людини з російським світом у голові» до «православного ватника» й «білоруського Онуфрія» (Онуфрій — настоятель Російської православної церкви Московського патріархату в Україні — Я.Л.).
Україна: протести й автокефалія
Деякі дослідники вважають, що протести в Україні у 2014 році стали каталізатором процесів, які призвели до появи незалежної від Москви Церкви. Дмитро Горевий пояснює, що ідея незалежної церкви була сильною й до Революції.
«Було дві альтернативні, але невизнані церкви — Київський патріархат і Українська автокефальна православна церква. Вони були досить великими в рамках православ’я, але менше, ніж РПЦ в Україні. Для порівняння, ці дві церкви за кількістю громад, священників і єпископів перевершували Антіохійський, Єрусалимський, Болгарський та Грузинський патріархати, були більше Кіпрської, Албанської, Польської й Чеської церков», — розповідає релігієзнавець.
Офіційна реакція церков різних конфесій на початку протестів в Україні була слабкою, хоча з найперших днів на протестах було помічено багато священників різних конфесій. «Пізніше, коли почалися перші сутички й насильство, церкви виступили проти застосування сили. Було кілька спільних заяв усіх конфесій. Католики нічим не відрізнялися від інших конфесій. Єдине, що Московський патріархат не брав участі в будь-яких активних заявах. Адже Янукович вважався «їхнім президентом». Апогеєм церковної участі стало те, що 20 лютого 2014 року — у перший день розстрілів Небесної сотні — патріарх Філарет заявив про те, що припиняє молитися «за владу» — а це стандартна форма молитви у всіх православних», — пояснює Горевий.
Ситуація в Україні також відрізнялася втручанням Росії. Одним із важливих аспектів стала анексія Криму та окупація Донбасу — якщо говорити прямо, то відмежування від усього російського — у тому числі й РПЦ — було запитом частини суспільства.
«Спочатку єпископів РПЦ в Україні закликали піти на об’єднання з іншими православними — їх не стигматизували, а хотіли об’єднати всіх. Все-таки навіть представники РПЦ в Україні — етнічні українці. Однак вони самі цього не захотіли. Вдавали, що нейтральні, що вони над конфліктом, а церква підтримує всіх. Однак на ділі це було не так», — каже релігієзнавець. Як приклади він наводить випадки, коли проукраїнських священників звільняли, а проросійських — нагороджували.
«Вони (представники РПЦ — Я.Л.) тісно співпрацювали з представниками окупаційної влади в Криму й на Донбасі, але відмовлялися відспівувати загиблих українських солдатів, зривали мобілізацію (єпископ Лонгін Жар на Буковині у 2014 році проводив агітаційні кампанії проти призову місцевих в українську армію). Та й у 2015 році стало відомо, що під прикриттям привозу реліквії Дари волхвів до Криму в січні 2014 року приїхала делегація з Росії, яка вела переговори про майбутнє захоплення півострова. Тобто фактично представники РПЦ побічно брали участь у цьому», — додає експерт.
Як виглядає конфесійне розділення в Україні зараз? На першому місці — Православна Церква України (колишня УПЦ КП + УАПЦ — церква, яка отримала автокефалію у 2018 році) — до неї відносять себе 32,2% вірян. На другому місці — УПЦ Московського Патріархату — 21,9%. Якщо подивитися на статистику зареєстрованих храмів, то на першому місці опиниться Православна церква Московського патріархату.
Разом із тим більшість — 43,1% вірян — називають себе «просто православними». «Ця група — типові секуляризовані пострадянські православні, які не проявляють великої уцерковленості, мають слабку релігійну практику і брак релігійного виховання. Але саме вони є найбільшою групою серед православних. І саме вони є фактором, що спричиняє розбіжність між статистикою релігійних організацій і соціологічними опитуваннями», — пояснює Дмитро Горевий у колонці для RISU.
В Україні церква не є юридичною особою, тому «зверху» перевести всіх в іншу церкву неможливо. Юридичною особою є місцева громада вірян.
«Коли той чи інший прихід хоче перейти з РПЦ у ПЦУ, то на практиці це виглядає так. Збираються члени громади, збирають кворум, голосують, і якщо 2/3 «за», тоді громада переходить у ПЦУ. Рішення приймають тільки самі віряни — члени місцевої громади», — пояснює Горевий.
Церква й релігійні організації в Україні відокремлені від держави. «Але священники є в армії як капелани. Колишній президент України Петро Порошенко, звісно, підтримував ПЦУ, а за Володимира Зеленського намагаються більш відсторонено до всіх ставиться. Це в стилі самого Зеленського — він досить світська людина, без релігійного виховання або бекграунду. Греко-католики й ПЦУ підтримують державу, а Московський Патріархат — проти», — додає Горевий.
Як церкви реагують на події в Білорусі?
Усього в Білорусі є 25 релігійних конфесій. Приблизно 80% вірян зараховують себе до православних, 15% вважають себе католиками. Католицька церква Білорусі відкрито засудила насильство проти протестувальників. Ще на етапі передвиборчої кампанії в соціальних мережах з’явився флешмоб «Католик не фальсифікує».
Глава Білоруського католицького єпископату митрополит Мінський і Могилевський, архієпископ Тадеуш Кондрусевич приїжджав до спецприймальника на Окрестина молитися за затриманих. З 31 серпня Кондрусевича не впускають у країну попри те, що він громадянин Білорусі. Пізніше виявилося, що паспорт Кондрусевича було анульовано.
У Білоруській православній церкві засудження насильства були радше локальними. З вищих ієрархів БПЦ Архієпископ Гродненський і Волковиський Артемій єдиний публічно засудив дії силовиків. «Ми не говоримо, яка там політика, який політик, яка влада. Ми говоримо про те, що відбувається беззаконня. Наші люди просто звіріють і мордують своїх же братів», — заявив він під час однієї з проповідей. Втім, БПЦ поспішила дистанціюватися від заяви архієпископа, назвавши це його особистою думкою щодо того, що відбувається.
На підтримку протестувальників-білорусів висловлювалися й закордонні парафії. Так, предстоятель православної церкви України Київського приходу митрополит Єпіфаній закликав білоруський народ захистити демократичне й незалежне майбутнє своєї держави й боротися за автокефалію Церкви.
Він також вимагав припинити насильство і звільнити затриманих невинних громадян Білорусі. До слова, почесний патріарх Православної церкви України Київського приходу і єпископ-емерит Філарет свого часу був підданий анафемі за розкольництво: в 1997 році він очолив невизнану церкву Київського патріархату. Собор Російської православної церкви (РПЦ) відлучив його від церкви, наклавши анафему. Філарет оскаржив її. У 2018 Священний синод Константинопольської православної церкви прийняв рішення скасувати цю анафему — було вирішено, що анафема була оголошена за недостатньої кількості причин і «з політичних міркувань».
Литовська конфедерація єпископів у серпні запросила вірян країни «об’єднатися в молитві за білоруських братів, щоби Господь благословив їхній марш до свободи». Це сталося напередодні річниці «Балтійського шляху» — 2020 року в Литві цю акцію присвятили солідарності з білорусами. Живий ланцюг вишикувалася від Кафедральної площі Вільнюса до кордону з Білоруссю.
Лютеранський священник із Латвії Павло Левушкан розповідає, що в розпал протестів у багатьох парафіях священники молилися за ситуацію в Білорусі, дехто підписував відкриті листи на підтримку політв’язнів у Білорусі.
«Ми в цьому випадку приєднуємося до акцій і вимог білоруських братів і сестер, вважаючи, що їм видніша ситуація всередині країни. Ми морально підтримуємо їх і висловлюємо свою солідарність із вимогами дотримуватися демократичних норм і прав людини», — говорить він.
А що в країнах Балтії?
Водночас священник зазначає, що в балтійському регіоні й у Латвії гучних анафем у недалекому минулому не було. Це можна пояснити тим, що в Латвії домінують лютеранська й католицька церкви, а 79% литовців вважають себе католиками. Католицька церква відмовилася від практики анафеми ще у 80-х роках минулого століття.
Естонія й зовсім вважається найбільш нерелігійною країною Європи — тут у Бога вірять лише 14% населення.
«У мене немає інформації, щоби щось подібне відбувалося. Можливо, тому, що православна церква тут не дуже бере участь у політиці. А чільні лютеранська й католицька церкви не практикують анафему як інструмент тиску.»
«Усе ж це занадто серйозний церковний акт, щоби використовувати його в політичних інтересах. Хоча траплялися заяви з політичних питань. Наприклад, від конференції католицьких єпископів. У 2012 році під час референдуму про статус російської мови в Латвії католицькі єпископи звернулися до пастви з проханням голосувати проти російської мови як другої державної. Це спричинило неоднозначну й навіть негативну реакцію з боку російськомовних парафіян церкви, які вважали, що церква необґрунтовано стала на один із боків у складній міжетнічній ситуації в країні», — розповідає Павло Левушкан.
Він додає, що анафема — це «внутрішньоцерковна заява про те, що та чи інша людина або група людей відпали від церкви через догматичні розбіжності або проповіді єретичних вчень», а статистична кількість вірян значно відрізняється від реальної.
«За моєю суб’єктивною оцінкою, реальну кількість тих, хто регулярно бере участь у житті церкви слід ділити на 2–2,5. Це ті, хто як мінімум раз на місяць відвідує храм і бере участь у таїнствах кілька разів на рік. У кожній церкві свої критерії членства: наприклад, у католицькій церкві враховують тих, хто причащався мінімум раз на рік, а у лютеранській — невеликі членські внески», — пояснює Павло Левушкан.
За підтримкою Медіамережі
