Місто виникає і розвивається завдяки людям, та попри це далеко не кожен має право щось змінити в ньому та віднайти себе. Капіталізм диктує власні умови: все — від житла до транспорту — має бути у приватній власності, має бути уніфікованим до «правильної» буденності. Тут і виникає конфлікт між різними прошарками суспільства та конкретними його представниками. У 2021 році у видавництві «Медуза» в українському перекладі вийшла книжка антрополога й географа Девіда Гарві «Бунтівні міста», присвячена цьому конфлікту та шляхам його розв’язання. Заборона публікує уривки з першої частини роботи — «Право на місто».
Місто, як написав колись визначний соціолог-урбаніст Роберт Парк, є «найпослідовнішою і загалом найуспішнішою спробою людини перетворити світ, у якому вона живе, за велінням власного серця. Але якщо місто є створений людиною світ, тоді це світ, у якому вона приречена жити. Тож опосередковано, без чіткого усвідомлення свого завдання, людина, створюючи місто, перетворила себе саму». Якщо Парк має рацію, тоді питання про те, якого міста ми прагнемо, годі відокремити від питання про те, якими людьми ми прагнемо стати, яких соціальних відносин домагаємося, якими відносинами з природою ми дорожимо, якого способу життя бажаємо, які естетичні цінності обстоюємо. Право на місто є, отже, більш ніж правом на індивідуальний чи груповий доступ до ресурсів, що їх втілює місто, — це право змінювати й перевинаходити місто згідно з власними прагненнями. До того ж це радше колективне, а не індивідуальне право, адже перевинайдення міста неодмінно залежить від того, як колективна влада контролює процес урбанізації.
Свобода творити й перетворювати себе самих і наші міста є, як я збираюся довести, одним із найцінніших, а проте одним з найбільш знехтуваних прав людини. Як найкраще реалізувати це право?
Останнє радикальне розширення процесу урбанізації принесло з собою неймовірну трансформацію стилю життя. У світі, де споживацтво, туризм, індустрія культури та знань, а також постійне утвердження економіки спектаклю стали основними складовими міської політичної економії навіть у Китаї та Індії, якість міського життя, як і саме місто, перетворилася на товар для заможних. Завдяки постмодерністській тенденції заохочення до утворення ринкових ніш — як для споживацьких звичок, так і для культурних форм — сучасний міський досвід оточено аурою свободи вибору за умови, що ви маєте гроші й можете захистити себе від приватизації, котра перерозподіляє матеріальні блага через наростання криміногенної ситуації та через масово поширені грабіжницькі практики шахраювання.
Торговельно-розважальні центри, великі кінотеатри та магазини-склади множаться (їхнє створення — це теж великий бізнес), як і ресторани швидкого харчування та ремісничі й фермерські ринки, культура бутиків — як зауважила Шерон Зукін, це «приборкання за допомогою капучино».
Навіть у непослідовної, невиразної та одноманітної забудови передмість, що продовжує домінувати в багатьох місцях, з’явився засіб протидії у формі руху «новий урбанізм», котрий нав’язливо рекламує продаж стилю життя в громадах та бутикового стилю життя, які мають задовольнити міські мрії. Це світ, у якому неоліберальна етика ревного власницького індивідуалізму може стати взірцем соціалізації людини. У добу найбільших у людській історії соціальних досягнень (принаймні судячи з неабиякого масштабу й всеохопного характеру), спрямованих на задоволення наших потреб, наростають ізоляція індивідів, тривожність і неврози.
Зокрема у країнах, що розвиваються, місто перебуває в процесі розколу на окремі розрізнені частини, і це явно супроводжується утворенням численних «мікродержав».
Заможні райони, забезпечені всіма можливими послугами, як-от закритими школами, кортами для гольфу й тенісу та приватною поліцією, що патрулює ці зони цілодобово, співіснують з незаконними поселеннями, де воду можна знайти тільки в громадських фонтанах, немає каналізаційної системи, електрику краде лише купка привілейованих, дороги розмиває після кожного дощу, а проживання кількох сімей в одному житлі є нормою.
Скидається на те, що кожен такий фрагмент живе та функціонує автономно, міцно тримаючись за те, що вдалося захопити в щоденній битві за виживання.
Щоб побудувати світ нових міст на рештках старого, потрібне насильство. Осман розчищав старі паризькі нетрі, використовуючи експропріацію в ім’я покращення та оновлення міста. Він навмисне організував виселення великої частини робітничого класу та інших непокірних елементів з центру міста, де вони становили загрозу громадському порядкові, громадському здоров’ю і, звичайно, політичній владі. Вважалося (і, як виявилося 1871 року, неправильно), що він створив таку форму міста, яка забезпечить можливість нагляду та військового контролю для певності, що військові сили легко зможуть узяти під контроль революційні рухи. Проте, як зазначив у 1872 році Енґельс: «Насправді у буржуазії є тільки один метод розв’язання житлового питання на свій лад, а саме — розв’язувати його так, що розв’язання кожного разу висуває питання заново».
Знадобилося понад століття, щоб буржуазія нарешті підкорила собі центр Парижа, наслідки чого ми бачимо останніми роками в бунтах та заворушеннях у тих ізольованих передмістях, де опинилися маргіналізовані іммігранти, безробітні та молодь.
Можна дійти висновку, що урбанізація відіграла вирішальну роль у поглинанні надлишкового капіталу ще й у географічних масштабах, які постійно розширюються, однак ціною прискорення процесів творчого руйнування, які призвели до позбавлення міського населення бодай якогось права на місто. Періодично це закінчується повстанням, як у Парижі 1871 року, коли виселені робітники піднялися, щоби повернути собі втрачене місто. Міські суспільні рухи 1968-го, від Парижа й Бангкока до Мехіко й Чикаґо, так само прагнули визначити альтернативний спосіб життя в місті, на відміну від нав’язаного їм капіталістичними забудовниками й державою. Якщо (а це видається ймовірним) фінансові труднощі нагромаджуватимуться, а досі успішна неоліберальна, постмодерністська й консьюмеристська стадія поглинання надлишку капіталу через урбанізацію вичерпається і гримне гостріша криза, тоді постає питання: де наш 1968 рік? Або ще драматичніше: де наша версія [Паризької] комуни?
У своєму нинішньому вигляді право на місто занадто вузьке й обмежене, в більшості випадків ним користується нечисельна політична й економічна еліта, яка здатна дедалі більше змінювати форму міста відповідно до власних потреб і бажань.
Але ми ще побачимо послідовну опозицію цьому розвитку подій у ХХІ столітті. Звичайно, вже зараз є чимало різних міських форм боротьби й міських суспільних рухів (у широкому значенні цього поняття, включно з рухами у глухих селах). Урбаністичні інновації щодо сталості довкілля, культурної асиміляції іммігрантів і проєктування громадського житлового фонду в місті спостерігаються в усьому світі. Але вони ще не зійшлися в єдиній меті здобути більше контролю за використанням надлишку (не кажучи вже про умови його виробництва). Один із кроків, хоча й не фінальний, у напрямку об’єднання цих рухів полягає в тому, щоб прямо зосередитися на тих аспектах творчого руйнування, в яких економіка накопичення багатства міцно спирається на економіку позбавлення і в ній заявляє про право на місто від імені тих, кого позбавили цього права — їхнього права змінювати світ, життя й перевинаходити місто за власним бажанням. Це колективне право, як робоче гасло і як політичний ідеал, повертає нас до старого як світ питання про те, хто верховодить внутрішнім зв’язком між урбанізацією та виробництвом і використанням надлишку. Зрештою, мабуть, Лефевр мав рацію, коли понад сорок років тому наполягав, що сучасна революція має бути міською — або не відбутися взагалі.
