Четверта хвиля фемінізму принесла доволі багато переосмислень постулатів минулого: тривають дискусії щодо законодавчого регулювання секс-роботи/проституції, етичності порноіндустрії та участі чоловіків у феміністичному русі. Література також переживає революції та рефлексії цих змін всередині себе. Спеціально для Заборони критикиня Марія Бліндюк щомісяця розкриває чутливі теми через книжки. У березні мова про літературу, написану жінками, стереотипи навколо неї та книжки, які їх спростовують.
Якось один представник темного романтизму писав своєму видавцеві: «Америку зараз поглинула зграя чортових жінок-писак, і я не матиму шансу на успіх, поки суспільство захоплене їхнім непотребом». Це був 1855 рік, і ще декілька десятиліть ситуація не змінювалася: до літератури, написаної жінками, ставилися зневажливо.
За часів Просвітництва у XVII–XVIII століттях у Британії та Франції з’являлися «Сині панчохи» (Bluestockings) — літературні товариства, де здебільшого жінки обговорювали прочитане. Ці групи виросли зі сніданків літкритикині й письменниці Елізабет Монтеґю, де збиралася інтелігентна компанія для розмов про літературу. Згодом товариство почало зустрічатися ввечері — без алкоголю та азартних ігор. Звісно, термін «сині панчохи» швидко набув саркастичного відтінку й почав позначати освічених жінок, які не вписувалися в образ порядної дівчини. Стереотип «розумна жінка — горе в сім’ї» загострився пізніше в ХІХ столітті, коли жінки почали ще й масово писати книжки.
«Сині панчохи» на карикатурі Оноре Дом’є. Фото: Wikimedia
Насамперед розумова (як і будь-яка інша) праця не личила ефемерному жіночому образу світської діви (в українському контексті — господині), тому «серйозну літературу» могли писати тільки чоловіки. А теми, які порушували письменниці у своїх текстах — побут, взаємини та емоційні переживання — були нецікавими патріархальному світу. Приблизно так усю літературу, написану жінками, почали ставити на одну полицю, що не заслуговувала на увагу освічених людей. Її іноді ставлять туди й нині: у 2013 році був скандал, коли «Вікіпедія» перемістила американських письменниць із розділу «Американські романісти» в розділ «Американські жінки-романістки».
У XX столітті, коли всі чоловіки воюватимуть і вмиратимуть на двох війнах, ставлення до жіночої роботи зміниться, адже працювати буде більше нікому. Тоді ж на ринок виходить британське видавництво Mills & Boon, що публікуватиме любовні романи в дешевих паперових обкладинках. Саме на часі перед початком Великої депресії 1930-х років, коли всі знайшли ескапізм у простих емоційних історіях, зробивши популярним і видавництво, і жанр любовних романів. За останніми надовго закріплюється термін «жіноча література» — книжки, написані жінками про жінок і для жінок.
Пізніше феміністки в різних формах говоритимуть про репрезентацію жінок у культурі зокрема. Одним із найпопулярніших подібних висловлювань став стрип у коміксі Елісон Бекдел, який згодом назвали тестом Бекдел. «Фільм має задовольняти три основні запити. По-перше, там має бути щонайменше дві жінки, які, по-друге, говоритимуть одна з одною про, по-третє, щось окрім чоловіків». Тест 1980-х став показником хорошого чи поганого культурного продукту, вийшовши далеко за межі кіноіндустрії й 1980 років. Згодом сама авторка його спростовувала: Елісон Бекдел подобаються фільми, які провалюють її тест.
«Лесбійки, на яких варто зважати» (Dykes to Watch Out For) Елісон Бекдел
Між другою і третьою хвилями фемінізму виникає чик-літ (Chick lit) — романтичні комедії про самотніх гетеросексуальних жінок двадцяти-тридцяти років. У них є подруги, кар’єра, захоплення (здебільшого модою), й от-от має трапитися любов. Ви впізнаєте такі сюжети з назв «Щоденник Бріджит Джонс» і «Секс і місто», наприклад. До жанру ставитимуться як до поверхового й жіночого, а також називатимуть його непотребом, ніби з 1855-го нічого не змінилося. Журналістка Шон Фергюсон пояснює, що всі упередження щодо жанру походять від мізогінії. Адже говорячи про погану якість ромкомів, написаних жінками, завжди виокремлюють тексти Джона Ґріна.
Жанр переживе два переосмислення. Перше — чи «нормально» читати чик-літ і вважати себе феміністкою? Так, адже фемінізм передбачає свободу вибору жінок. Друге переосмислення стосуватиметься тем, які порушуватиме чик-літ, адже згодом Ліян Моріарті й Ґіліян Флінн говоритимуть у своїх книжках про домашнє насильство, алкоголізм, інвалідність та інші серйозні проблеми, дедалі сильніше відходячи від сумочок, підборів і весільних трендів.
Відтак, сьогодні література, написана жінками про жінок, стає не тільки важливим підґрунтям для самоідентифікації, феміністичного дискурсу чи розваг. Ці тексти уважні до різноманіття, вони збирають міжнародні премії, порушують важливі теми та не виносяться на окрему полицю, адже створюються в зовсім різних жанрах.
«Моя темна Ванесса»
Кейт Елізабет Расселл
My Dark Vanessa, 2020
Переклад Олени Оксенич
«Віват», 2020
Скільки читати: 416 сторінок
Уявіть, що «Лоліту» вивернули б і розповіли від імені Ло без Набокової повітряності та Гумбертової зворушливості. Дебютний роман Кейт Елізабет Расселл — це історія зґвалтування 15-річної дівчини її вчителем. Розділи чергуються між 2017-м, коли викладача звинуватили на хвилі #MeToo, та нульовими — роками, коли він спав із Ванессою та розбещував інших дівчат.
Попри заявлені теми, цей роман не закінчується на однозначному поділі на хороших і поганих чи відокремленні жертв від насильників. Авторка показує багатошаровість переживань дівчини й чоловіка на фоні культурної романтизації сюжету про старшого викладача й ученицю. Текст присвячений усім німфеткам, які пережили насильство під маскою кохання.
«Антеро»
Таня Калитенко
«Темпора», 2020
Скільки читати: 232 сторінки
Під час написання наукової роботи в Гельсінкі українка роздумує про аб’юзивну частину історії свого народу та намагається її прийняти. У сюрреалістичному замісі з важкою музикою, їжею, українськими та фінськими міфами Таня Калитенко примирює національних ворогів та їхні ідентичності.
Цей роман міг би бути канонічним чик-літом: жінка, чоловік, її безумовна слабкість (вона чужинка) і його безумовна сила (він місцевий). Так і проситься порятунок від усіх драконів її минулого та щасливий кінець із вульгарною сексуальною сценою. Натомість героїня «Антеро» виявляється психопаткою, якій постійно ввижаються криваві сцени розправи над потенційним коханцем.
«Заборонений плід»
Лів Стрьомквіст
Kunskapens frukt, 2014
Переклад Ганни Топіліної
«Видавництво», 2019
Скільки читати: 144 сторінки
Шведська коміксистка Лів Стрьомквіст береться за тему, досі табуйовану в суспільстві: жіночі статеві органи. Поки культура добирає нові евфемізми на кшталт блакитної фарби замість менструації чи квітки — замість цноти, авторка «Забороненого плоду» спокійно й іронічно розповідає історію боротьби вульви проти патріархату. Попри страшний фактаж на кшталт вирізання клітора чи заборони жіночої мастурбації, авторка не впадає в чоловіконенависництво. І хоча може здатися, що це книжка феміністки для феміністок про феміністичні речі, Лів Стрьомквіст лише пояснює, як культивується сором у жінок та наскільки сильно це впливає на здорове функціонування суспільства. Це той урок із сексуальної освіти, якого нам бракувало.
«Цирцея»
Медлін Міллер
Circe, 2018
Переклад Остапа Гладкого
«Віват», 2020
Скільки читати: 400 сторінок
Якщо рефлексувати про сучасну повістку та класичну літературу, варто починати з її витоків. Давньогрецька міфологія очима Цирцеї — німфи, що народилася інакшою. Світ «Одіссеї» виявляється ворожим для молодої дівчини, яка прагне дещо більшого, ніж знайти божественного чоловіка й народити йому дітей. У своєму становленні — з допитливого дитинства, наївної юності й до незалежності — вона намагається відшукати власний голос. Цирцея стає відьмою-вигнанкою, якої бояться. Медлін Міллер захоплює сюжетами, зберігаючи баланс між упізнаваними кривавими казками Гомера та феміністичною призмою (недарма головною героїнею стала Цирцея, адже відьми — один із найпоширеніших образів руху).
«Музей покинутих секретів»
Оксана Забужко
«Комора», 2009
Скільки читати: 832 сторінки
Говорячи про традицію «секретів» — закопування дівчатами яскравих предметів у землю — Оксана Забужко показує, як уся українська історія складається з подібних таємниць. За сюжетом, журналістка прагне дослідити біографію родички свого чоловіка, яка свого часу була в УПА. Заразом вона спостерігає ландшафт дев’яностих і нульових — кристалізацію незалежної країни та осмислення нею своїх травм. Авторка збирає варіації думок і переконань — від «братків», що незабаром підуть у політику, до емансипованих жінок на третій хвилі фемінізму, й усі вони перетинаються в спільних снах. У масштабному тексті авторка поєднує досвіди декількох поколінь, аналізуючи їхній вплив одне на одного.
Ще не так давно принцеси в казках і мультфільмах екзальтовано раділи під співи пташок, думаючи тільки про саможертовних принців. Ельфріда Єлінек пропонує тверезіший погляд на давно знайомі образи: Білосніжку, Шипшинку aka Сплячу красуню, Жаклін Кеннеді, Діану, Сильвію Плат та Інґеборґ Бахман — їхню версію «довго й щасливо». У монологах жінок виринає насилля і зневіра, вони втомлюються, плутаються у внутрішній мізогінії та досліджують свою сексуальність. Їхні думки провокують на дискусію й навіть обурюють, збираючи, проте, чесний архетип наших принцес.
