Право на смерть. Коли в Україні дозволять евтаназію та до чого тут гроші

У 2019 році в Києві хвора на рак жінка на очах у сина викинулася з вікна багатоповерхівки. До цього вона неодноразово говорила про те, що страждає від сильного болю й хоче покінчити з цим. Зараз лише близько десяти країн світу дозволяють легально позбавити людину життя, коли про це просить вона сама або її опікуни. В Україні евтаназія заборонена. Разом з адвокаткою та докторкою філософських наук Заборона розповідає, чому евтаназія та асистоване самогубство провокують дискусії, і чи варто чекати на легалізацію цих практик в Україні.

Що таке евтаназія та асистоване самогубство?

Евтаназія — один зі способів позбавити життя невиліковно хвору людину, коли вона про це просить. Загалом є три способи, які дозволяють людині піти з життя раніше. Це евтаназія, ортаназія й самогубство, асистоване лікарем. Як правило, основна умова для них — невиліковна хвороба, що завдає людині страждань. 

Ортаназія — це коли лікар позбавляє пацієнта життя на прохання його офіційних опікунів, уповноважених осіб, батьків або суду. До ортаназії зазвичай вдаються тоді, коли людина в незворотній комі, а її життя підтримують спеціальні апарати. Або ж це стосується випадків, коли дитина народжується без мозку. У випадку ортаназії неважливо, чи страждає людина фізично або морально, адже часто підтвердити чи спростувати це просто неможливо з огляду на стан пацієнта.

Асистоване лікарем самогубство — найпоширеніший спосіб. Медфахівець лише дає пацієнту летальний препарат або виписує рецепт на нього, тобто він не вирішує долю людини замість неї й не позбавляє її життя власними руками. А от евтаназія передбачає, що лікар сам робить смертельну ін’єкцію. Асистоване самогубство легалізоване в більшій кількості країн саме через те, що лікар бере мінімальну участь у перериванні життя, розповідає адвокатка Яна Триньова.

Евтаназію та асистоване самогубство розглядають як запобіжник неконтрольованих самогубств. Коли людина не отримує належного знеболення й усвідомлює, що такий стан із нею до кінця життя, вона може вкоротити собі віку самостійно. Та це не завжди безболісні методи. А їхній наслідок — не завжди смерть. Невдале самогубство може призвести до інвалідності.

Хто у світі має право на ці методи закінчення життя?

Лише невиліковно хвора людина. «Невиліковно» означає, що хвороба прогресує й за шість місяців пацієнт помре від неї. Цей факт встановлює і фіксує в картці хворого консиліум лікарів. Ще одна умова — невгамовні фізичні чи моральні страждання хворого або ж їхній комплекс.

Пацієнт має сам сказати лікарю, що хоче піти з життя та обирає асистоване самогубство чи евтаназію. На прийняття остаточного рішення у нього є місяць. За цей час лікар двічі (чи більше — залежить від законодавства) письмово пропонує відмовитися від процедури. А пацієнт має двічі письмово підтвердити, що він таки прагне вдатися до одного зі способів. Лікар зобов’язаний розповісти, як розвиватиметься хвороба, як діє препарат, який хоче прийняти пацієнт, які можливі наслідки — наприклад, засіб може банально не подіяти. Якщо за місяць хворий не змінює своєї думки, він отримує бажаний препарат. У випадку евтаназії смертельний засіб вводить лікар у медзакладі. А якщо це асистоване самогубство, пацієнт може прийняти препарат або в присутності лікаря, або наодинці вдома.

Де легалізована евтаназія та інші подібні практики?

Практикують евтаназію, ортаназію чи асистоване самогубство в Данії, Бельгії, Іспанії, Новій Зеландії, Франції, понад 20 штатах Америки, в Австралії, Швейцарії та Нідерландах.

Вперше про евтаназію в медицині заговорив англійській вчений Френсис Бекон у 16 столітті. Він казав, що мета лікаря — не лише лікувати, а й позбавляти пацієнта від страждань, які спричиняє хвороба, коли вже жодної надії на порятунок немає.

Однак застосовувати методи, які позбавляють життя, почали лише у 20 столітті. У Швейцарії з 1942 року діє закон, який дозволяє асистоване лікарем самогубство. Тоді ж там створили громадську організацію, яка допомагає цю процедуру реалізувати. Її вартість сьогодні — від 6 до 10 тисяч євро. Ціна залежить від комплексу послуг: скільки приїде людей, в яких умовах житиме пацієнт, яким буде похорон. До речі, Швейцарія — єдина країна у світі, де асистоване самогубство проводять і для іноземних громадян.

У Сполучених Штатах закон про право людини на гідну смерть прийняли в Каліфорнії у 70-х роках минулого століття, каже Триньова. Але проіснував він лише три місяці: у документі не прописали гарантії захисту медпрацівників, які допомагали пацієнтам піти з життя. Через це лікарів виключали з професійних спілок і звільняли, адже вважали їхні дії аморальними. Наступним штатом, який вирішив узаконити асистоване самогубство, став Орегон у 1994 році. Цього разу влада передбачила, що така допомога пацієнту — право, а не обов’язок лікаря. І він може відмовитися від процедури, однак тоді має порекомендувати іншого фахівця. Звільняти лікаря за те, що він допоміг перервати життя, заборонили. Сьогодні в понад 20 штатах Америки дозволене асистоване самогубство й подекуди евтаназія.

Найбільш просунутою країною в питаннях позбавлення життя на прохання є Нідерланди. Там доступні всі форми. Крім того, у цій країні людина вже з 12 років може попросити позбавити її життя. В решті держав це можуть зробити лише повнолітні. Нідерланди — єдина країна у світі, де вчинити асистоване самогубство може не лише смертельно хвора людина. Тут дозволяють піти з життя й тим, хто перебуває в стані депресії. 

У Новій Зеландії минулого року рішення про легалізацію евтаназії та асистованого самогубства приймали на загальнонаціональному референдумі. «За» висловилися понад 66%. Прибічники назвали результати референдуму «перемогою доброти і співчуття». А противники виходили на протести з лозунгами, у яких закликали владу допомагати жити, а не помирати.

А в Іспанії, де евтаназія й асистоване самогубство доступні з березня 2021-го, права популістська партія Vox заявила, що оскаржуватиме рішення парламенту в Конституційному суді.

Чи доступна евтаназія або асистоване самогубство в Україні?

Ні, вони заборонені. Тому будь-які спроби допомогти людині піти з життя, навіть якщо вона про це просить, розцінюватимуть як вбивство. У жовтні 2019 року на той момент ще депутат від фракції «Слуга народу» Гео Лерос заявив, що планує внести законопроєкт, який легалізує евтаназію. Він не розкрив деталей законопроєкту, а такий документ в Раді не зареєстрували й досі.

На початку 2021-го про легалізацію евтаназії та асистованого самогубства говорив і перший заступник Голови Верховної Ради Руслан Стефанчук. Однак, знову ж таки, далі розмов справа не пішла.

За підрахунками Міністерства охорони здоров’я України, щороку паліативної допомоги потребують 1,5 мільйона пацієнтів. Наприклад, на останніх стадіях онкології людині вже не допомагають звичайні знеболювальні. Морфін наважуються виписувати не всі лікарі, адже за його відпуск без належних причин передбачена кримінальна відповідальність. І не всі аптеки мають ліцензію на його продаж. Іноді на всю область є лише три-чотири аптеки, де такий препарат можна купити, тож його банально бракує всім пацієнтам. Відтак, людині доводиться просто страждати від болю.

Хіба позбавляти когось життя етично, а самогубство — не гріх?

Наразі у світі немає єдиної думки щодо того, наскільки етично позбавляти людину життя на її прохання. З погляду філософії це питання про сенс людського життя, його цінність та значущість, каже докторка філософських наук Тетяна Гардашук.

Про те, щоби дозволити позбавляти життя, коли про це просить пацієнт, стали говорити у 20 столітті. І це пов’язано зокрема з тим, що зросла цінність людського життя, відбулася переоцінка критеріїв його якості. Адже сьогодні людина живе не просто як біологічна істота: вона здатна наповнювати власне життя тими сенсами, якими хоче.

Релігія здебільшого не схвалює евтаназію й тим паче асистоване самогубство. Католицька церква апелює до авторитету Бога й послуговується поняттям святості людського життя, пояснює Гардашук. Відповідно до релігійних догм, людина має заслужити легку смерть своїм попереднім життям. А страждання, які їй доводиться терпіти, — це або розплата за гріхи, або ж передумова вічного життя після фізичної смерті.

Інститут церкви може мати власну позицію щодо евтаназії та інших способів позбавлення життя, однак це жодним чином не має впливати на те, чи приймають закон, який легалізує ці методи, наголошує адвокатка Триньова. Адже згідно з Конституцією церква в Україні відокремлена від держави.

Окрім моральних та етичних питань варто враховувати й економічний фактор, вважає Гардашук. Адже бувають ситуації, в яких окремим сім’ям просто не під силу утримувати невиліковно хвору людину. Препарат, що здатен миттєво перервати життя, коштує орієнтовно тисячу гривень, а паліативна допомога обходиться в десятки й навіть сотні тисяч гривень. Цей аргумент «проти» використовують противники евтаназії чи асистовного самогубства. Вони вважають, що в такий спосіб будуть просто позбавлятися від «незручних» пацієнтів. Адже це дешевше й швидше. Аби цього не траплялося, потрібно детально прописати закон і передбачити відповідальність за такі дії, каже Триньова. А ще — покращувати стан паліативної допомоги й робити її доступною для всіх, аби в людини дійсно був вибір: або пройти життя до кінця за підтримки медпрепаратів, або піти з нього раніше.

Єдиної думки, чи потрібна евтаназія, асистоване самогубство й ортаназія, не існує. А те, чи легалізувати їх, мають вирішувати можновладці, попередньо дізнавшись думку населення. За словами Триньової, перед тим, як приймати таке рішення, владі слід провести інформаційну кампанію, аби роз’яснити людям, що це таке в принципі.