Заради масового житла в Києві знищили десятки поселень. Розповідаємо, як це було

Київ постійно росте і змінюється. Заради нових багатоповерхівок зносяться цілі селища, знищуються озера й ліси. Дослідник і автор книг про міжвоєнну архітектуру Києва, архітектуру шкіл і дитячих садків Семен Широчин спеціально для Заборони розповідає, як київські поселення перетворилися на сучасну Троєщину, Осокорки та інші житлові масиви з висотною забудовою.

Знесення поселень на території сучасного Києва почалося дуже давно: у середині 19 століття для будівництва Нової Печерської фортеці жителів сусідніх хуторів відселяли, а їхні будинки руйнували для створення еспланади. У XX столітті людей цілими вулицями відселяли під час будівництва Ботанічного саду на Звіринці, а для спорудження ВДНГ був відселений хутір Червоний трактир, для жителів якого побудували нове житло в Новосілках.

Процес знищення старих поселень набув справді великих масштабів в 1960-х – 1980-х роках, коли Київ переживав найактивніший за всю свою історію приріст населення. Тоді ж будувалося й найбільше житла: споруджувалися великі житлові масиви. Спочатку їх будували на вільних землях — у тому числі такі масиви, як Микільська Борщагівка (100 тисяч населення) й Оболонь (200 тисяч). Але вільний простір невблаганно скорочувався, і вже з кінця 1960-х у Києві з’явилася нова тенденція: будівництво на місці наявних поселень.

Магістралі замість сільських доріг

Будівництво житлових масивів означає створення нових житлових структур, які потребують інфраструктури відповідного масштабу. Вузькі сільські дороги вже не підходять для очікуваних транспортних потоків. А отже, зносяться не лише дома. Змінюється і звична структура поселень: замість вузьких вулиць виникають багатосмугові магістралі.

Під час будівництва масивів зникали райони приватної забудови, старовинні слобідки й навіть цілі села. Одні зникали зовсім, а від інших залишалися сліди на кшталт вулиць, цвинтарів і церков. Але найбільші зміни виникали в результаті гідронамиву ґрунту: зникала не лише забудова, а й уся природа. Від зелених насаджень, що були в поселеннях, не залишалося жодного дерева, а озера засипалися.

Київ став першим у світі містом, де метод гідронамиву почали використовувати для житлового будівництва. Раніше він застосовувався на великих промислових будівництвах. Цей метод дав змогу підняти рівень ґрунту й уможливив будівництво житлових районів на раніше затоплюваних ділянках. Саме так на незаселених землях був побудований мікрорайон Русанівка. Надалі гідронамив використовувався і під час будівництва інших масивів — в основному на нижчому лівому березі.

Кухмістерська слобідка й Березняки

Першим масивом, який почали споруджувати замість поселень, стали Березняки. Їх будували на місці Кухмістерської слобідки — поселення, яке існувало з 18 століття. Напередодні 1941 року в слобідці проживало 1,7 тисяч осіб, було понад дві сотні дворів, діяли школа й деревообробне підприємство. Під час Другої світової війни слобідка була спалена, але на відміну від Передмостової слобідки на Гідропарку й поселень на Трухановому острові, Кухмістерську слобідку відновили. Крім індивідуального житла в селищі було 10 двоповерхових будинків, і на початок 1950-х його населення становило півтори тисячі осіб.

На початку 1960-х київська влада вирішила побудувати на місці слобідки житловий масив, ім’я якому дав хутір на східному березі озера Тельбін. Березняки, як і сусідню Русанівку, будували методом гідронамиву. Намив почали в 1963 році в північній частині. До кінця 1963 року була намита вся територія, прилегла до траси проспекту Соборності. У 1968 році намив продовжили: засипали північну частину Тельбіна. Тоді ж були здані в експлуатацію перші житлові будинки. До 1972 року масив був уже повністю намитий і здебільшого забудований. Залишки поселення ще кілька років проіснували уздовж берега Дніпра, поки не була сформована набережна.

Намив знищив дороги й природу — зникло озеро біля будинку на Тичини, 6. Змінилася й форма озера Тельбін: його вкоротили й розширили. Шляхом гідронамиву створили пологий спуск із пляжами (там, де озеро зберегло свої природні межі, є бетонна стіна).

Довгий час від Кухмістерської слобідки залишався тільки один будинок — довоєнний гуртожиток охорони будівництва Наводницького моста (міст Патона). Будівля простояла до 2011 року, поки її не знесли. Зараз на її місці розритий котлован.

Микільська слобідка й Лівобережний масив

Микільська слобідка була розташована по обидва боки сучасного Броварського проспекту біля метро Лівобережна. Слобідка існувала з кінця 15 століття. Це було велике поселення: до початку 1930-х тут жило понад 4,5 тисячі людей. На слобідці була своя церква й кілька шкіл (1935 і 1936 років споруди), ще в царські часи тут з’явилася ділянка лікарні. З відкриттям в 1912 році лінії бензинового трамвая було побудоване трамвайне депо в стилі модерн. Діяли й кілька промислових підприємств: цегельний завод, деревообробні та миловарні підприємства. У передвоєнні часи поруч побудували хлібозавод.

Слобідка була спалена німцями в 1943 році — багато будівель, включно з 2–3-поверховими, не відновлювалися.

Наприкінці 1960-х тут споруджується Лівобережний масив. До 1972 року будується вулиця Флоренції й низка будинків на вулиці Окіпної. У 1970-х – 1980-х забудовується північна частина масиву — засипається озеро на місці будинку на Микільсько-слобідській, 6/2. Перший час зберігаються 3-поверхові житлові будинки 1950-х років уздовж вулиці Чернігівської, але поступово значна їхня частина зникає разом із вулицею, що стала просто пішохідною дорогою всередині мікрорайону.

Найдовше зберігалася забудова Микільської слобідки в центральній частині, прилеглій до Броварського проспекту. Тут ще з 1960-х планували побудувати київський Дефанс — Лівобережний громадський центр. Завдяки цьому багато старих хат зберігалися аж до початку 1990-х. Згодом тут побудують лівобережний Поштамт, Міжнародний виставковий центр, житло, торгові приміщення, а також недобудовану 16-поверхову будівлю Державного комітету з матеріально-технічного постачання УРСР. Розпочате в 1986 році будівництво кинули в 1991 році. Згодом будівлю розглядали для розміщення міністерств економіки, фінансів, Палацу правосуддя, з 1999 до 2018 року вона перебувала у власності «Нафтогазу України», після чого її передали поліції. У 2000-х недобудову почали облицьовувати накладними панелями, але так і не закінчили. Будівля стоїть недобудованою вже 35 років — ймовірно, це київський рекордсмен.

Жителі, яких відселяли з Микільської слобідки, отримували квартири в новобудовах. Квартири видавали завчасно, щоб у людей був час освоїтися і зробити ремонт у новому житлі. Зі старих будинків їх не виселяли до самого зносу. Між видаванням квартири і знесенням будинків могло пройти до 10 років. Житло видавали там, де воно будувалося: відомо, що жителі Микільської слобідки отримували квартири на Райдужному масиві й на Троєщині. Завдяки колишнім жителям слобідки вдалося встановити цікавий факт: поряд із стоянкою Міжнародного виставкового центру збереглася акація, яка росла на розі зниклих вулиць Білозерської і Стефаника в Микільській слобідці.

Борщагівки: Братська, Микільська та Південна

Від початку Борщагівок під Києвом було п’ять: Софіївська, Петропавлівська, Микільська, Братська й Михайлівська. Перші дві зараз є селами Київської області, а Михайлівська Борщагівка стала частиною Києва й повністю зберегла свою структуру. Микільська та Братська Борщагівки були знесені наприкінці 1970-х – початку 1980-х під час будівництва масиву Південна Борщагівка.

Від сіл залишилося озеро Віра; частково збереглося і друге озеро, розташоване біля школи № 317. Але це ще не все: на вулиці Григоровича-Барського збереглося Братське кладовище (кладовище Братської Борщагівки) з могилами 1700-х років, а всередині 2-го мікрорайону Південної Борщагівки — храм Живоносного джерела, побудований ще у 1866–1872 роках. Будівлю церкви хотіли використовувати як спортивний клуб, але її реконструкція, розпочата в 1987 році, так і не була завершена, а в 1992 році церкву повернули патріархату. У результаті склалася унікальна для Києва ситуація: всередині сучасної забудови масиву розташований храм, що зберігся від попереднього поселення.

Крім того, залишилися і фрагменти старих сільських вулиць: у східній частині масиву від Микільської Борщагівки залишилася забудова вулиці Пришвіна. Частина Братської Борщагівки, що опинилася зовні від окружної дороги, також вціліла — збереглася вулиці Толстого й Микільська, які було приєднано до Софіївської Борщагівки.

Пріорка й Мостицький масив

У 1983 році в північній частині Пріорки починається будівництво Мостицького масиву — хронологічно останнього з північних масивів Києва. Масив будується в складі двох мікрорайонів: західного (1983–1985) і східного (1988–1989). Під час будівництва зноситься наявна індивідуальна забудова. Зникає й ціла низка топонімів — сумарно 25 вулиць і провулків. Але зберігаються їхні сліди: у західному мікрорайоні є внутрішній проїзд, який повторює трасу вулиць Шевченка та Великої Мостицької, що колись проходили тут. У східному мікрорайоні збереглася й невелика частина забудови — 5 приватних будинків на вулиці Брюсова, у тому числі будинок художника Фотія Красицького, який вдалося відстояти його внучці Софії.

 

Біличі

Масив Біличі створювався на місці однойменного села. Є припущення, що село Біличі — це літописні Буличі, які згадувалися ще в 1161 році. До Біличів здавна вела дорога, що збереглася на невеликій ділянці у вигляді вулиці Біличанської.

Генеральний план 1966 року передбачав будівництво нового житлового масиву на місці села. У 1975–1976 році тут будують два мікрорайони: один (№ 10) — замість дачної забудови Святошина, а другий (№ 19) — на місці поля на північному заході села. Отже, спорудження ранніх мікрорайонів не вимагало руйнування села. Знесення ж самих Біличів починається в 1989 році і йде по обидва боки проспекту Палладіна. На східній стороні буде побудовано нове житло на Святошині, а на західній — 12-й і 13-й мікрорайони Біличів.

Але оскільки масив споруджувався в 1990-ті, його реалізували лише частково. Незавершеність задуму найкраще помітна по вулиці Академіка Єфремова, яка мала стати центральною магістраллю масиву, а в підсумку на півночі контактує з частиною села. Незавершеність планів видно і з розв’язки на Холмській площі: на північ від неї йде вулиця Чорнобильська, яка майже відразу закінчується.

Крім частини села, що залишилася на півночі від вулиці Академіка Єфремова, поодинокі артефакти збереглися і всередині масиву. Найбільшою зі старих споруд є будівля колишньої школи (вулиця Феодори Пушиної, 54), побудованої в 1938 році. Залишки села можна зустріти й посеред 13-го мікрорайону Біличів — його побудували останнім, у другій половині 1990-х. Тут збереглися будинки № 2, 9 та 11 на вулиці Прилужній, розташовані уздовж сільської вулиці, якої вже немає.

Вигурівщина і Троєщина

Згідно з генеральним планом 1966 року, на лівому березі планувалося будівництво великої кількості нових житлових масивів. Вони мали простягнутися від Зазим’я й до Пухівки. Деякі з них збиралися будувати на місці наявних сіл. Наприкінці 1970-х було вирішено будувати масив Троєщина. Цей масив, розрахований на 280 тисяч жителів, мав стати найбільшим у Києві, перевершивши тодішнього рекордсмена — 200-тисячний масив Оболонь. Для будівництва планувалося знищення відразу двох сіл: Вигурівщини й Троєщини.

Ця місцевість відома здавна: поряд у княжі часи існувало поселення Городець, яке згадується в літописі ще в 1026 році. Село Вигурівщина згадується з 1572 року, село Троєщина — з 1657-го. Села стояли впритул і зросталися одне з одним, водночас залишаючись окремими поселеннями.

На момент початку руйнування в 1981 році в селі Вигурівщина була 51 вулиця і 1500 дворів, а населення становило понад 5 тисяч осіб. Знесення села відбувалося в 1981–1984 роках. Гідронамив було розпочато у лютому 1981 року, а в 1983 році були здані перші будинки в 5-му мікрорайоні масиву Троєщина.

Село Вигурівщина було знищено майже повністю — за винятком частини, що примикає до села Троєщина (8 вулиць і 125 будинків). Також вцілів фрагмент східної частини села: у промзоні залишилися вулиці Бігова, Томашевська, Остапа Вересая й Мостищенська, де досі збереглися сільські будинки.

Селу Троєщина пощастило більше: воно вціліло майже повністю. Були зруйновані тільки 8 будинків на парній стороні вулиці Польової, що прилягає до вулиці Оноре де Бальзака. Криза 1990-х залишила масив незавершеним, обмеживши його територіями на схід від села Троєщина. Гідронамив масиву було в основній своїй масі завершено в 1991 році — останнім в 1993 році був намитий мікрорайон № 26, обмежений вулицями Бальзака, Драйзера й Лаврухіна.

Гідронамив масиву традиційно призвів до того, що частина водойм була засипана. Але оскільки для самого гідронамиву треба звідкись брати ґрунт, його вилучення неподалік призвело до появи нових водойм, найбільшим із яких є озеро Алмазне.

Позняки

Одним з останніх лівобережних масивів стали Позняки. Гідронамив масиву почався в 1987 році зі східної його частини, яку будували на незаселених територіях. З 1987 до 1994 року були намиті майже всі території масиву — вони забудовувалися до 2005 року. У цей час була знесена частина Нових Позняків, розташованих ближче до залізниці. Велика частина Старих Позняків, що лежали ближче до Дніпра, зберігалася, і була знесена уже в 2005 році, коли намили ще 2 мікрорайони (№ 2 і № 3) на північ від вулиці Анни Ахматової й на захід від проспекту Петра Григоренка.

Попри гідронамив, від Позняків — Старих і Нових — залишилися невеликі фрагменти, що постійно зникають. Вони розташовані нижче решти масиву і ніби заховані в низинах.

Великий фрагмент Нових Позняків залишився в північній частині масиву — на вулицях Тепловозній, Івана Кочерги, а також розрізаній проспектом Григоренка Любарській. Частина будинків занедбана, частина зруйнована, а в деяких ще жевріє життя. Також із часів існування села залишилися озера Прірва й нині зменшене Корольок.

Фрагмент Старих Позняків зберігся на південь від Здолбунівської — на вулицях Івана Бойка і Дніпровій. Крім захованих у низинах і зарослих старими деревами ділянок, тут збереглися й озера — Жандарка й майже повністю засипане Качине.

Усередині 8-го мікрорайону Позняків, нижче рівня намиву, збереглося кілька приватних будинків. Один із них має адресу № 12 по вулиці Батуринській, якої вже практично не існує. Кілька будинків також зберігалися в ста метрах на схід від нього, але були знесені в другій половині 2000-х.

За спогадами старожилів, відселення жителів сіл було розпочато ще в 1980-х: вони отримували квартири в новобудовах Харківського масиву.

Гідронамив Позняків призвів не тільки до втрат одних водойм, а й до появи інших. Озеро Сонячне сильно збільшилося, а вздовж проспекту Бажана утворилися нові озера — Лебедине і Срібний кіл.

Осокорки

Розташований на південь від проспекту Бажана масив Осокорки — єдиний, будівництво якого було розпочато в пострадянський час. Намив масиву відбувався в 1991–1994 роках, а перші будинки були побудовані тут в 1994 році. Як і Позняки, масив на Осокорках закладався ще в Генеральний план 1966 року. Масив традиційно перебирав на себе топонім запланованого до знищення поселення.

Початкові плани будівництва масиву, опубліковані ще в 1985 році, передбачали повний знос села й дачного сектора зі створенням рекреаційних зон, стадіонів і парків на березі Дніпра. Але в результаті знесення спочатку обмежилося прокладанням траси майбутнього проспекту Бажана, і до 2013 року нових руйнувань практично не було. Село майже повністю вціліло: масив будувався на схід від нього. Але через багато років комерційна вартість землі біля води дала про себе знати. З 2013 року процес знесення відновився: біля північного виходу зі станції метро «Славутич» почалося будівництво нових багатоповерхових ЖК. Швидше за все, у майбутньому це руйнування продовжиться.

Будівництво масиву Осокорки, як і всіх масивів 1990-х, не було завершене, і, на відміну від інших, триває й досі. Водночас запланований біля вулиці Соломії Крушельницької центр району як і раніше залишається його краєм.

Гідронамив Осокорків традиційно вніс свої зміни і в природу: з’явилися озера Тягле й Небреж. За роки тут сформувалася своя екосистема, яку, однак, забудовники й далі сприймають як тимчасове непорозуміння, а до озер ставляться як до технічних водойм. Поки невідомо, чи продовжиться тенденція перетворення місцевості й забудови масиву зі знищенням природи, або ж екологічні тенденції візьмуть гору.