Що ви знаєте про архітектуру промислових міст? Вона прекрасна. Ось як виглядають найцікавіші будівлі Маріуполя

В Україні є ціла низка промислових міст, які традиційно не сприймаються як туристичні. Їхня забудова не вважається історичною, і цей стереотип набув значного поширення. Однак непривабливі, на перший погляд, промислові міста таять у собі архітектурні багатства, гідні того, щоби стати туристичними напрямками. Дослідник архітектури Семен Широчин переконаний, що про ці багатства потрібно говорити й популяризувати їх. Спеціально для Заборони він розпочинає серію публікацій про промислові міста України. У першому матеріалі йдеться про Маріуполь — подивіться на його найцікавіші будівлі.

Центр: площа та магістралі

Промислові міста найактивніше розвивалися в середині XX століття — до цього періоду й належить основний зріз їхньої архітектурної спадщини. Маріуполь — яскравий приклад саме такого міста. За пів століття з 1926 до 1979 року його населення зросло більш ніж у 12 разів — з 40 до 503 тисяч осіб. Відповідно, значно виросло й саме місто.

Старий Маріуполь — це центральна частина міста. У 1950-х у центрі міста побудували цілу низку архітектурних домінант. Однак центральна частина все ж зберегла малоповерхову фонову забудову імперської епохи. Її приклади — такі цікаві споруди, як будинок Гампера (Земська, 51), будинок Купецького зібрання (проспект Миру, 25), будівля банку (проспект Миру, 41), знаменита водонапірна вежа авторства Віктора Нільсена (Нільсена, 36).

Головний архітектурний ансамбль центру — Театральна площа. Це центральна площа Маріуполя з імперських часів. Площа має вигляд зеленого скверу й розташована на осі проспекту Миру (колишнього проспекту Республіки). У сквері розміщена всього одна споруда — побудований у 1960 році Донецький академічний обласний драматичний театр. Театр розташований у такий спосіб, щоби його головний (західний) фасад служив завершенням перспективи на осі проспекту Миру. Західний фасад будівлі прикрашають скульптурні композиції — як і сам театр, вони є об’єктами культурної спадщини й охороняються державою.

Ансамбль площі з західного боку доповнюють два 4-поверхових житлових будинки навпроти театру. У 1952 році їх спроєктував архітектор Олександр Лук’янов для заводу «Азовсталь». Будинки симетрично відбивають один одного й увінчані декоративними баштами, які колись мали металеві завершення.

Попри історично сформований і архітектурно підкреслений чільний статус Театральної площі, 1955 року почали проєктувати нову центральну площу — сучасну Адміністративну, розташовану у двох кварталах від Театральної. Під час її розробки пропонували дуже різні проєкти: від класицизму до модернізму, деякі з них передбачали навіть багаторівневі розв’язки. Крім центральної площі, в 1950-х реконструювали й деякі ключові магістралі, яким надавався парадний вигляд. Головною з них став проспект Миру, де до низки імперських і міжвоєнних будинків додали нові.

У 1954 році побудували будинок Коксохімзаводу на проспекті Миру, 13. Автором проєкту був архітектор Віктор Ліфшиц, який працював у майстерні Григорія Яновицького в харківському Міськбудпроєкті. Цей будинок із двома вежами будувався з 50-місним кафе і відпочатку був газифікований. Його навіть номінували на звання найкращої будівлі УРСР у 1954 році. На протилежному боці проспекту того ж року був побудований будинок № 24 авторства архітектора Яновицького. Будинок має такі самі вежі, а його фрагмент строго відображає будинок № 13.

Ще однією важливою магістраллю, реконструйованою в 1950-х, стала вулиця Куїнджі (тоді — Артема). Вона починається від Театральної площі й веде на північ, у бік металургійного комбінату. Тому її роль в ієрархічному просторі досить важлива. Забудова 1950-х залишила на вулиці 5 кварталів із західної сторони та неповних 3 — зі східної.

Периферійні центри

У великих промислових містах правило ієрархії просторів, згідно з яким центр має високий пріоритет над периферіями, порушується. Причина в підприємствах, де працюють десятки тисяч людей. Населення таких міст тяжіє до підприємств, а отже, до підприємств тяжіє й забудова. Біля заводів виникають робітничі селища — і в 1950-х їхня архітектура також формується у вигляді симетричних ансамблів. Тому для промислових міст характерна наявність множинних композиційних центрів, кожен з яких має свої архітектурні домінанти.

У Кальміуському районі Маріуполя розташований Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча (спочатку під Іллічем мали на увазі Леніна, але з 2016 року Іллічем обрали Зота Ілліча Некрасова — директора інституту чорної металургії УРСР). Комбінат почав свою історію ще в 1897 році. Крім цехів, допоміжних споруд і мережі залізничних шляхів тут будували житлову колонію Нікополь.

Житлова зона заводу складалася з особняка директора заводу, 2 котеджів помічників директора, 4 — старших службовців, 6 — начальників служб, а також понад 80 житлових будівель для рядових службовців і робітників. Це були одноповерхові будинки різного планування від 1 до 4 кімнат, а також казарми для холостяків — у кожній по два відділення на 20 осіб. У колонії була школа, лікарня на 30 ліжок, громадська лазня, готель, колодязь і поштова контора.

Колонія Нікополь — це дуже цікавий приклад масової одноповерхової забудови імперської епохи, побудованої за типовими проєктами в щільній структурі вулиць. Примітно, що значною мірою вся ця забудова збереглася — причому не фрагментарно, а повністю.

За радянських часів виробництво масштабувалося. Розростаючись, воно потребувало все більше робітників, а отже, усе більше житла. У 1950-х містобудування прагнуло до ансамблевих рішень житлових кварталів. Центральними в цій житловій структурі стали квартали 24 і 25. На кутових ділянках з’явилися багаті на декорації 4-поверхові будинки, решта будинків були 3-поверховими. У цих кварталах прекрасно проявляються принципи симетрії й ієрархії. Віссю забудови стає вулиця Блажевича, а 4-поверхова забудова плавно переходить у 2-поверхову, оточену приватною одноповерховою. Квартал № 25 було подано на конкурс найкращих об’єктів будівництва УРСР 1954 року.

Виникають на периферії й важливі магістралі: уздовж комбінату Ілліча забудовується однойменний проспект (зараз — Нікопольський). Проєкт забудови проспекту був розроблений у Харківському Діпромісті в грудні 1952 року.

Забудова проспекту виконана великоблочними будинками за проєктом архітектора Дмитра Яблонського. Його розробили спеціально для Маріуполя. Проєкт цікавий нехарактерним поєднанням великоблочного будівництва з класичними декоративними елементами: фасади прикрашені карнизами, колонами, декоративними решітками. Таке поєднання існувало лише невеликий проміжок часу в середині 1950-х і зникло внаслідок боротьби з надмірностями. У майбутньому архітектор Яблонський розроблятиме експериментальні панельні будинки в Києві, а в 1990-х спроєктує кілька церков у стилі українського бароко.

Великоблочне виробництво в Маріуполі активно застосовувалося набагато раніше, ніж, наприклад, у Києві, де панельні будинки почали зводити тільки в самому кінці 1950-х. Цьому сприяла в тому числі близькість великих промислових виробництв. Маріупольські домобудівні виробництва ще в середині 1950-х освоїли кольорове офактурювання блоків і панелей, завдяки чому великоблочні будинки довго зберігали свій колір і не ставали сірими, на відміну від будинків, де використовували побілку.

Іншим важливим периферійним центром став Лівобережний район, розвиток якого пов’язаний зі ще одним із найбільших підприємств міста — Азовсталлю. Цей металургійний завод виник тут на початку 1930-х років. Його розташування не випадкове: саме тут проходив найкоротший морський шлях доставки залізної руди з Камиш-Бурунського родовища на Керченському півострові. Азовсталь — єдиний в Україні завод, у якого є власний морський порт. Будувати його почали ще в 1931 році.

Обслуговування такого грандіозного промислового підприємства вимагало десятків тисяч робочих рук. У зв’язку з цим почалося будівництво житлового району на лівому березі річки Кальміус. Зараз у Лівобережному районі проживає понад 120 тисяч осіб. Трохи більше ста років тому міста тут не було, а територія належала до земель Війська Донського.

Приморська частина й санаторії

Ще один периферійний центр формується в приморській частині Маріуполя. Одна з ключових магістралей тут — проспект Нахімова, що веде в бік порту. Тут є будинки серії 1–302, розробленої відомим київським архітектором Анатолієм Добровольським. У 1950–1955 роках він був головним архітектором Києва.

Будинки на проспекті Нахімова, 72, 74, 78, 80 і 82 побудовані за проєктом 1–302–1 і прикрашені ліпним декором із зображеннями фруктів і рогу достатку. Серія 1–302 була розроблена наприкінці 1940-х і будувалася тільки на самому початку 1950-х: вона виявилася занадто дорогою для масового використання в перерахунку вартості на одного мешканця, тому її швидко згорнули.

У 1954 році розробили нереалізований проєкт Жданівського порту, який мав вигляд ротонди з колонадою й баштою зі шпилем. У результаті набагато пізніше побудували невеликий модерністський павільйон зі значною площею скління. Також саме в цій частині міста, зеленій і наближеній до моря, розташовано кілька санаторіїв. Постановка біля моря на схилах сприяє створенню таких же рельєфно-паркових композицій, як і в прибережних санаторіях Криму й Кавказу.

Найцікавіший із них — комплекс будівель санаторію працівників вугільної та металургійної промисловості «Металург» (Приморський бульвар, 17). Цей архітектурний ансамбль побудували наприкінці 1930-х, виглядає він масивно й велично. Потужні колони тримають просторі балкони та глибокі арки.

У східній частині санаторію розташовані три корпуси, до яких від моря ведуть сходи — вісь цієї архітектурної композиції. На осі розташовано монументальну будівлю їдальні, прикрашену арками та колонами. По боки від неї — два житлових корпуси, що дзеркально відображають один одного.

Поруч із пансіонатом у 1980-х роках був побудований профілакторій Азовського морського пароплавства (Нахімова, 39). Нині ця модерністська споруда пустує.

Інший видатний представник модерністської рекреаційної архітектури — профілакторій «Здоров’я» ВАТ «Азовмаш» (Дачний провулок, 7). Будинок побудований за проєктом «Донбасцивільпроєкту» в 1981–1986 роках. На фасаді будівлі збереглися написи оригінальним шрифтом і металеве панно на надбудові, що виступає над останнім поверхом.

Монументальне мистецтво

У Маріуполі є ціла низка творів монументального мистецтва епохи модернізму, виконаних відомими українськими художниками. У Палаці культури «Іскра» (проспект Нікопольський, 143), побудованому 1965 року за проєктом дирекції «Важмашу», є відразу кілька монументальних робіт. На фасаді — панно, що складається з 4 тематичних фрагментів: «Вся влада Радам», «Перемога», «Становлення», «Труд». В інтер’єрі на стіні холу другого поверху розміщене панно «Земля-Космос» авторства відомих художників Валерія Ламаха, Ернеста Коткова й Івана Литовченка.

У тому ж 1965 році на стіні школи № 54 (Кронштадтська вулиця, 11а) художники Віктор Арнаутов і Григорій Пришедько виконали зі смальти панно розміром близько 40 кв.м.

У ресторані «Аристократ» розташоване знамените панно «Боривітер», яке 1967 року створили Алла Горська, Віктор Зарецький, Галина Зубченко, Григорій Пришедько й Борис Плаксій за участі Василя Парахіна й Надії Світличної. За задумом авторів, і назва, і колірне рішення панно «Боривітер» мали емоційно зв’язати місце, де розміщена мозаїка, з морем, вид на яке відкривався з вікна. У тому ж ресторані є ще одне панно Алли Горської — «Дерево Життя».

На фасаді кінотеатру Шевченка (проспект Нікопольський, 113) є мозаїчне панно із зображенням поета. Його авторами були Яків Райзін, Олександр Кечеджи й Микола Тихонов. Це ж тріо 1970 року створило тематичне панно на фасаді кінотеатру «Ювілейний», що на вулиці Карпінського, 70а. Цей кінотеатр, побудований 1967 року на честь ювілею Жовтневої революції, був найбільшим в Іллічівському районі: широкоекранна зала вміщувала 800 осіб. Зараз тут розмістився продуктовий супермаркет АТБ.

На бічній стіні ресторану «Турист» (Приморський бульвар, 1/5) розташоване мозаїчне панно «Туризм і відпочинок», створене 1975 року Віктором Пономарьовим, Яковом Райзіним і Миколою Тихоновим.

У будівлі водної станції ВАТ «Азовсталь» є мозаїка «Вітрила», виконана Валентином Константиновим і Лелем Кузьменком. Ці автори наприкінці 1960-х — початку 1970-х також створили на проспекті Миру три тематичні барельєфи: «Юнак», «Дівчина» й «Сім’я». Вони ж 1975 року виконали мозаїку «Металурги» в залі очікування на другому поверсі Маріупольського залізничного вокзалу.