Режисер Корній Грицюк показав Україну без людей, а тепер знімає фільм про європейське минуле Донбасу. Ми з ним поговорили

2018 року на екрани вийшов фільм «2020. Безлюдна країна», який ще за пару років до пандемії показав Україну спорожнілою. За сюжетом населення викосила не пандемія, а відкриті кордони — люди роз’їхалися на заробітки, хто куди. Це кіно майже без бюджету зняв молодий режисер Корній Грицюк. Наразі він працює над картиною «ЄвроДонбас» про те, як території сучасних Донецької та Луганської областей наприкінці 19 століття освоювали західні промисловці. У розмові з журналістом Романом Губою режисер розповів про свої фільми — старі та нові, а також про те, як знімати кіно майже без грошей.

У велике кіно через ТБ

Ми зустрічаємося та розмовляємо з Корнієм у Дніпровському районі Києва, між станціями метро «Дарниця» та «Чернігівська». У цьому є своєрідна іронія: новий фільм Грицюка — про Донбас, який вважають суто радянським явищем, хоча насправді європейці сильно вплинули на розвиток цього регіону. Ми ж гуляємо біля радянських повоєнних будинків, які часто називають німецькими.

Корній Грицюк родом із Донецька, але переїхав до Києва наприкінці 2012-го, ще до війни. Випускника філфаку, журналіста за фахом тягнуло до столиці: йому хотілося працювати в кіно. Але перед великим кіно спочатку довелося познайомитись із телевізійною кухнею. Друзі кликали його працювати на ТБ сценаристом, але доки Корній переїжджав, місце вже зайняли. Натомість Грицюку запропонували стажуватися, поки не з’явиться нове місце. Зарплати не було, але й жодної відповідальності не було теж.

«Ми робили прикольне треш-шоу, воно називалося щось на зразок «Неймовірні факти». Наприклад, знімали в Києві якихось чоловіків, які в сімдесяті проєктували машини часу. Або їздили до Почаївської Лаври знімати обряди екзорцизму. За все відповідали журналіст та оператор, а я їздив із ними, допомагав потім писати ці сюжети», — згадує він.

Коли гроші скінчилися, а місце так і не з’явилося, Грицюк пішов на інший канал, де треба було робити програму із YouTube-роликів. Це навчило його трудової дисципліни. Шоу було щоденним, тож роботи було багато.

«Монтувалася програма вдень, а ввечері вже була в ефірі. Тому щодня годині, напевно, о десятій ранку треба було здати ці сюжети, — розповідає Грицюк. — Я прокидався о сьомій, одразу відкривав інтернет, шукав якісь торнадо в Америці, повені в Австралії, де панда пропливала вулицею. За цей час хтось знаходив інформацію про події та писав до них жахливі тексти. Потім суворий диктор начитував їх удень, а режисери монтажу це все монтували».

«Шапік»

До фільму «2020. Безлюдна країна» Грицюк уже зняв кілька короткометражок — їх навіть показували на фестивалі «Молодість». Але багато що в його кар’єрі визначила робота з режисером Олександром Шапіро, якого Грицюк називає просто Шапіком.

На початку нульових Шапіро проводив у Києві курс зі створення безбюджетного кіно. Грицюк тоді написав режисерові, що дуже хоче пройти його курс, але грошей нема зовсім. Він запитав: «Що ти вмієш?» Я кажу: «Монтувати вмію». А він тоді: «Я зараз зробив фільм. Якщо тобі цікаво, нащо тобі кіношкола? Спробуй змонтувати шматок із нього».

Шапіро привіз в орендовану квартиру Грицюка на Виноградарі три жорсткі диски з матеріалами, і за кілька тижнів той змонтував одну з частин фільму. Корній тоді не мав навіть стола — ноутбук стояв на дошці для прасування.

«Я потім приїхав до нього додому, його дружина нагодувала мене супом і ми сіли дивитися, що я змонтував. Він дивиться й каже: «Прикольно, давай весь фільм змонтуєш. Тільки грошей нема», — сміється Грицюк.

Прем’єра фільму «Не знаю» відбулася у 2013 році, і Грицюк вважається його повноцінним співавтором. Картину показували в кінотеатрі «Кінопанорама», якого вже немає.

Потім Грицюк ще кілька разів працював із Шапіро і як монтажер, і як сценарист. Наприклад, написав одну з новел для його фільму «Вісім» — психологічної драми про вісім випадків самогубства. Але головне — за цей час Корній познайомився з багатьма людьми з кіно, що стало в пригоді, коли треба було знімати кіно без грошей.

«Порожня країна»

Робоча назва фільму «2020. Безлюдна країна» — «Порожня країна». Це хуліганисте мок’юментарі, яке виглядає як коментар до ситуації, де трудова еміграція стала нормою. Синопсис фільму звучить витончено-просто: «Через економічні та соціальні потрясіння громадяни України масово залишили країну й на всій її території лишилося вісім людей».

Кіно знімалося у вихідні, монтував Корній сам, звук для фільму звукорежисер Василь Явтушенко зробив безкоштовно. У якийсь момент до команди приєдналася продюсерка Ганна Паленчук, яка допомогла фіналізувати постпродакшн фільму, а згодом посприяла з участю у фестивалях та прокатом. Грицюк каже, що спочатку не хотів робити фільм для себе чи друзів та розумів, що «Порожня країна» може вирости у велике кіно. Але за браком бюджету робота над картиною розтягнулася на кілька років.

Один із героїв фільму — президент України, який не залишив країну. Його, до речі, міг зіграти Володимир Зеленський — тоді він був президентом лише на екрані. Грицюк багато сміється, коли розповідає цю історію.

«Тоді щойно вийшов серіал «Слуга народу». І я думаю: «Бля, Зеленський, це ж так прикольно». І я написав його помічниці на пошту. Вона каже: «Володимиру, у принципі, цікаво». Водночас ми одразу написали, що грошей взагалі нема, але знімемо все за один день. Тільки єдина умова з нашого боку — це має бути неділя, бо ми можемо знімати лише у вихідні. І навіть у суботу не могли, бо в оператора шабат, — пояснює Корній. — І нам довго не вдавалося цю неділю знайти: то в них щось переносилося, то в нас у той день або техніки не було, або локації. Потім вони в якийсь момент просто перестали відповідати на повідомлення».

У результаті президента у фільмі зіграв Андрій Куликов, журналіст та телеведучий. Роботою з ним Грицюк дуже задоволений та описує його як відповідального професіонала: «Ми знімали підпільно в робочому офісі, вночі у вихідний. Я все думав, що Куликов просто пожартував і не приїде. Вийшли [на вулицю] — а він стоїть біля входу, скручує самокрутку: «Зараз я перекурю й підемо».

Кіно про війну без війни

Другий фільм Корній Грицюк зняв уже за гроші українських платників податків. Це зовсім інша історія з мінімумом іронії. Документальний фільм «Потяг «Київ-Війна» розповідає про пасажирів, які їдуть на схід України до лінії розмежування. Для режисера це особиста історія, і він сам став героєм свого фільму.

«Я користувався цим потягом кілька разів, коли їздив по роботі. Я слухав, про що там розмовляють люди, і мені здалося, що це дуже цікавий простір. Мені хотілося б передати його атмосферу — щоби про цей поїзд дізналися й побачили жителі України, не пов’язані з Донбасом», — розповідає він.

Грицюк каже, що йому захотілося зняти фільм про війну, де немає війни, але є цей потяг. Уперше фільм брав участь у пітчингу «Держкіно», але, за словами режисера, грошей не отримав через «непатріотичність». Фільм уже збиралися знову знімати «партизанськими методами», але його підтримав Український культурний фонд.

У титрах стрічки також фігурує Укрзалізниця, основна допомога якої полягала в тому, щоби не заважати. Дорогу знімальна група оплачувала собі сама, проте завжди можна було отримати купе «з броні» — квитків у такі купе у відкритому продажу не знайти, бо вони зарезервовані для потреб залізниці.

Не «ошалілий совок»

Новий фільм режисера теж про Донбас — але про той період його історії, який зазвичай губиться на тлі сталінської модернізації 20-х та 30-х років минулого століття.

«Ми маємо стереотипний, і, як на мене, не дуже приємний поділ: нібито Західна Україна була в складі різних європейських держав і вона вся така класна, причепурена, європейська, а Східна — це ошалілий совок. Мені здається, що це не так», — пояснює Грицюк.

Фільм «ЄвроДонбас» розповість про тих, хто закладав основи промислового регіону наприкінці 19-го та на початку 20-го століття, — європейських промисловців, які освоювали цю територію. На зауваження про те, що насамперед європейський капітал шукав тут ресурси та дешеву робочу силу, Корній відповідає, що спочатку все так і було, але вже на початку 20-го століття на всіх цих територіях сформувався цілий клас української інженерії. Режисер обіцяє, що цей період не буде показаний у фільмі в рожевих тонах.

«Працювали по 12–14 годин на день, була жорстка експлуатація. Але водночас люди, які працювали на Донбасі, їхали туди з усієї європейської частини Росії, бо там платили реальні зарплати. Люди заробляли набагато більше грошей, мали можливість користуватися благами цивілізації. Там були нормальні лікарні, були кінотеатри, які бельгійці відкривали біля своїх підприємств», — каже Корней.

Бельгійські, американські та британські промисловці освоювали регіон, який роки по тому стане вітриною радянської індустріалізації. Про це у фільмі Грицюка розкажуть історики та дослідники. Режисер каже, що «ЄвроДонбас» несхожий на його попередні фільми й набагато ближчий до теледокументалістики.

До самого терміну «Донбас», який із 2014 року неодноразово критикували (наприклад, секретар РНБО) як такий, яким послуговуються сепаратисти, Корній ставиться спокійно.

«Донбас — це більше економічний термін, який має на увазі промисловість, Донецький вугільний басейн. Напевно, правильніше називати ці території Донеччиною, Луганщиною — як історичні землі, умовно кажучи. Але ми так не говоримо… Я не вважаю, що використовувати слово Донбас — це російський наратив. Ще французи писали у своїх листах кінця 19 століття «ми зараз на Донбасі».

Наразі «ЄвроДонбас» уже відзнятий і перебуває на етапі постпродакшну, але дати прем’єри поки що немає.