Віч-на-віч із депресією:
Марія Вдовиченко у «Рівні цензури»
У рубриці «Рівень цензури нульовий» Заборона публікує роботи одного фотографа, художника або колективу. У них показані історії, які не співзвучні з масовою культурою або наражаються на цензуру в ЗМІ та соціальних мережах. У цьому випуску — інстаграм-щоденник однієї депресії в проєкті Slow Pulse Girl фотографки Марії Вдовиченко.
Марії Вдовиченко зі Старобільська 30 років, і понад десять із них вона бореться з ментальним розладом. У січні 2021 року вона почала документувати свої стани в артпроєкті Slow Pulse Girl, публікуючи їх в однойменному інстаграм-акаунті. Впродовж наступних місяців на сторінці проєкту з’явилося майже півтори сотні знімків — переважно автопортретів.
Ось що сама Марія говорить про те, як прийшла до онлайн-щоденника своєї депресії.
Дитинство та юність я провела в Старобільську. Умови мого виховання були одночасно схожі на казарму, інститут шляхетних дівчат, церковнопарафіяльну школу та табір для вундеркіндів. Дивно, але надмірна батьківська строгість не поширювалася на мої субкультурні захоплення — мама купувала мені вінілові корсети та «стіли», а батько з ранніх років заохочував поїздки на концерти «Гражданской обороны» та інших артистів.
З 13 років я заробляла перші кишенькові гроші як співачка на похоронах. Потім, здобуваючи дві вищі освіти, підробляла на різних шабашках: тягала мішки з галькою дільницями місцевих феодалів, збирала десятки святкових букетів за ніч.
Поживши в різних містах Європи, паралельно відчуваючи тотальну ангедонію та хронічну депресію [детальніше про те, як жити з депресією, Заборона писала тут і тут], я усвідомлено обрала життя в найбільш комфортних для себе умовах — удома, у рідному місті.
Уже понад десять років я борюся з ментальним захворюванням і, пройшовши кілька курсів препаратів, витративши чималі гроші на психіатрів, психотерапевтів, практики різного роду, перебуваю в абсолютно демотивованому стані.
Виявилося, що дуже складно передати співрозмовнику, як це — жити без жодної надії, без найменшого уявлення себе в майбутньому. Як день за днем не відчувати задоволення, здивування, і втішати себе лише селфхармом.
Мій інстаграм-акаунт — це публічний фотощоденник, за допомогою якого я документую себе в депресивному стані. Під час створення знімків мені важливіше передати емоцію, ніж витримати естетичні рамки. Однак іноді я можу відштовхуватися від предметів, що відгукнулися у моїй душі — чи то батьківська шинель, чи шматок лисячого черепа.
Можливо, багато хто бачить у моїх фотографіях акт арттерапії, але мені це поняття зовсім не близьке. Під час серйозних депресивних епізодів, коли щоденна рутина стає грою на виживання, а завдання рівня «почистити зуби» здаються нездійсненними, про фотографію й мови не може бути.
У чому мені допомагає ведення цього акаунту — так це в боротьбі з неприйняттям свого тіла. Так, іноді мене засмучує, що найбільше лайків збирають фотографії, які декому легко сексуалізувати чи використати для задоволення власних фетишів. Однак це, як правило, компенсується позитивним фідбеком.
У slow_pulse_girl показана історія моїх переживань, яку я поки що не маю наміру завершувати.
«Рівень цензури нульовий» — це майданчик для відкритого діалогу на складні й табуйовані теми, як-от сексуальність і тілесність, стрес і депресія, війна й ідентичність. Ми не платимо гонорару за публікацію, але допоможемо зробити авторське висловлювання почутим, а також беремо участь у його оформленні. Деталі — тут.
