Чому «Меморіали» занепадають? Хто та як зберігає пам’ять про репресованих в Україні

Наприкінці 2021 року Верховний суд Росії ліквідував міжнародне товариство «Меморіал», яке роками відновлювало та зберігало пам’ять про жертв комуністичного терору, за «спотворення образу СРСР». Хто та як працює з пам’яттю про репресованих в Україні сьогодні, спеціально для Заборони розповідає журналістка Ліза Сівєц.

Чому «Меморіали» занепали

«На установчій конференції Всесоюзного добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал» у січні 1989 року 40% учасників були з українських «Меморіалів», тобто їх було дуже багато, — згадує історик та правозахисник Євген Захаров. — Формально «Меморіали» в Україні є і зараз, але фактично їх майже немає: декілька груп, де одна-дві літні людини».

Захаров — учасник дисидентського руху 1970–1980-х років. У другій половині 1970-х він долучився до підготовки самвидавного альманаху «Пам’ять», який став попередником «Меморіалу». «Пам’ять» почали видавати з міркувань, що історії політичних репресій у 20 столітті просто не буде, пояснює Захаров, — архівні документи знищують, свідки вмирають, тому треба збирати всі ці речі — артефакти, документи, спогади, фотографії. Встигли зробити 6 випусків, аж поки після передруків на Заході радянська влада не почала переслідувати редколегію. 

Товариство «Меморіал» працює у трьох напрямах. Перший, історико-просвітницький, — це увічнення пам’яті жертв політичних репресій, пошук масових поховань, збір інформації про репресії, створення баз даних, музеїв, виставок, видання книжок. Другий благодійний: це допомога колишнім в’язням, жертвам політичних репресій. І третій — правозахисний. «Меморіал» був першою легальною організацією такого ґатунку в Харкові, каже Захаров, але поступово став втрачати своє значення.

Ці процеси були характерні для багатьох «Меморіалів» тодішніх республік. По-перше, наприкінці 1980-х — початку 1990-х від громадських організацій можна було реєструватися кандидатами в депутати, тож багато людей вступали до «Меморіалу», щоб займатися політикою. По-друге, самі жертви політичних репресій старіли й теж поступово відходили від справ. 

В Україні також додався поділ на тих, хто підтримував та не підтримував ідею української незалежності. Українські «Меморіали», які підтримували незалежність, об’єдналися у всеукраїнський «Меморіал» імені В. Стуса. Попри внутрішні суперечки, туди увійшов і харківський «Меморіал», розповідає Захаров. 

«Багато колишніх політв’язнів були по суті радянськими людьми, які все життя прожили в СРСР, української мови не знали і незалежна Україна була їм чужа. Особливо це характерно для Сходу. А на Заході «Меморіали» були національно спрямовані, політизовані, брали участь в Народному Русі — фактично це були філіали політичних партій». 

Крім того, каже Захаров, в усіх «Меморіалах» були колишні політв’язні, які вважали товариство такою собі ветеранською організацією, створеною для задоволення їхніх інтересів. Все інше їх не цікавило. Багато де це переросло в конфлікти та створення окремих організацій. Так сталося і в Харкові. 

«Наші старі люди зажадали матеріальних благ. Почали пропонувати створити садове товариство «Меморіал». Я був депутатом міської ради, співголовою «Меморіалу», ми пішли до голови облвиконкому. Нам виділили 80 земельних ділянок по 5 соток в доброму місці, біля залізничної станції. І тут почалося. Весь 1991 рік наші члени «Меморіалу» ні про що інше не хотіли говорити, тільки про це садове товариство. Всім не вистачило, звичайно. Хтось захопив по 2-3 ділянки. Почався скандал». 

Врешті Захаров домігся, щоб на одну довідку про реабілітацію давали одну дільницю. Сам він дільницю не взяв, і разом з правозахисною групою харківського «Меморіалу» в 1992 році заснував окрему організацію — Харківську правозахисну групу.

«Ця організація перебрала на себе функції «Меморіалу» і входить до «Міжнародного Меморіалу» як член від України. За функціями, тим, що вона робить, це типовий «Меморіал». Лише з більшим ухилом в правозахист», — каже Захаров. 

В 1994 році він також став членом правління «Міжнародного Меморіалу», є ним і досі, вже 28 років. За словами Захарова, деякі відділення відпадали самі собою: в Казахстані не було кому цим займатися, в Білорусі боялися репресій Лукашенка і не працювали публічно. Однак нещодавнє рішення закрити «Міжнародний Меморіал» і всі його закордонні відділення (вони є, зокрема, в Італії, Франції, Чехії та Німеччині) — це «дурня повна».

«В Росії не відділення, а члени, а про членів в рішенні нічого немає. Московський «Меморіал» лишається, російський лишається. Але я боюся, що вони будуть чавити їх один за одним. Просто почали з більш відомих. Але «Меморіал» не можна ліквідувати. Це не організація, не рух — це інституалізована історична пам’ять про політичні репресії. Він буде в якихось інших формах, може, не як юридична особа, а віртуально».

«Реабілітовані історією» 

Дві ключові функції «Меморіалу» — історико-просвітницьку та благодійну — в Україні ще на початку 1990-х перебрала на себе держава. 

1992 року Верховна Рада ухвалила постанову про підготовку багатотомного науково-документального видання про жертв репресій в Україні. Це була спільна ініціатива Академії наук України, СБУ, Державного комітету по пресі, «Меморіалу» імені В. Стуса та Всеукраїнської спілки краєзнавців. В кожній області при облвиконкомах на бюджетні кошти були створені видавничо-редакційні групи «Реабілітовані історією», які мали скласти книги пам’яті жертв політичних репресій. 

За інформацією на сайті проєкту, наразі видано 120 книг, ще понад 20 планують видати. За архівно-кримінальними справами склали картки на понад 700 тисяч репресованих громадян, створюють електронну базу жертв політичних репресій. За словами Жив’юка, жодної книги немає лише по Києву та Севастополю, бо там не було окремих груп. Водночас значну роботу встигли виконати в Донецькій та Луганській областях, а також в Криму. В деяких областях, де «Меморіал» був сильним, він фактично брав такі групи під свій контроль. Однак в Рівному відділення «Меморіалу», яке і досі існує на папері, в цих процесах участі не бере, говорить Жив’юк.

«Держава взяла на себе ці процеси, тому громадська складова опинилася на маргінесі. А в Росії держава нічого не робить — навпаки гальмує, тому громадська ініціатива важлива», — говорить Жив’юк. 

У квітні 1991 року в Україні ухвалили закон про реабілітацію жертв політичних репресій. Відтак при ОДА з’явилися державні комісії з реабілітації, до яких входять представники прокуратури, СБУ, МВС, державного архіву, обласної влади та кілька представників громадських організацій, які займаються пошуками інформації. У 2018 році з’явився новий закон, яким підстави для реабілітації розширили, зокрема щоб реабілітувати тих, хто співпрацював з ОУН та УПА.

Минулого року комісія з реабілітації в Рівному, до якої входить Андрій Жив’юк, провела первинну реабілітацію 200 осіб, з яких 35 остаточно реабілітовані Національною комісією при УІНП, а справи на 165 подані до Києва і чекають на рішення Нацкомісії. В планах — ще близько 1000 реабілітацій.

Часто тюремні справи українців зберігаються в інших країнах, за місцем ув’язнення — наприклад, в Росії чи Казахстані. Але якщо людину було заарештовано в Україні, тут відбувалися слідчі дії, тут ухвалювався вирок, то й тут зберігається її архівно-кримінальна справа. І вже на підставі цієї справи людину можна реабілітувати, говорить Жив’юк. Водночас траплялися випадки, коли по реабілітацію зверталися люди, документи про репресії щодо яких зберігаються в інших країнах. Іноді люди зверталися до структур цих країн індивідуально, декому вдавалося отримати відповідь. Але в Казахстані йшли назустріч набагато охочіше, ніж в Росії, говорить Жив’юк. Іноді доводилося звертатися до російського «Меморіалу», зокрема Санкт-Петербурзького — вони могли зробити запит, розшукати якісь документи в себе і поділитися ними. 

За словами Євгена Захарова, по реабілітацію люди звертаються іноді і з прагматичних причин: якщо людина реабілітована за українським законом, є невеличка компенсація. В основному це стосується нащадків тих, хто був розкуркулений, каже Захаров.

«В Україні більше поваги до приватної власності, ніж в Росії. В українському законі є норма, що житло, якщо воно не зайняте, має бути повернуте нащадкам власників. Я знаю випадки, коли це відбулося. Хоча рідко буває, щоб воно було незайняте».

Де зберігаються дані про репресованих

Наразі дані усіх репресивних органів комуністичного режиму зберігаються в архівах Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки, Міноборони, Міністерства внутрішніх справ, Нацполіції, Нацгвардії, Державної прикордонної служби, прокуратур та судів. Україна остаточно відкрила ці архіви у 2015 році одним з чотирьох законів про декомунізацію. Тоді ж вирішили створити Галузевий державний архів Українського інституту національної пам’яті, щоб об’єднати всі фонди під одним дахом.

Архів національної пам’яті — так скорочено називають цю установу її працівники — створили у 2019-му. Проте реконструкцію будівлі, виділеної для архіву, через пандемію довелося поставити на паузу — фінансування відновили тільки наприкінці минулого року. Наразі працівники займаються популяризацією історії 20 століття в соцмережах. Також з травня 2020 року при архіві діє Консультаційний центр з пошуку інформації про репресованих. Там безоплатно вам можуть підказати, як знайти потрібну інформацію, наприклад, про вашого родича, можуть допомогти звернутися до відповідного архіву та написати заяву. У 2020-му за пів року до центру звернулося близько 1,5 тисячі людей і приблизно стільки ж за весь минулий рік, говорить директор архіву Ігор Кулик.

В травні 2009 року він очолив відділ звернень громадян в Архіві СБУ. В липні 2013 року в рамках проєкту українського Центру досліджень визвольного руху та міжнародного фонду «Відродження» Кулик започаткував у фейсбуці групу «Доступ до архівів», в якій зокрема допомагав людям шукати інформацію про репресованих. Каже, зараз таких звернень в групі вже практично немає, бо є державна інституція, яка намагається задовольнити цей запит.

Алгоритм пошуку такий: спершу треба подивитися інформацію у відкритих базах даних. Зокрема, в Національному банку репресованих та книгах «Реабілітовані історією», в Українському мартиролозі XX століття Державної архівної служби, у «Відкритому списку» та базі «Меморіалу» «Жертви політичного терору в СРСР». Далі рекомендують звернутися до архівів МВС та СБУ в Києві, а також до державних архівів області та регіональних архівів МВС за місцем народження, проживання, арешту репресованого. Детальніші відеоінструкції можна знайти на ютуб-каналі Архіву національної пам’яті. Кулик погоджується: в силу людського чинника, через працівників на місцях, доступ до вже відкритих українських архівів не всюди ідеальний, але в більшості все працює. 

Для 80% людей інформація про родичів завершується на етапі арешту. Що було з людиною далі — невідомо. Для продовження пошуків у російських архівах необхідне підтвердження родинних стосунків. Однак Кулик говорить, що вони не рекомендують людям звертатися відразу до російських архівів, щоб не відлякати їх, адже чотири українські архіви — це вже багато роботи.

Кулик виділяє три хвилі широкої цікавості до архівів в Україні: «Перша — це початок 1990-х, коли з’явилася хоч якась демократія і хоч якісь архіви були відкриті. Після стількох років мовчання люди намагалися зрозуміти, що відбулося з їхніми рідними. Друга хвиля — після Помаранчевої революції, коли почалася відлига в архівній сфері, особливо коли архів СБУ періоду Ющенка-Наливайченка-В’ятровича став відкритий для всіх охочих, коли з’явилася можливість дізнатися правду про те, що відбувалося. І третя хвиля — після 2014 року, яка триває досі. Тут більше грає роль не стільки революція, скільки війна, яку ми досі маємо на Сході. Тому що це для людей якраз спроба зрозуміти, яке історичне коріння цієї війни, хто ми є, ким були наші рідні».

За грубими підрахунками Кулика, зараз мова йде про 30–40 тисяч звернень до архівів щороку, що є навіть не 1% від мільйонів жертв 70-річної окупації радянським режимом. Кількість звернень за останні роки зростає абсолютно по всіх архівах, і такі тенденції зберігатимуться ще певну кількість років. 

Перша група людей, які звертаються до архівів, — це люди поважного віку, які вийшли на пенсію і тепер мають час, можливість та натхнення краще зрозуміти своє минуле, пояснює Кулик. Але іноді люди поважного віку не хочуть ворушити своє минуле: їм простіше жити, як вони жили, щоб раптом не відкрити якусь скриньку Пандори. І навіть якщо вони звертаються до центру, то питають, чи їм нічого не буде за ці пошуки.

Друга група — це молодь, яка не розуміє, чого боятися, яка виросла в демократичних процесах і починає шукати інформацію для себе, своїх батьків та дідів.

У наступні роки Архів національної пам’яті, окрім завершення реконструкції та перевезення документів, планує створити каталог справ — деякі з них мають назви типу «Дело «Крокодил» і ніхто не знає, що в тих документах, пояснює Кулик. Зацифровувати в першу чергу будуть документи, які мають якесь загальноісторичне значення, до яких дослідники звертаються по кілька разів, в яких по 2–3 листки ознайомлення. Справи на репресованих зацифровуватимуть, можливо, лише для тих, хто з певних причин не може приїхати до архіву.

«Ми говоримо про 4 мільйони справ, в кожній справі в середньому 200–250 односторонніх аркушів. Якщо 10 людей з сучасними сканерами будуть займатися тільки цим і видаватимуть 1,5–2 тисячі якісних сканів на день, то ці 10 людей будуть зацифровувати ті справи понад 200 років, — каже Кулик. — Завдання архіву — не лише копатися в минулому, хай ще живому і не такому далекому, а й зрозуміти, як нам переосмислити це минуле, щоб воно не тягнуло нас назад, а навпаки посилювало в русі вперед. І зробити так, щоб в нас ніколи не було такої ситуації з порушенням прав людини, як це було в Радянському Союзі». 

«Після тиші»

З пам’яттю про репресії в Україні працюють і неформальні ініціативи — наприклад, громадська організація «Після тиші», якій на початку лютого виповнився рік. За цей час невеличка команда записала близько 40 усноісторичних інтерв’ю з людьми з різних регіонів України, які в дитинстві чи підлітковому віці пережили певні травматичні події — або Голокост, або ув’язнення в ГУЛАГу, або радянські масові депортації. 

Також дослідники зацифровують документи й фотографії з сімейних архівів — зараз їх понад три тисячі, переважно це фото 1940–50-х років з місць заслань у Сибіру. На основі зібраних матеріалів «Після тиші» створили, зокрема, віртуальну фотовиставку «Депортації. Візуальна пам’ять» та наративний подкаст «Як ми вижили» про різні аспекти повсякдення людей, депортованих до Сибіру, а також долучилися до створення документального проєкту «На згадку» про те, як в родинах зберігається пам’ять про депортації. На думку Андрія та Анни, проговорювати цей травматичний досвід через різні медійні формати та з різними аудиторіями важливо, бо це пришвидшує процес осмислення історії 20 століття. Також опубліковані матеріали можуть використовувати інші дослідники. А ще люди, чиї родини пережили схожі події, дізнаються, наскільки важливо розпитувати рідних про цей досвід та ділитися своїми історіями.

Тема радянських репресій в Україні дуже політизована та малодосліджена, говорить Андрій Усач. Наприклад, монографія Тамари Вронської, у якій розкривається історія всіх депортації із Західної України в 1944–1953-му роках, зараз, на 30 рік незалежності, тільки готується до виходу. «Решта досліджень на цю тему, які можна перелічити на пальцях однієї руки, зазвичай містить цифри щодо кількості репресованих, але не містить розповідей про їхні індивідуальні досвіди, тож з цих праць складно зрозуміти, що, власне, маленька людина у цьому всьому лихолітті переживала».

Також в Україні ніколи не існувало жодних масштабних спонсорованих державою усноісторичних проєктів, які б задокументували історії людей, що пережили ГУЛАГ або радянські масові депортації, а багато цих людей померли ще в 1990-х. Крім того, спадщина невеличких ініціатив, які записували по кілька десятків чи сотень інтерв’ю, несистематизована, отримати доступ до неї дуже складно, обміну немає. «Ми стикалися з таким: «А що це ви наших оповідачів крадете?». Тобто є своєрідна битва і небажання ділитися інформацією», — пояснює співзасновниця «Після тиші» Анна Яценко.

«Нам кажуть: «Де ви були 20 років тому?». Ми відповідаємо: «В школу ходили», — говорить Усач. — Ми [Україна] намагаємося декомунізувати наш символічний простір і заперечити все радянське, але дуже мало уваги звертаємо на те, щоб дослідити реальні факти й апелювати до реальних свідчень про те, що пережили люди».

Білих плям в темі репресій багато, переконані дослідники. Дуже мало відомо про тих, хто, власне, чинив ці репресії — як їхні сім’ї живуть зараз, чи знають взагалі про цей досвід, як його переосмислюють. Мало відомо про спостерігачів — як вони реагували на ту чи іншу подію, які форми поведінки обирали і як вони зараз про це пам’ятають. Мало відомо про людей, які лишилися жити в Росії після заслання — як вони осмислюють цей досвід, чи усвідомлюють їхні діти, що вони були з України, яке їхнє ставлення.

До заснування громадської організації «Після тиші» Андрій та Анна працювали в архівно-музейній сфері у Львові. Усач каже, що одна з особливостей їхньої неформальної ініціативи полягає в тому, що вони можуть уникати будь-якого політичного диктату чи впливу бюрократичних установ: «Ми розуміємо, що не буває правильної історії. Є безліч різних індивідуальних досвідів, які цю історію формують».

Читати більше новин в Telegram