В адвоката Олексія Скорбача своя юридична спеціалізація – спростовувати абсурд. Вiн допомагає біженцям отримати захист в Україні, береться за справи, які його колеги вже внесли в список безнадійних, й оскаржує незаконні рішення про екстрадицію іноземців у країни, де на них чекає тюрма чи смерть. Він працював у військовій прокуратурі, перевіряв колонії довічно засуджених і міг побудувати кар’єру в Міграційній службі, але вибрав стати її головним ворогом. Журналістка Заборони Альона Вишницька поговорила зі Скорбачем та розповідає його історію.
Олексій Скорбач приходить на зустріч із чорним дипломатом і одразу дістає звідти файл із паперами. Там апеляції, рішення, скарги, спростування, касації та заяви – інструменти, якими він намагається зламати систему. Тут десятки його справ: курди в Туреччині, білоруські опозиціонерки, афганці, росіяни, які воювали за Україну та інші. Він кладе цю папку на стіл перед собою. У наступні чотири години він посеред речення діставатиме звідти випадкові аркуші та зачитуватиме вголос. Це його ілюстрація абсурду системи, яка намагалася його перемолоти, але з цього нічого не вийшло, тому тепер він намагається перемолоти систему.
Жодного дисидентства
Олексій народився в Шостці, невеликому містечку в Сумській області. Його батьків-інженерів свого часу сюди спрямували працювати на одному з нових заводів – у 50-х тут їх побудували кілька, були потрібні спеціалісти. У сім’ї з’явилося троє дітей, усі хлопці: старший син Іван та близнюки Олексій і Олександр. Не розкошували, але всього вистачало. Жили, як усі: чекали свою чергу на чотирикімнатну квартиру, на літо їздили в село до бабусі. Дисидентів, сміється Олексій, у родині ніколи не було й не планувалося.
Інженерами, як батьки, ніхто з братів ставати не збирався: старший пішов у військові льотчики-винищувачі, Олексій уже після дев’ятого класу перейшов у юридичний клас, а потім на військово-юридичний факультет. На п’ятому курсі всіх військових юристів відправили жити в казарму – вчитися дисципліни. Нічого не вийшло: пів групи забували віддавати честь офіцерам, крокувати в ряді не вміли, виконувати накази теж.
«Мене цікавило міжнародне військове гуманітарне право, але його викладали слабенько, а господарське чи податкове право я не переварював. Коли змушували вчити щось про цінні папери чи фондовий ринок, узагалі ліз на стінку», – згадує Олексій.
Після академії треба було попрацювати на державу. Олексія спрямували на роботу у військову прокуратуру Шепетівки. З 2002 до 2004 року скоротили кількість військових майже на 155 тисяч. «Коли я починав, ще були військові суди, а коли закінчував, із суддів знімали погони. Це був абсолютний злам системи. Завданням держави номер один було скоротити якомога більше військових», – пригадує юрист. Коли Олексія врешті скоротили, він не надто засмутився, а повернувся на Сумщину та влаштувався в прокуратуру району, де працював ще рік: «Це було як на Дикому Заході: мер, поліція, прокуратура, контрабандисти, прикордонники, 7 тисяч населення, і всі бігають один до одного на свята». До великих контрабандистських справ прокуратуру району не підпускали, тому Скорбач вирішив псувати зразкову статистику. Став головним болем прикордонників: «80-річна бабка пішла по гриби й забула паспорт, а її звинуватили, що вона незаконно перетнула кордон та виписали штраф. Я приходив на дільницю і кричав: «У вас усе село притягнуте до відповідальності, ви дебіли?». Після таких візитів доводилося бігати по селу й шукати ту бабку, щоби віддати їй 17 гривень штрафу, бо повернення не було передбачене законом. Одним словом, Скорбача не дуже любили вже тоді.
Кефір на три дні та довічники
На початку 2000-х Олексій змінював роботу майже щороку. Після районної прокуратури пішов працювати в прокуратуру області – перевіряв тюрми, СІЗО, колонії, психлікарні. Найважче, згадує, працювалося з довічниками, він не був психологічно готовий до цього. Олексій звільнився через рік і врешті 2006 року переїхав до Києва шукати щось своє. Зняв кімнату в гуртожитку майже за містом, купував пляшку кефіру на три дні й час від часу їздив на співбесіди. Брат підкидав трохи грошей на дорогу.
За пів року такого життя почало щастити. Пошуки себе закінчилися тоді, коли Олексій побачив конкурс у маленький державний комітет у справах національностей і релігій. Скорочено він називався Держкомнацрелігій і був єдиним органом, який опікувався біженцями та шукачами притулку. Про цей комітет мало хто знав, він був цілком гуманітарним і «дуже добрим». Міграційна політика була лояльна, по захист переважно зверталися афганці, які мали тут родини: «Якщо були підстави, легше було надати статус біженця, ніж не надавати. Міграційна політика була лояльна, а силовиків, які могли послати матом, у складі комітету не було».
Цей орган займався лише шукачами притулку. Іноземними студентами, нелегальними мігрантами, видами на проживання, реєстрацією займалися інші: профільні міністерства, МВС. Держкомнацрелігій був таким маленьким департаментом, каже Олексій, що про його існування навряд чи здогадувались навіть у Кабміні.
Довго пропрацювати в «доброму й гуманітарному» органі, який усім допомагає й організовує свята, не вдалось. У 2010 році його ліквідували, а через рік – створили Державну міграційну службу України. Уже за кілька років через її роботу Україну назвуть небезпечною для біженців через те, що в державі ігнорують права шукачів притулку і примусово видають їх тим країнам, звідки вони втекли.
У 2011 році нічого не віщувало біди. Міграційна служба мала просто об’єднати всі департаменти під одним дахом, стати єдиним механізмом і не ганяти людей по чотирьох різних точках, куди їм треба занести копії різних документів. Комітет, де працював Олексій, теж став частиною великої машини. Міграційна служба була абсолютно новою структурою, мала зрозумілу та хорошу ідею, і водночас виявилася «непаханим полем для нових схем». З’ясувалося, що є купа справ, які можна розрулити за хабарі. Наприклад, отримати громадянство чи статус біженця.
«Всі розуміли, що відбувається. У людей, які працювали по 30 років, з’явився шанс заробити, причому непогано. Вони були професіоналами, усе проводили по документах дуже розумно. Статус біженця масово давали невідомо хто невідому кому, ця хвиля триває досі. Перевірити законність – неможливо: доступу до архівів нема, документи втрачені, архів згорів чи затопився», – згадує Олексій. Він додає, що в цьому були зацікавлені керівництво Міграційної служби і МВС. Олексій, хоч і був першим заступником директора департаменту, каже, що дорогу до «корита» не знав, та й не до того було.
«Я в той час писав якісь довбані інструкції, які нікому не були потрібні, не розумів, навіщо все це. В організацію пропихали купу невідомих людей, кумів-сватів, які не розрізняли біженця від громадянина України. Тоді вперше відчув, що я ніхто», – згадує юрист.
У Державній міграційній службі його накрило те, чого інтелігентний студент юридичної академії завжди боявся: хамство, цинізм і «мєнтовський беспрєдєл». Йому й колегам із комітету, про який ніхто до цього й не чув, одразу сказали: ваші біженці й шукачі притулку нас не цікавлять, займайтеся розробкою правил і не пхайтесь.
Міграційна служба ніби жила в паралельній реальності, пояснює Олексій. Наприклад, Афганістан чиновники не визнавали як небезпечну країну. Статус біженців можна було купити за сім тисяч доларів. Законно оскаржити відмову в наданні захисту було нереально, але купити його – без проблем. «Для таких бідних країн, як Афганістан, Пакистан чи Бангладеш українське громадянство – чи не єдиний шанс зачепитися та виїхати. Візи їм отримати не так і легко. А ціна така, бо громадянство не дають мільйонами, а попит великий», – пояснює адвокат.
За чотири місяці Олексій звільнився. Його рішення ніхто не зрозумів. Усі були в захваті від його фантастичної кар’єри. У юридичному світі його кар’єрний ліфт дійсно працював на випередження: головний спеціаліст, начальник відділу, перший заступник директора департаменту. Олексій вигорів, зненавидів свою роботу, зробив паузу на кілька місяців, а потім отримав свідоцтво адвоката й зарікся працювати в Міграційній.
Не доведено
Скорбач точно знав, кого захищатиме. Це мали бути біженці та шукачі притулку, але ще не підозрював, що саме він стане страшним сном Міграційної служби і воюватиме з колишніми колегами. Зараз він каже: «Я займаюсь тим, що спростовую абсурд». Наводить приклад: в одній зі справ, над якою він працює, міграційна служба пояснює, чому вкотре відмовляє в захисті росіянину, який воював на боці українських військових. Один з аргументів – вдома йому нічого не загрожує. Мовляв, там дійсно трапляються порушення прав людини, переважно журналістів і опозиційних активістів, але не факт, що переслідуватимуть конкретно цю людину. В іншій справі говориться: «Захищати територіальну цілісність України – не підстава перебувати на території України».
За словами адвоката, проблема полягає в тому, що міграційна служба не аналізує інформацію: «Мовляв, якщо десь заборонили виходити на мітинги – значить, таке національне законодавство, дотримуйтесь. Є відповідальність за критику президента [у Росії] – значить, не критикуйте».
Один із його підзахисних, курд за національністю, у 2011 році отримав статус біженця, але на вимогу Туреччини його скасували всупереч закону. У Туреччині його заочно засудили до довічного ув’язнення та вислали за ним літак. Завадити екстрадиції можна було тільки затягнувши судовий процес. Скорбач залучив весь свій адвокатський креатив. Він вимагав перекладачів із курдської на турецьку, з турецької на російську, з російської на українську, заявляв про відвід суддів, потім просив перекладу всієї справи на курдську, але саме на діалект конкретного регіону. Аргументи міграційної служби, до якої схилявся суд, зводились до турецького законодавства, аргументи адвоката – до рішень Європейського суду з прав людини та міжнародних конвенцій.
«Навпроти нас, у суді, сиділи аферисти і всі це розуміли. Усім видно, що в тих явно кроплені карти, а ми сидимо з козирями – і однаково програємо», – згадує Скорбач. Цей процес, каже, показав, як система ігнорує норми внутрішнього й міжнародного права. Олексій був готовий боротися й далі, але врешті міграційка, каже, здалася, і справу вони виграли, клієнту надали захист.
«Але проблема в тому, що вони забирають статуси так, як і надають. Щойно зміниться політична кон’юнктура, може змінитися й рішення», – каже Олексій Скорбач.
Так, у лютому цього року, після зустрічі з президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом, президент Володимир Зеленський доручив керівництву СБУ перевірити роботу шкіл, пов’язаних із діяльністю опозиційного проповідника Фетхуллаха Гюлена. Влада Туреччини пов’язує вчителів, які працюють у школах так званих ґюленістів, із військовим переворотом у Туреччині та вже вимагала від України екстрадиції п’ятьох із них.
«Надання захисту не має залежати від політичної ситуації в нашій країні. Коли людина каже, що її переслідують, міграційній службі має бути байдуже, які стосунки в наших країнах», – додає юрист.
Однією зі своїх найцікавіших справ Олексій називає захист росіянина Сєргєя Гаврілова, фігуранта процесу «Нового велічія» (Нового величия). У березні 2018 року Сергія та ще дев’ятьох людей, зокрема неповнолітніх, звинуватили в тому, що вони «створили екстремістську організацію, планували захопити владу в Росії шляхом державного перевороту та намагалися силовим способом повалити конституційний устрій РФ», використовуючи чат у телеграмі. Правозахисники називають цю справу штучною та спровокованою – про цей «опозиційний рух» не було відомо до затримання його учасників, вони не провели жодної політичної акції, а головним ініціатором був провокатор, який передавав інформацію ФСБ.
Поміж затриманими були 28-річний інженер, студент-юрист, студентка ветеринарної академії та програміст Сєргєй Гаврілов. Усім десятьом загрожує від 6 до 10 років позбавлення волі: шестеро чекають на рішення суду в СІЗО, ще троє – під домашнім арештом. Серед останніх був і Сєргєй Гаврілов, який у жовтні зміг зняти електронний браслет, доїхав до кордону та попросив притулку в Україні. Олексій Скорбач чекав на нього з іншого боку кордону.
«Це був майже блокбастер, – каже Олексій. – Нам допомогла організація «Дом свободной России». У той час, поки Сергій їхав до кордону й ховався від камер, ми вигадували історії, що він насправді добирається до своєї бабусі чи то в Магадан, чи то в Курськ, щоби заплутати сліди для ФСБ. У нього не було закордонного паспорта, тому Україна була єдиним варіантом. Він дістався кордону та попросив притулку. Я вже був поруч, тому в прикордонників не було шансу не пустити його на територію України».
Потім почалася звична тяганина з документами, доказами, поясненнями, аргументацією, бюрократією. «Я не довіряю міграційній службі та кажу про це відверто. На одному із засідань вони допитували Сергія, чому він створив екстремістську організацію, хоча це повністю повторює російську пропаганду».
Рішення щодо надання чи ненадання статусу біженця чи додаткового захисту Сергію ще немає – справу розглядають із жовтня. А навіть коли буде, пояснює адвокат, це не гарантує безпеки. «Я боюсь за нього, бо міграційна служба й раніше викидала росіян чи білорусів, ніхто не може сказати, що цього не станеться й цього разу. Немає гарантій, що його в якийсь момент не віддадуть Росії, як віддали Туреччині послідовників Гюлена на вимогу президента», – додає Скорбач.
Олексій може відтворити послідовність усіх своїх справ, почерговість усіх заяв, скарг, оскаржень, апеляцій і подань, може з пам’яті назвати імена суддів та цитує причини відмов. Своїх клієнтів він називає «мій курд», «моя білоруска», «мої хлопці».
Він не сподівається, що Міграційна служба буде притягнута до відповідальності, і просто радіє, коли вдається вигризти позитивне рішення бодай в одній справі. Сьогодні в одній, завтра чи за рік в іншій. За кожну людину варто поборотися.
Юристів, які займаються справами шукачів притулку, в Україні не так багато. Щоправда, після початку воєн у Сирії та Іраку питання біженців загострилось, а потреба в хороших адвокатах збільшилась. Зараз в Україні шукачам притулку допомагають Українська Гельсінська Спілка прав людини, Харківська правозахисна група, УВКБ ООН, громадська організація «Право на захист».
На рік в Олексія активних приблизно 10-12 справ. Щоправда, є ще і справи, які він не рахує: регулярно до нього звертаються колишні комбатанти або люди, що не можуть собі дозволити адвоката. Їм він допомагає безкоштовно складати позовні заяви, скарги й таке інше.
За весь час роботи він пригадує приблизно сім «успішних справ». Це ті, які пройшли всі інстанції, по кілька разів поновлювалися, але врешті закінчилися перемогою.
«А коли я програю, то спершу відчуваю злість, потім сум – ніби викладаєшся на всі сто, а тебе не чують. Але це триває години дві. Потім думаєш, що робити далі, процес не зупиняється. Треба креативити і пробувати по новій», – говорить адвокат. Додає, що клієнт – це друге «я», і йому сум адвоката зовсім не потрібен.
Олексій складає всі скарги та заяви назад у файл, ховає в дипломат і біжить у метро, у нього зустріч із клієнтом. Дорогою встигає розповісти про чотири судових засідання, три апеляції та двох нових клієнтів. Називає їх «мої хлопці».
