Від початку війни в Сирії з країни виїхали приблизно шість мільйонів людей. Половина з них осіла в Туреччині. У турецькому прикордонному місті-мільйоннику Ґазіантепі легко знайти райони, де арабської чути не менше, як турецької. У самому місті та області осіло приблизно 400 тисяч сирійців. Це так, якби до Харкова переїхала вся Вінниця.

Біженців зустрічаю скрізь: на вулицях, на базарі. З самого ранку вони стоять у виснажливих чергах під дверима офісів соціальних служб. Але щоби познайомитися з кимось із них ближче, я не йду туди, а стукаю в металеві двері будинку в старому центрі Ґазіантепа. Відчиняє високий чоловік у джинсах і картатій куртці.

Це Амр Ажлуні – один із шести мільйонів людей, які залишили Сирію від 2012 року. Амру 31, він із Дамаска, одружений, мусульманин за традицією, але радше агностик за переконаннями. Його мрія – знімати кіно. Уже втілена мрія – культурний простір «Брама сонця».

Назва має свою логіку. До реальних брам у стінах старого Дамаска він мріяв додати ще одну, «браму сонця».

– Щоби впускати до міста світло, разом із ним – кольори та мистецтво, бо без мистецтва місто не має сенсу. Без мистецтва воно живе в темряві, – він усміхається, і в його рухах, в усмішці, в голосі відчутна якась сором'язливість: непросто говорити про юнацькі мрії, навіть якщо вони стали реальністю.

Проблеми, звісно, не лише з мовою. Тут весь комплекс травм людини, яка бачила війну і змушена жити в чужому їй середовищі. До цього треба додати типові проблеми молоді: безробіття, спроби реалізувати себе.

– Чимало людей тут не мають ноутбука. І коли їм треба написати мейл, вони губляться, – говорить Амр. Тому, пояснює, тут вони можуть навчитися елементарного: працювати з Google-формами, просувати себе в соцмережах, створити безкоштовний сайт – тобто як заробляти, не витрачаючи водночас багато грошей.

«Браму сонця» він уважає чимось на зразок дороговказу, що покаже шлях, куди рухатися таким загубленим молодим людям. Хтозна, може, він би вже знімав свій повнометражний фільм, якби в його юнацькі роки в Дамаску було таке місце. У чужій, хоч і гостинній, країні він створив простір, якого бракувало вдома.

Кемаль пояснює несподівані конфігурації того, як турецькі політичні сили й суспільство ставляться до біженців. Турецькі ліві не скандують «refugees welcome», як у Європі, а хочуть відправити біженців додому. Ісламісти-консерватори, які при владі, не забувають нагадувати про свій гуманізм: адже Туреччина прийняла найбільше сирійців, і це відбулося за їхнього урядування.

Світська опозиція винуватить владу у всіх проблемах країни, які так чи інакше можна пов'язати із сирійцями, й обіцяє повернути останніх додому. Інтелектуальна публіка приходить на кінофестиваль, який щороку в Ґазіантепі організовує Кемаль із командою, бере тримовну програму й запитує: «Чому тут написано арабською, якщо ми живемо в Туреччині?».

– Середній клас не хоче тут сирійців, – підсумовує Кемаль, хоча й сам він – середній клас. Університетський викладач, інтелектуал, дослідник і засновник найбільшої в місті культурної організації Kırkayak Kültür.

Та як би люди не ставилися до 3,5 мільйонів приїжджих із Сирії, Кемаль упевнений: і самі турки змінилися завдяки біженцям. Сьогодні половина його друзів – з Алеппо, з Дамаска. У його квартирі ціла галерея картин сирійських художників, а в приміщенні, яке мало бути арт-резиденцією, уже кілька років живуть то одні, то інші його сирійські знайомі. Він говорить речі, протилежні до тих, які чуєш зазвичай у контексті біженців та їхньої інтеграції:

– Ми відкрили цим людям двері, і вже не можемо змусити їх жити за нашими правилами. Адже приїхали, даруйте на слові, не лише тіла людей, але і їхні культури, їхні історії. Тому ми вчимося жити разом.