Бойові дії між Ізраїлем і Палестиною тривають. Ось що кажуть люди, які живуть під обстрілами з обох боків
З 7 травня між Ізраїлем і Палестиною проходять бойові дії. Ситуація настільки напружена, що багато хто вже прямо називає її війною. Приводом став судовий процес із питання про виселення кількох арабських сімей із їхніх будинків у Східному Єрусалимі. Усе продовжилося взаємними обстрілами з боку бойового підрозділу ХАМАС із Сектору Гази й Армії оборони Ізраїлю. Крім того, у містах Ізраїлю зі змішаним населенням (таких, як Лод, Яффо, Хайфа) почалися серйозні сутички євреїв з арабами. Партнери Заборони «Новая газета» і «Громадське» поговорили з людьми, які живуть в Ізраїлі й Палестині — ми публікуємо цей матеріал із невеликими скороченнями.
Рішон-ле-Ціон (центр країни, недалеко від Тель-Авіва)
Костянтин, digital marketing manager в Міністерстві туризму Ізраїлю:
«Кілька днів тому о дев’ятій годині вечора розпочався масований обстріл центру країни, о 21:20 ми перший раз спустилися вниз, тому що в нас немає захищеної кімнати. Ми спустилися на перший поверх — він не дуже захищений і не дуже підходить із погляду служби тилу, тому що в нас відкритий простір, там немає вхідних дверей. Довелося лягати на землю і прикривати голову руками, щоби не прилетіли осколки.
Між першою сиреною і другою, яка була близько десяти, нас встигли покликати в сусідній будинок, де розташоване бомбосховище. Там уже зібралися всі мешканці будинку. Нам підказали код домофона і сказали, що ми можемо туди приходити в будь-який момент. Щойно починає звучати сирена в цьому районі, є півтори хвилини, щоби сховатися (півтори хвилини даються жителям Рішон-ле-Ціона, — ред.). Ми якраз можемо вкластися в цей час.
На другий день було більш-менш тихо до третьої години дня, потім почалися обстріли ближче до Реховоту, а це близько від Рішону й Ашдоду. Те, що розривається над Ашдодом, чути з дому, тому що в нас тонкі стіни і є щілини у вікнах.
Найголовніше — не піддаватися паніці. Якщо ти вдома, ти знаєш, що мінімум, що можна зробити — це вийти на вулицю, а краще спуститися подалі від останнього поверху. Якщо ти на вулиці — спробувати забігти в сусідній під’їзд, якщо ти в автобусі посеред чистого поля на трасі — вийти, лягти на землю й захистити голову руками».
Єрусалим
Валерія, журналістка:
«На роботі я дружу з арабом. Зараз він носить із собою газовий балончик, тому що йому постійно кричать у спину, що він має померти, що він «мерзенний араб». Сьогодні зі мною говорив малознайомий чоловік, який зробив мені комплімент і додав: «Я захищу, якщо потрібно, тебе від арабів». Є люди й серед моїх знайомих ізраїльтян, які говорять, що араби мають померти.
Учора ми бачили з балкона, як у сторону Ізраїлю летять ракети. Моя сусідка-ізраїльтянка надсилає в «домашній чат» слова підтримки. Мені було найбільше незрозуміло, як можна щось робити, коли все це відбувається.
Деякі люди знецінюють твій «надчутливий підхід» і кажуть: «Це нормально, ну послухай, ну Ізраїль завжди… ну, ти що, ну навіщо, «аколь сабаба» (івр. «усе класно», — ред.)». Я на це відповідаю, що моя психіка якраз реагує дуже нормальним чином. Напевно, ізраїльтяни, яким це здається нормальним — це вже люди з викривленою психікою».
Бат-Ям (поруч із Тель-Авівом)
Влада, співробітниця відділення швидкої допомоги в лікарні «Асаф Арофе»:
«Першу ніч кожні 15 хвилин були сирени, тому поспати не вдалося. На роботі, коли звучала сирена, треба було перевозити всі ліжка з хворими в захищену зону. Сім’ї хворих були в стресі, плакали, ми кидали всі свої ліки і крапельниці й бігли в укриття.
У Бат-Ямі почалися заворушення, і коли були вибухи, не було точно зрозуміло, що саме вибухає. Дуже часто приїжджали хлопці після бійок або перестрілок. Важких поранених не було, але побитих було багато.
Проте я вважаю, що звинувачувати всіх арабів або всіх євреїв не можна. У лікарні я не дивлюся на національність людини й на її релігію, мене це не хвилює. Всередині колективу ми всі одна сім’я, а пацієнти для мене однієї національності — пацієнти.
Учора дорогою додому одна медсестра сказала, що вважає за потрібне вигнати всіх пацієнтів-арабів із лікарні, а ще — що всі медбрати-араби не приходять на роботу, тому що соромляться дивитися іншим людям в очі. Як на мене, це жахливо. Я сьогодні звернулася до начальства з цим, тому що чути це просто огидно, цьому не місце в лікарні».
Сектор Гази
Оксана, живе в Секторі Гази з 2008 року:
«На невеликій території Сектору Гази зараз проживає близько 2 мільйонів осіб. Водночас тут немає системи сповіщення та бомбосховищ.
З будинків ми не виходимо, оскільки дороги розбиті, магазини не працюють, постійно відбуваються точкові бомбардування.
В останній день Рамадану з 4 години ранку на паркову зону й літні майданчики перед вікнами мого будинку впало до 50 ракет. Потім бомбардування перекинулися на дорогу й будинки, що виходять на неї. Звичайно, фасадів цих будинків уже немає. Наступного дня з іншого боку мого будинку на майданчик, де раніше діти грали у футбол і запускали повітряних зміїв, обрушився такий же залп.
Руйнуються як приватні будинки, так і багатоповерхівки, де розташовані офіси державних установ, ЗМІ, приватні кабінети лікарів. Будинки стоять близько один від одного — руйнування одного призводить до знищення сусідніх і, зрозуміло, усієї міської інфраструктури.
Крім того, руйнуються дороги, зокрема й ті, що ведуть до лікарень.
Порушена постача електроенергії, є проблеми з водою. Оскільки тут немає централізованого водопостачання, кожен будинок забезпечують їм за допомогою електро- або бензонасосів.
На багатьох вулицях зруйновані каналізаційні системи. Температура зараз сягає 30 градусів, і в повітрі стоїть жахливий запах.
Наші родичі в Україні вже не раз зверталися в Міністерство закордонних справ (щоб організувати евакуацію, — ред.), Ми звідси теж зідзвонювалися з консулом. Сьогодні вже четвертий-п’ятий день цих переговорів — нам кажуть, що робота триває.
Для всіх, хто хоче виїхати, відкрили кордон із Єгиптом. Але для цього потрібен попередній запис, крім того — «зелений коридор», без якого пересування будь-якого транспортного засобу дорогами дуже й дуже небезпечне. Перевозити людей можуть тільки машини Червоного хреста.
Багато українців, вихідців з пострадянських країн намагаються підтримувати зв’язок один з одним. Але іноді дівчата кажуть, що писати немає сил, бо трясуться руки, відправляти голосові повідомлення складно, бо стукають зуби. Загальне напруження призводить до того, що немає сил просто встати після всіх цих бомбардувань і допомогти тим, хто поруч».
