Битва за схід почалася. Колонка Гаяне Авакян

Повномасштабне російське вторгнення вплинуло на кожну сферу життя в Україні. В тому числі й на медіа: видання про фешн-культуру тепер публікують поради на випадок зґвалтування, а ті, що після Революції гідності висвітлювали українські історії успіху, перейшли на історії з лінії фронту. Так сталося і з проєктом Свои.City — медіа, що пише про життя на сході України. Спеціально для Заборони редакторка Свои.City Гаяне Авакян розповідає про те, що принесла розвʼязана Росією війна та які питання вона сьогодні ставить перед українцями.

Ранок. У нашому редакційному чаті тепер уникають слова «добрий» у цьому словосполученні. Бо зараз новини та історії з України — це концентрація болю, криваві кадри війни.

Це пишу я, Гаяне Авакян, редакторка медіа про життя на сході України Свои.City. Чотири роки тому ми починали з історій успіху жителів Донеччини та Луганщини — людей, які попри окупацію частини регіону проросійськими бойовиками засновували бізнес і громадські організації, інтегрувалися як переселенці у нові громади. А ще ми писали про правила життя в окупації для тих, хто залишався в захоплених Донецьку та Луганську. Ми мало писали про військові дії та політику.

Тепер все змінилося. Ми документуємо військові злочини Росії в Україні через історії людей, які пережили обстріли, окупацію, блокаду, всю нищівну силу бойових дій, що просто у цей момент стирають з лиця землі наші рідні міста: вони буквально зруйновані артилерією та авіацією, танковими вуличними боями.

У нашій команді 10 журналістів — і всі ми вимушено покинули український схід. Це було складне, але необхідне рішення, щоб продовжити роботу. Ми поклали у тривожні валізки нашу свободу слова, яку Росія вбиває в окупованих українських містах. Ми вперше вирішили звертатися не тільки до земляків, а й до людей в інших країнах, яким болить Україна. Тому саме зараз запустили Svoi.Global, де почали публікувати наші історії в перекладі англійською. Наприклад, про те, як наша колега Катя вижила в блокадному Маріуполі з маленьким сином. Ми довго не знали, чи її родина жива — але вони вибралися. 

Ми закликали наших читачів евакуюватися, публікували розклади і маршрути для виїзду. Тому були буквально паралізовані, коли побачили перші кадри цинічної атаки на вокзал у Краматорську і говорили зі свідками. Коли бачили розстріляні автобуси та авто, що виїжджали з окупованого Старобільська чи блокадного Маріуполя. 

Нам важко про це писати і зберігати спокій. Інші дивляться на події як на хроніку війни. Для нас це смерть міст, в яких ми провели все життя, в яких у розстріляних будинках впізнаємо свої, у розстріляних школах — свої, у списках загиблих та депортованих — своїх.

Я питаю себе: що ми маємо відчувати зараз?

Коли бачимо хрести у дворах будинків в Рубіжному та Маріуполі, нові кладовища у Сєвєродонецьку. І чуємо від наших героїв про фільтраційні табори для біженців.

Северодонецк en Lugansk es ahora una de las zonas más castigadas junto con Jarkov y Mariupol. El día que tengamos acceso a toda esa zona vamos a ver muchas Buchas, Chernigiv… Una barbaridad. pic.twitter.com/bgff23zO4h

— Leticia Álvarez🏛 (@LeticiaAtenas) April 17, 2022

Коли чуємо звернення Аліси — чотирирічної дівчинки, яка живе в бункері «Азовсталі» під Маріуполем. Її мрія — евакуюватися.

Коли записуємо лікаря, який залишався у Попасній, поки лікарню не зрівняли із землею.

Схід чинить неймовірний опір. Вже другий місяць Росія, яка хотіла захопити Київ за три дні, не може взяти невелике луганське місто Рубіжне. Саме через цей надлюдський опір Росія нас знищує, цинічно називаючи це не війною проти нашої самоідентифікації та свободи, а «звільненням».

Тому те, що я відчуваю зараз, — це лють, страх і гордість за те, що Україна прийняла цю битву за схід, яку називають переломною у війні Росії проти України. Ми маємо вистоятися. Ця битва вже почалася.