«Це гуси? Ні, це науковий зонд. Ні, це ядерна ракета». Розповідаємо, як через помилки розвідки ядерні держави ледь не перетворили одна одну на попіл
За майже 80 років з моменту появи ядерної зброї світ неодноразово перебував на межі ядерної катастрофи. Від Карибської кризи та боротьби за Фолклендські острови і донині, коли в межах повномасштабного вторгнення в Україну Росія раз за разом погрожує застосувати ядерну зброю — та чи можливо запобігти масовій руйнації? Заборона розібралася, як працює ядерне стримування (та чи працює воно взагалі) і розповідає, в яких випадках держави, що мають на озброєнні ядерні боєголовки, можуть привести їх в дію, та чим можуть закінчитися різноманітні сценарії такого роду війни.
Які країни мають ядерну зброю та як регулюють її використання?
Зі 195 країн ядерною зброєю володіють менш ніж 5%. Неофіційно їх називають «ядерним клубом», куди входять США, Росія, Велика Британія і Франція (також вони є членами Договору про нерозповсюдження ядерної зброї — ДНЯЗ). Індія, Пакистан та Північна Корея (КНДР) проводять відкриті випробування і заявляють про те, що вже мають ядерну зброю, але не є підписантами ДНЯЗ. Ізраїль, імовірно, приховує наявність чи розробку ядерного озброєння.
Першою країною, що здійснила контрольований вибух ядерної бомби, стали США. За наказом президента Франкліна Рузвельта Сполучені Штати вперше започаткували програму з розроблення ядерної зброї. А вже 16 липня 1945 року відбулося випробування плутонієвої бомби «Триніті» потужністю близько 20 кілотонн. Бомбу розробив науковий керівник Мангеттенського проєкту Роберт Оппенгеймер. Це було перше у світі випробування атомної зброї. А за кілька тижнів Повітряні сили США під керівництвом бригадного генерала Пола Ворфілда Тіббетса, командира 509-ї Змішаної Групи, скинули ядерні заряди на японські міста Хіросіму та Нагасакі.
СРСР здійснив перше випробування через 4 роки, у серпні 1949-го. На Семипалатинському полігоні військові підірвали бомбу потужністю 22 кілотонни. З часом зброю випробували й інші держави.
Під час холодної війни між Радянським Союзом та США відбувалися ракетно-ядерні перегони. Наслідками ядерної політики стали надмірні військові витрати, концентрація передових технологій переважно в оборонних галузях, гіпертрофованість військово-промислового комплексу та напруження у світі. Контрзаходом стала пропозиція міністра закордонних справ Ірландії Френка Айкена створити Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Так Договір про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ) та планований Договір про припинення виробництва розщеплюваного матеріалу (ДПВРМ) стали міжнародними актами, розробленими Комітетом з роззброєння ООН, аби завадити розширенню кола ядерних держав.
Договори мали забезпечити міжнародний контроль за дотриманням умов, хоча в ньому не згадується концепція «основних принципів». Договір переглядається кожні 5 років на Оглядових конференціях учасників Договору про нерозповсюдження ядерної зброї. Договір схвалений Генеральною Асамблеєю ООН 12 червня 1968 року і відкритий для підписання 1 липня 1968 року в Москві, Вашингтоні та Лондоні.
Що, окрім договорів, має стримувати розростання ядерних держав?
В рамках Договору була створена міжнародна інспекція МАГАТЕ, яка контролює розвиток ядерних технологій та енергетики. Агентство перевіряє стан ядерної зброї та паливні елементи на атомних станціях і слідкує, аби ядерне озброєння, відходи чи будь-які технології з виробництва ядерного матеріалу не були поширені в інші країни.
Інспекції МАГАТЕ діють як система оповіщення, що попереджає про можливе використання ядерного матеріалу у військових цілях. Система доглядає за:
- Звітністю та відстеженням матеріалів на будь-якому ядерному об’єкті.
- Обмеженням доступу до ядерних матеріалів на місці їх використання.
- Стримуванням ядерних технологій.
Крім того, деякі країни, що мають ядерну зброю, зобов’язалися захищати держави, які її не мають або погодилися її позбутися. Частково ця підтримка допомагає у роззброєні інших країн, гарантуючи їм захист від партнерів. Таким чином і Україна підписала Будапештський меморандум у 1994 році.
Стримування називають «ядерною парасолькою», а країни, які не володіють відповідною зброєю, але входять до альянсу з ядерними державами, зазвичай називають державами-парасольками. Станом на 4 квітня 2023 року, після приєднання Фінляндії до Організації Північноатлантичного договору (НАТО), 31 країна покладається на розширене ядерне стримування, надане Сполученими Штатами.
Держави-парасольки базують свою безпеку на військовому потенціалі, який включає ядерну зброю інших країн, а в деяких випадках також розміщують зброю масового ураження на своїй території. Так, нещодавно Росія додала Білорусь під свою парасольку та ймовірно вже розмістила на її території невідому кількість озброєння.
Ядерне стримування взагалі працює?
І так, і ні.
Ізраїльський військовий історик Мартін ван Кревельд висунув гіпотезу, що саме завдяки парадоксальному збільшенню ядерної зброї холодна війна не переросла в Третю світову. Проте припущення про те, що більша кількість зброї у більшої кількості країн послабить військові дії, критикується ООН. Фактично практика стримування призводить до нових перегонів озброєнь і, як наслідок, до більшого ризику збройного конфлікту.
Політика ядерного стримування — геополітична теорія, розроблена американським дипломатом Джорджем Кеннаном у 1940-х роках. Теорія стримування пов’язана з концепцією взаємно гарантованого знищення, яка і забезпечує підтримання миру: після завдання ядерного удару країна-агресор неминуче зазнає аналогічної відплати. Концепція була закладена в основу радянсько-американських відносин під час холодної війни та зберігається і нині.
Попри політику стримування розростання ядерного пулу, деякі країни починають ядерну програму. Так, у травні 1998 року Пакистан розпочав власне випробування зброї, заявивши, що цього вимагає національна безпека. Своєю чергою, американський уряд переймається, що ядерні запаси Пакистану потраплять до рук джихадистів, інспірованих нещодавньою перемогою талібів в Афганістані.
Як правило, міжнародна спільнота чинить тиск на держави, що починають розробку ядерної зброї або на ті ядерні держави, які не є підписантами ДНЯЗ, аби вони дотримувалися міжнародних норм ядерного нерозповсюдження. Утім, самі країни-учасниці ядерного клубу не поспішають утилізувати свої ядерні запаси. Неформальна політика клубу дотримується стратегії роззброєння маленьких країн та збереження власного арсеналу.
За даними Стокгольмського міжнародного інституту досліджень проблем миру (SIPRI), станом на січень 2023 року дев’ять держав мали 12 512 ядерних боєголовок. З них 9 576 зберігались на військових складах для потенційного використання. Минулого року ці показники становили 12 710 та 9 490 одиниць відповідно.
Приблизно 3 844 боєголовки розгорнуті та вже встановлені на ракети наземного базування чи літаки. При цьому майже 2 тисячі, більшість з яких належать США чи Росії, перебувають у стані підвищеної бойової готовності. За оцінкою SIPRI, ядерні арсенали США та РФ залишалися стабільними протягом 2022 року. При цьому, крім готових до використання боєголовок, кожна з держав має більше тисячі боєголовок, які поступово демонтують.
Натомість до значного нарощування ядерних запасів приступив Китай. Кількість ядерних боєголовок у країні за рік зросла з 350 до 410 і продовжує збільшуватися. В SIPRI припускають, що до кінця десятиліття КНР може щонайменше зрівнятися за кількістю міжконтинентальних балістичних ракет зі США та РФ.
За яких умов ядерні держави використають зброю?
Кожна країна має власну доктрину, за якою залишає за собою право на позначення червоних ліній. Згідно з новою редакцією військової доктрини, РФ залишає за собою право застосувати ядерну зброю у відповідь на застосування проти неї та (або) її союзників ядерної та інших видів зброї масового ураження, а також у разі агресії проти РФ із застосуванням звичайної зброї, коли під загрозу поставлено існування держави.
Ядерна зброя США, згідно з заявою, «служить оборонним цілям, стримуванню агресії та запобіганню війні». Доктрина дозволяє розпочати ядерну війну у відповідь на неядерну атаку (при цьому, згідно з доктриною, Вашингтон не застосовуватиме ядерну зброю проти країн, які її не мають). Америка розглядатиме використання зброї лише за екстремальних обставин для захисту життєво важливих інтересів країни, її союзників та партнерів.
Британія у 2010 році гарантувала, що не застосовуватиме або не погрожуватиме застосуванням ядерної зброї проти держав-учасниць Договору про нерозповсюдження, які не мають відповідного озброєння. Ядерна зброя може бути застосована у найекстремальніших обставинах для самооборони та для захисту союзників НАТО. Франція, як і Британія, дотримується політики двозначності щодо застосування зброї першою в разі екстремальної самооборони. Ядерна доктрина Пакистану також передбачає відповідь у разі агресії та можливість вдарити першими.
КНДР може використовувати ядерну зброю для превентивного удару. Ядерні сили також застосовуватимуться у разі нападу на країну із застосуванням ядерної чи іншої зброї масового ураження, нападу на керівництво держави або для необхідності досягти вирішальної перемоги у війні. При цьому КНДР обіцяє не погрожувати застосуванням ядерної зброї проти країн-парасольок.
Лише Китай та Індія проводять політику незастосування ядерної зброї першими: застосовувати зброю дозволено лише у відповідь на ядерний напад, і ніколи — у відповідь на застосування звичайної зброї.
Чи був світ на межі ядерної катастрофи (окрім трагедії Хіросіми та Нагасакі)?
Так.
Є два типи сценаріїв спричинення ядерної війни:
Як приклад нереалізованої детермінованої війни наводять військовий конфлікт 1982 року за Фолклендські острови між Британією та Аргентиною. За деякими даними, Великобританія таємно відправила до островів підводний човен Polaris, який перевозив 16 балістичних ракет з термоядерними боєголовками.
Але частіше до катастроф могли призвести не детерміновані рішення, а технічні несправності. Наприклад, збої у комп’ютері, який відстежує запуски ворожих ракет. Чи лебеді, яких військові США сплутали з запущеними ракетами біля Суецького каналу. Або погодні умови, через які 23 травня 1967 року США розпочали підготовку стратегічних резервів, вважаючи, що Радянський Союз заглушив низку американських розвідувальних радарів (виявилося, що в усьому винна потужна сонячна буря). Несправності, які могли призвести до катастрофи, виникали й нещодавно: 2010 року США тимчасово втратили можливість моніторингу 50 ядерних ракет (і одночасно не мали можливості зупинити автоматичний запуск у разі злому системи).
Аварійні служби на місці катастрофи Boeing B-52 у Фаро, Північна Кароліна, 24 січня 1961 року. Бомбардувальник розпався в повітрі, вбивши трьох членів екіпажу і впустивши дві 3–4-мегатонні ядерні бомби Mark 39. Пізніше виявили, що деякі механізми на одній з бомб були активовані, і досі точаться суперечки про те, наскільки близькі були ці бомби до вибуху. Фото: Bettmann Archive / Getty Images
Випадкові фактори теж могли призвести до ядерних катастроф. Наприклад, у 1956 році американський бомбардувальник B-47 відхилився від злітно-посадкової смуги і, перш ніж вибухнути, зруйнував складське приміщення, яке містило атомні бомби Mark 6. У січні 1958 року на злітно-посадковій смузі в Марокко у літака B-47 лопнули шини, в результаті чого він загорівся, а воднева бомба Mark 36 на його борту перетворилася на 8 тисяч фунтів [3,6 тонни] радіоактивного шлаку. У 1959 році бомбардувальник B-52 зіткнувся із заправником і розвалився в небі над штатом Кентуккі — дві ядерні ракети впали на землю, але не розірвалися.
За 75 років жодна країна так і не застосувала ядерну зброю. Чому? Ймовірно, частково завдяки теорії ігор
Теорія ігор переважно використовується для аналізу стратегічної взаємодії між політичними та економічними суб’єктами. У 1950-х роках Томас Шеллінг у книзі «Стратегія конфлікту» розвинув версію теорії ігор на основі відносин США з Радянським Союзом. Шеллінг змоделював сценарії розвитку конфлікту між наддержавами, запропонувавши стратегію гарантованого взаємного знищення, яка стала елементом стримування ядерних країн.
У 1960-х роках точилися суперечки щодо теорії ігор як інструменту моделювання майбутнього: науковці вважали ігрове моделювання нелегітимним, особливо стосовно питань ядерної зброї. Одна з головних тез критиків полягала в тому, що моделювання не може бути повним через брак матеріалу для аналізу. Іншими словами: окрім США, ще ніхто не застосував ядерну зброю, а отже, проаналізувати патерн поведінки інших урядів в умовах загострення ядерної небезпеки проблематично.
Шеллінг пояснює, що найчастіше більш вигідна позиція — у більш активного гравця. Той, хто робить перший крок, ставить опонента перед вибором між поганим та дуже поганим сценарієм. До прикладу, у жовтні 1962 року між СРСР і США сталося найнапруженіше за весь час холодної війни протистояння — Карибська криза. Приводом стало розміщення США ракет у Туреччині, а Радянським Союзом — на Кубі. Світ опинився на межі нової глобальної війни, тому що один з гравців поставив іншого перед вибором: піти на умови противника і програти або почати Третю світову і також програти.
Радянське вантажне судно «Аносов» біля берегів Пуерто-Рико: член екіпажу на ракетоносці відгортає частину брезенту, що прикриває об’єкт, схожий на ракету, 11 жовтня 1962 року. Фото: GettyImages
Після встановлення ракетних установок на Кубі СРСР, який, своєю чергою, відреагував так на розміщення США ракет у Туреччині, Америка мала обирати між поганим рішенням і дуже поганим. Пентагон розглядав можливість ракетного удару та висадки десанту на Кубі (але зрештою обмежився морською блокадою). Шеллінг пояснював, що в умовах Карибської кризи раціональне мислення вимагає змиритися, але це означає, що кожна зі сторін, яка передбачає, що вона має справу з раціональним опонентом, відчуватиме спокусу завдати першого удару — і знає, що опонент відчуває ту саму спокусу.
Фактично ідею Шеллінга зображено у фільмі за однойменною книжкою «Військові ігри» Майкла Формана. У кульмінаційній сцені комп’ютер зі штучним інтелектом, якому було надано контроль над ядерним арсеналом США, проходить серію симуляцій, під час яких розуміє, що початок глобальної термоядерної війни проти Радянського Союзу зрештою призведе до знищення обох країн. Коли комп’ютер розуміє, що єдиний спосіб виграти гру — не грати, світ врятовано. Фактично це сценарій закінчення холодної війни.
Дослідник теорії ігор та аналітик Деніел Харпер у своїй дисертації підтверджує тезу Шеллінга, пояснюючи, що взаємне ядерне стримування можливе тільки тому, що одна країна не наважується атакувати іншу. Для моделювання програшу у теорії ігор активно використовують інші змінні: принцип загроз та довіри до цих загроз. Реальна загроза з боку ядерної країни неядерній країні, швидше за все, призведе до поступки слабкої сторони та перемозі сильної — навіть якщо слабка країна впевнена, що загрози опонента — блеф. Але щоб погроза була успішною, вона має бути достатньо вірогідною, аби сторона, якій погрожують, повірила, що вона реальна. Чим більша ймовірність того, що погрозу реалізують, тим більша ймовірність, що вона спрацює і її не доведеться виконувати.
Економіст Томас Шеллінг виступає в Університеті Мериленду після отримання Нобелівської премії з економіки за використання теорії ігор для пояснення розв’язання конфліктів, 10 жовтня 2005 року. Фото: TIM SLOAN / AFP via Getty Images
Однак ядерна держава може підвищити довіру до загрози, тільки поставивши на карту свою репутацію, пояснює Деніел Харпер. Недолік полягає в тому, що вона має підтримувати репутацію, оскільки будь-яке відхилення від стратегії знизить довіру до неї в майбутньому. На його думку, ймовірно, США — єдина країна, яка має відповідну репутацію, оскільки вона вже використовувала ядерні бомби.
