«Широта «русской души» обмежується десятьма тисячами рублів». Через війну українців масово вивозять до РФ. Ми з ними поговорили

Від початку війни людей, які опинилися під масованими обстрілами, окупанти вивозять в Росію чи «ДНР». Їхня кількість сягає сотні тисяч, а може й більше — влада РФ взагалі називає цифру в один мільйон «евакуйованих». «Вважаю, що дітей викрали», «ми у Воронежі без документів», «взяли відбитки пальців і долонь — так ми пройшли фільтрацію», — розповідають вони. Зараз дехто з них шукає шляхи повернення до України, дехто зумів вибратися до Європи, а інші відмовилися від подібних думок. Спеціально для Заборони журналістка Надія Швадчак зібрала історії людей, які через війну з власної волі та проти неї опинилися в РФ та окупованому Донецьку.

Андрій (ім’я змінено на прохання героя)

Доки люди перебувають у Росії, вони чи їхні рідні рідко погоджуються на розмову.

Андрій, 20-річний студент, який через два дні залишатиме РФ, погоджується. Він їде до України, бо хоче допомагати. Зараз він, його 10-річний брат і мама живуть у родичів. Щоб розповісти свою історію, хлопець виходить на вулицю. Говорить українською. Питає, чи правда, що в Україні його можуть посадити на десять років за незаконний перетин кордону з РФ. Але повертатися буде незалежно від відповіді.

«Те, що нам вдалося вибратися з Маріуполя — випадковість», — каже Андрій. З Маріуполя до Урзуфу Донецької області його сім’ю вивезли знайомі. 

«Грошей у нас було небагато, банківські картки там не працювали. Десяток яєць коштував 100 гривень, пачка сигарет без акцизу — 150. У сільраді сказали, що їжі нема, електрику скоро вимкнуть, реєструвати нас ніхто не буде і взагалі ми тут не потрібні. Ми збрехали, що зареєстровані і поселилися в санаторії, — пояснює він. — За гуманітаркою [коробками з буквою Z, георгієвською стрічкою і хештегом «своих не бросаем»] ми стояли годин п’ять. Коробки закінчилися, коли перед нами залишалося кілька людей. Наступного дня нас покликали до автобусів. Куди везтимуть — не сказали». 

Андрій з мамою і братом сіли в старенький автобус, що прямував в Донецьк. На блокпостах «ДНР» чоловіків змусили зняти весь одяг вище пояса: дивилися, чи є татуювання і синці на плечах від прикладу.

Людей поселили у школі. Якийсь час довелося спати на партах і підлозі, потім місцеві підвезли матраци. Годували двічі на день: зранку вівсянка, чай і хліб з маслом, ввечері — макарони з курятиною, чай і хліб з маслом. Виходити зі школи спершу не дозволяли, потім — лише під розписку.

В Донецьку Андрій пробув майже два тижні. За цей час більшість людей, які з ним приїхали, вивезли. Йому ж довелося чекати, поки молодшого брата випишуть з лікарні. Багато дітей захворіли на ротавірус і через блювання не могли навіть пити.

«Потім нас посадили на автобус і відвезли до райвідділку. Зробили копію паспорта і прописки, фото в профіль і анфас, взяли відбитки пальців і долонь. Перевіряли телефони, дивилися галерею, переписки, шукали знайомих військових. Переписали IMEI-код телефону. Дали папірець з печаткою, номером паспорта і ПІБ. Так ми пройшли фільтрацію».

Людей довезли до кордону з РФ. Там автобуси розвернулися і поїхали назад до Донецька. 

«Не хочете в Росію? Не треба. Але вибору не було», — каже Андрій. 

На кордоні росіяни знову перевіряли всіх чоловіків. Знову дивилися телефон, додатково оглядали ноги. Є синці? Лежав в окопі? 

З кордону Андрія, його брата і маму забрали родичі. 

«Без родичів вивезуть фіг зна куди. Я розмовляв з жінкою, якій сказали їхати у Владивосток. Вона відмовилась. Оформила десять тисяч допомоги, яку ще мають видати аж впродовж трьох місяців. Місцеві дали їй кілька днів пожити у себе. Що їй далі робити? Де шукати роботу, як жити? Тут всі дивляться на тебе вовком. Вся широта «русской души» закінчується на цих десятьох тисячах [рублів]. Втім, декому, як, наприклад, нашим сусідам, пропонують гарну роботу, тому вони залишаються. Моя мама і брат залишаються, бо мама сподівається забрати хоча б якісь речі з Маріуполя, коли це стане можливим, — говорить Андрій. — Я залишатися не можу. На мене тут все дуже тисне. Я потрібен в Україні. Я розумію тих, хто залишається з дітьми, розумію пенсіонерів, але не розумію, коли двадцятирічний хлопець боїться за свою дупу».

Анжела

«Надворі було -10, ми жили в підвалі, готували на дворі. Бомбили так, що ніхто не ходив далі казанка», — Анжела надсилає аудіоповідомлення з Балкан. У неї втомлений і охриплий голос, останні двадцять годин вона провела в дорозі.

Як вона опинилась у РФ? Для цього в поруйнованих маріупольських дворах мали з’явитися російські солдати і стихнути обстріли. Люди мали визирати, запитувати про виїзд, зливати пальне зі знищених автівок у вцілілі. Але в Анжели не було авто. І Анжела була не сама: з нею була 74-річна мама, у якої давно закінчилися ліки першої необхідності.

«Нам вже було все одно, хто і куди нас повезе: хоч в Африку, хоч в Австралію. Сказали, що є автобуси. Ми пройшли кілометрів шість і поїхали. Куди — нам не сказали». 

Через 20 хвилин після виїзду з Маріуполя Анжела з мамою приїхали в окуповане селище Нікольське на Донеччині. Людей зареєстрували і поселили в школі. Спати довелося на картонних коробках, застелених речами, що принесли місцеві. З Маріуполя постійно прибували автобуси з людьми.

З Нікольського можна було виїхати в Донецьк і РФ. Можна було виїхати і в Україну. Та для цього треба було мати машину і відвагу їхати під обстрілами.

Анжела з мамою сіли на автобус до Росії: «Нас везли дуже довго. На кордоні з РФ ми стояли всю ніч. У мене була висока температура, тому на допит мене не викликали. Туди ходили всі чоловіки і деякі жінки. Одну дівчину забрали на 2.5 години. Автобус так і поїхав без неї».

Після перетину російського кордону Анжела з мамою опинилися в наметовому містечку, де можна було перекусити і відпочити на якомусь з двоярусних ліжок.

«Якщо залізти у спальник у флісовому костюмі, пальто, чоботах і шапці, то тепло. Хвилин 15 можна було подрімати», — каже Анжела. 

Далі було сім годин дороги до Таганрогу і чотири години очікування, поки заповниться поїзд. Людям роздали російські сімки і Анжела зв’язалася з родичами, які живуть в РФ. За добу вони побачилися на вокзалі в Тулі.

Родичі вмовляли її залишитися, бо допомогли б і квартирою, і роботою: «Але я втратила місто, дім, життя. Через що? Через те, що країна-агресор вдерлася на мою територію. Як я можу там жити? На вулицях, на машині, на автобусі, на магазині, на вікні — всюди бачу цю букву Z. Я так не можу».

Згодом Анжела випадково побачила посилання на чат, в якому громадянам України допомагають виїхати з РФ. Вона зв’язалася з волонтерами і зібралася в дорогу — на жінку чекав Балканський півострів.

«Якщо в тебе є бажання — всесвіт тобі допоможе», — каже вона. 

Ольга

Ольга Лопаткіна з чоловіком, двома рідними і однією прийомною дитиною зараз у Франції. Вона ловить wi-fi у кафе та одне за одним надсилає повідомлення. Серед адресатів — начальник Донецької ОВА, колишній та чинна дитячі омбудсмени, українські правозахисники. У своїх листах жінка то спокійно і виважено, то емоційно і різко вимагає врятувати шістьох прийомних дітей. Спершу — з Маріуполя, згодом — з Донецька.

«Що вам сказати? Я сама зараз в підвалі», — приходить їй відповідь на останній лист. 

Коли почалося повномасштабне вторгнення, прийомні діти Ольги були в маріупольському санаторії. Зв’язок з ними обірвався 1 березня. Через вісімнадцять днів вони зателефонували з Донецька. Син сказав, що їх вивезли, і всього в дитячому туберкульозно-легеневому відділенні місцевої лікарні перебувають 19 вивезених дітей.

У своєму листі до СБУ Ольга пояснює: ніхто не сказав їй, що дітей вивезуть в Донецьк. Вона чекала їх вдома у Вугледарі на Донеччині, а потім у Запоріжжі, куди змогла евакуюватися з родиною. Забрати дітей самостійно в Ольги не виходило через обстріли.

Коли діти вийшли на зв’язок, вони були налякані і обурені, що батьки виїхали за кордон і не забрали їх з собою.

Дітей викрали, пише Ольга у звернені до СБУ, утримують проти волі, налаштовують проти батьків, проводять сепаратистські бесіди, пропонують цигарки, а головне — тримають у жаху, що скоро їх розкидають по інтернатах, всиновлять і віддадуть хтозна-куди. Діти плачуть і питають, коли Ольга їх забере.

Жінка вірить, що їй вдасться повернути дітей. Квартиру у Франції вона шукала таку, щоб усім було місце.

Стас

35-річний Стас з Харкова разом з дівчиною і котом поїхали на два дні на дачу. Навіть не брали документів. З перших днів повномасштабного вторгнення Росії пара опинилася в окупації. У село Липці на Харківщині, що неподалік від кордону з РФ, зайшла російська техніка. Попри те, що російські військові намагалися бути приязними і навіть ділилися сухпайками, невдовзі Стас попросив дівчину не виходити з хати. 

Евакуюватися пара вирішила, коли від «прильотів» загинули мешканці села, а росіяни після чергового обшуку дачі сказали, що скоро будуть обстріли, від яких погріб не врятує.

Про зелений коридор в сторону Харкова ніхто не знав. Всі казали, що це неможливо. Тому шлях евакуації був лише один — в Росію.

Стас, його дівчина і кіт виїхали з Липців на автобусі. На блокпості показали документи в «Дії». На кордоні оформилися як люди без документів [Росія не визнає електронні ID]: у них взяли відбитки пальців, сфотографували. У Стаса дивилися тату, питали, чи він має стосунок до ЗСУ, чи є там знайомі.

Пару довезли у Вороніж на радянську базу відпочинку, поселили в окремий номер. База розташована поряд з військовим аеродромом і щоразу, коли пролітали літаки, Стас із дівчиною прощалися з життям. 

Годували на базі тричі на день. В їдальні працював телевізор. 

«Мені здалося, дехто з задоволенням дивився російське ТБ, — каже Стас. — Люди були переважно з сіл. Деякі чекали повернення додому, дехто був радий, що опинився в РФ. Хтось був готовий поїхати за кордон, але боявся. Ми почали шукати, як вибратися, щойно нам дали російські сімки. Але виявилося, що без документів це не так просто». 

Пара писала українським, російським і міжнародним правозахисним організаціям, зверталася у посольства України у різних країнах, у посольства різних країн у РФ. Ніхто не міг допомогти. В МЗС сказали чекати закінчення війни або коли на міжнародному рівні призначать третю країну, що буде відстоювати інтереси українців в Росії.

Тим часом на базу відпочинку приїхав Слідчий комітет. Стас відповідав на питання про українські війська, військові об’єкти у Харкові, про те, чи був на Майдані, що знає про Донецьк і театр в Маріуполі. «Вони це подавали як злочини української армії», — каже Стас. Допит тривав годину. Згодом був ще один. Стас вважає, що приїжджали люди з ФСБ. Викликали всіх чоловіків.

«Щоб вибратися з РФ, у нас залишився один варіант: привезти документи з Харкова», — розповідає він.

Квартиру у Харкові пошкодило обстрілами, але документи таки поїхали до Луцька, потім до Варшави, звідти до Таллінна і до Москви.

Стаса, його дівчину і кота з Воронежа забрала волонтерка. На кордоні Естонії та РФ Стас знову відповідав на ті самі питання, давав відбитки пальців, його знову фотографували. Та на естонській стороні пропустили швидко.

«Поки ми в Польщі і не вирішили, що далі. Але не важливо, де ми будемо: якщо держава поки не може допомагати людям у РФ, то можемо ми. Я бачив маму і двох дітей, які сиділи на кордоні три години. В дітей були документи, а в мами — лише копія. Їй сказали, що пропустять тільки дітей. Дали десять хвилин, щоб подумати, — говорить він. — Людей, які опинилися в Росії без документів, багато. Але якщо документи в Україні, їх можна передати. У нас вже налагоджений маршрут з Харкова — ми можемо допомогти».