Протести, які почалися в Білорусі після виборів президента в серпні, не стихають досі. За підрахунками правозахисників, від насильницьких дій режиму Олександра Лукашенка постраждало понад десять тисяч людей: когось затримали, когось побили, є й загиблі. Аби врятуватися, дехто з білорусів обирає еміграцію. Ті, хто їдуть в Україну, обґрунтовують свій вибір безвізовим режимом, схожістю менталітетів і сподіваннями швидко розв’язати проблеми з документами. Однак на практиці стикаються з бюрократією та корупційними схемами. Журналістка Заборони Ганна Беловольченко поговорила з білорусами, які сім разів ходили до Державної міграційної служби, але так і не змогли легалізувати своє перебування в Києві, та розповідає, як таку ситуацію можна вирішити.
Дух свободи
16 серпня стало для Артема й Катерини переламним днем. Тоді пара нашвидкуруч зібрала речі й виїхала з Мінська. Обоє мали стабільну роботу в Білорусі: хлопець заробляв в IT і маркетингу, дівчина — у рекламі та сфері краси. Обоє планували й далі будувати життя в Білорусі. Однак Артем у травні 2020 долучився до виборчого штабу одного з опозиційних кандидатів, а значить автоматично потрапив у зону ризику.
Було очевидно, пригадує він, що якщо не поїхати світ за очі, рано чи пізно за ним прийдуть, як приходили за іншими поборниками громадянських свобод. Їхати в Росію — не варіант, адже, каже Артем, вона має занадто тісні стосунки з Білоруссю. Якщо ситуація погіршиться й режим Лукашенка шукатиме тих, хто з ним не згоден, закордоном, Росія видасть їх без вагань.
Найкращий варіант — Україна, бо тут «дух свободи, немає візового режиму й люди близькі за менталітетом». Тому 16 серпня Артем із Катериною сіли в перший же автобус, який прямував до України, й опинилися в Києві. Але «дух свободи» й надії на теплий прийом доволі швидко розвіялися: білоруси стикнулися з українською бюрократичною машиною.
Можливості для особливих
Щодня з Білорусі до України в’їжджають десятки людей, каже координаторка Free Belarus Center Паліна Бродік. Організацію разом з однодумцями Бродік створила у вересні цього року. Основна мета — гуманітарна допомога білорусам, які вимушені виїхати з країни через насилля та репресії.
«Ті, хто лишають свої домівки, роблять це не від хорошого життя, — каже активістка. — В Україну, Польщу, Литву й Латвію біжать ті, хто або вже постраждав від силовиків, або кому загрожує небезпека. Іноді люди виїжджають із самими лише документами й не знають, як діяти далі».
Україну, за словами координаторки Free Belarus Center, обирають, бо вважають, ніби тут простіше затриматися на довгий період. У людей є ілюзії, що оформити посвідку на проживання можна швидше, ніж у сусідній Польщі. Однак на практиці все не так.
Між Україною та Білоруссю діє безвізовий режим. За законом на українській території приїжджі можуть перебувати три місяці вільно, а потім потрібно оформлювати додаткові документи. Варіанти такі: продовжити термін перебування або оформити посвідку на проживання чи громадянство. Але для більшості білорусів, які сюди приїжджають, ці варіанти майже недоступні, каже Бродік.
Один зі способів — стати волонтером в офіційно зареєстрованій організації. Ще один працює для журналістів, які в’їжджають як кореспонденти й можуть виконувати в Україні редакційне завдання. Також підставою для продовження терміну перебування є навчання. Можна оформлювати посвідку на проживання, якщо є родичі в Україні, або ж якщо людина тут народилася.
«Тобто варіантів ніби й багато, але відповідає бодай одному з них дуже обмежена кількість людей», — додає активістка.
Якщо ж за 90 днів вихідці з Білорусі не знаходять способів затриматися в Україні, вони можуть спробувати подовжити термін перебування ще на місяць. Однак це складніше, ніж просто отримати посвідку на проживання, каже Паліна Бродік. Адже в такому випадку, крім підтвердження, що людина, наприклад, займається волонтерством, вона має привести представника цієї організації. А ще — додати нотаріально завірений документ, який підтвердить, що вона проживає в певній квартирі чи будинку. Цей документ — дозвіл власників житла на проживання. Крім того, власники помешкання мають особисто прийти до Державної міграційної служби, щоби довести: вони не проти того, що в їхній квартирі чи будинку мешкатимуть приїжджі.
«І не варто забувати про нелюдські умови, з якими стикаються мігранти в міграційній службі. Вони змушені стояти в чергах із шостої ранку, очікувати на вулиці і слухати, що їхні документи якісь не такі. Наприклад, один чоловік приніс нотаріально завірений перекладений паспорт, а йому сказали, що ім’я відрізняється — транслітерація не така. У людини був останній день, коли вона могла подати документи, — каже Паліна Бродік. — Тобто на фоні Польщі ми виглядаємо, м’яко кажучи, непривітно. Адже там ввели гуманітарні візи для білорусів. За ними мігранти можуть рік жити і працювати в країні».
Лабіринт бюрократії, з якого немає виходу
Артем і його дівчина Катерина сім разів ходили до міграційної служби, аби оформити легальне перебування в Україні.
«Близько місяця після того, як приїхали до Києва, ми розв’язували поточні проблеми: з житлом, рахунками в банках, картками. Побачили, що вийшов указ Зеленського про те, що IT-спеціалісти зможуть жити в Україні 180 днів. Трохи розслабилися, однак цей указ так і не запрацював. Довелося шукати інші варіанти», — пояснює Артем. Парі вдалося відшукати волонтерську організацію, яка була готова прийняти їх та поручитися. Однак коли справа дійшла до ДМС, виявилося, що їм бракує одного календарного дня, щоб отримати посвідку на проживання.
«За законом, — пояснює Артем — документи в міграційну службу можна подати лише за 22 календарних дні до кінця тримісячного легального терміну перебування. А це 15 робочих днів. І коли ми прийшли з пакетом документів від волонтерської організації, виявилося, що нам бракує одного робочого дня: не встигли».
Тоді пара вирішила зібрати документи, аби продовжити термін перебування на місяць. У понеділок прокинулися раніше, щоб уже о шостій ранку бути біля відділення ДМС на Петропавлівській у Києві. Прийшли, та були не перші: перед ними в черзі вже стояла людина. Того понеділка Артем і Катерина провели під дверима міграційної служби десять годин, однак усередину так і не потрапили. Спочатку з’ясувалося, що автомат, який видає талони тим, хто в черзі, не працює. Потім виявилося, що фахівця, який може взятися за їхню справу, немає. Цей працівник з’явився на робочому місці близько опівдня, пробув 15 хвилин і зник на обід, пригадує Артем. Відтак, першу людину запустили вже після четвертої вечора, а до закриття взятися за справу білорусів у міграційній службі так і не змогли.
Наступного дня білоруські мігранти пішли до іншого відділення ДМС, бо з тим, що на Петропавлівській, зареклися зв’язуватися знову. Тут усе йшло добре: черга рухалася, документи в них прийняли, однак пара почула, що власник квартири, яку вони орендують, має надати письмову згоду про те, що він не проти, аби в нього жили білоруси. А ще — підтвердити, що він нестиме за них відповідальність, якщо раптом ті вскочать у халепу.
«Очевидно, це не варіант. Хто з орендодавців погодиться на таке й бігатиме кабінетами нотаріусів, міграційної служби, братиме нас на поруки? Він просто знайде нових орендарів і все», — каже Артем.
Тоді пара вирішила перевірити всі методи до останнього: стали телефонувати на номери компаній, які пропонують оформити будь-яку довідку, потрібну для посвідки на проживання чи продовження терміну перебування в країні. Ціна — від 500 до 2 тисяч доларів.
«Але ніхто жодних гарантій чи розписок не давав. Лише на словах завіряли, що все буде добре, мовляв, у нас є зв’язки. Нам це не сподобалося й варіант із таким форматом розв’язання проблеми ми відкинули. Але від одного з тих людей дізналися, що в Україні діють укази № 259 та 530–IX, згідно з якими всі адміністративні процедури не мають кінцевого терміну дії через карантин», — каже Артем.
Заручившись офіційними документами, він поїхав до міграційної служби знову. Спочатку працівниця відмовлялася приймати документи, однак зрештою погодилася з огляду на наявні на руках укази. Проблемою на цей раз стала печатка на страховці. Страхування білоруси оформлювали через інтернет, відтак мокрої печатки на документі не було. І на цій підставі ДМС відмовилося приймати документи знову.
Наступного дня Артем поїхав до приватної компанії, яка по суті є посередником між міграційною службою та громадянами. На руках у нього: усі документи, страхування з мокрою печаткою, укази президента. Працівниця сказала, що може їх прийняти, зникла на 15 хвилин, а коли повернулася — відмовила. «Я так зрозумів, що вона зв’язалася з ДМС, де їй сказали, що приймати документи від нас не можна», — припускає Артем.
Невидима чи забута проблема
Через бюрократичні проблеми в Україні приїжджі білоруси опиняються в пастці: вони не можуть виїхати далі, бо не мають візи, не можуть повернутися до Білорусі, бо там хвиля репресій, і не можуть легалізуватися в Україні, — каже Паліна Бродік.
За словами активістки, білоруси можуть подати документи на оформлення статусу біженця. Однак це поганий варіант, оскільки такі справи розглядають у термін від чотирьох місяців до півтора року. А на цей період у людини забирають паспорт згідно з визначеною законом процедурою. Це означає, що працювати вона не може; якщо їй бракує коштів на проживання, що робити — невідомо. Подібна ситуація і з форматом додаткового захисту: паспорт також забирають надовго й невідомо, коли винесуть рішення, та яким воно буде.
«Можливо, для влади ця проблема не очевидна. Може, вона просто відійшла на другий план з огляду на місцеві вибори, кризу з Конституційним судом, — припускає Паліна Бродік. — Але факт лишається фактом: людям потрібна допомога, а рішення все ще немає».
Free Belarus Center з вересня допоміг із юридичними консультаціями й оформленням документів 200 білорусам. Однак усе це — півзаходи й без влади централізовано розв’язати питання не вийде.
На думку Бродік, можна було б таки ввести в дію указ Зеленського, який мав спростити отримання посвідки на проживання білоруським ІТ-спеціалістам. Для цього Кабмін має розробити механізм, за яким ця процедура працюватиме. Це не потребує витрат із держбюджету. Втім, на думку активістки, обмежуватися лише сферою ІТ не можна. «Виходить, що ми згодні допомогти лише висококваліфікованим фахівцям. А решті — ні. Так ділити людей неправильно», — вважає Бродік.
Боротьба за право жити в Україні
Артем і Катерина поки що планують поборотися за право жити в Україні. Вони хочуть найняти адвоката, разом із ним отримати письмову відмову від Державної міграційної служби й уже з нею іти до суду та оскаржувати. Адже поки відмовляють на словах, пояснює Артем, вплинути й довести їхню неправоту не вийде.
«Якщо впиратимуться й далі, лишається Польща. Але в Україні вже велика діаспора білорусів з’явилася, ми з багатьма здружилися, зустрічаємося — не хотілося б їхати», — каже мігрант.
До Білорусі ж, додає він, можна буде повертатися лише коли режим Лукашенка впаде й у країні кардинально зміниться влада та її ставлення до людей.
«Якщо цей день настане, на країну чекатиме велике майбутнє. Адже люди там неймовірні. А поки ми облаштовуватимемо життя там, де вийде», — каже Артем.
