Постери до кіно, що нагадують дитинство. Чому художник Василь Воробець досі малює кіноафіші

Понад 20 років Василь Воробець працює художником у кінотеатрі «Родина» у Вінниці. Кольоровою фарбою на білому підготовленому полотні, що є звичайною постіллю із секонд-хенду, він виводить назви сучасних фільмів. 

В еру плівкового кіно посада художника-оформлювача була у кожному кінотеатрі. Але сьогодні Василь — чи не останній хранитель візуального мистецтва, яке багатьом нагадує дитинство. 

Заборона відвідала художника, який, як і головний герой фільму Джузеппе Торнаторе «Новий кінотеатр “Парадізо”», у дитинстві зав’язав дружбу з кіномеханіком та мав змогу дивитися вечірні кіносеанси для дорослих через дірку у кінобудці. 

Один з найстаріших кінотеатрів Вінниці «Родина» розташований у центрі міста, поруч з Європейською площею. Щоб потрапити у відремонтовану будівлю, потрібно пройти через арку цегляного будинку, на стіні якої висять три великі кіноафіші. На білій тканині, натягнутій на дерев’яну раму, різнокольоровими фарбами виведені назви актуальних сеансів для дітей і дорослих: «Вартові джунглів 2. Навколо світу», «Король левеня», «Опале листя», «Марвели».

У художній майстерні на другому поверсі кінотеатру Василь Воробець розграфлює біле полотно афіші, щоб пензликом з зеленою гуашшю написати на ньому назву майбутньої світової прем’єри фільму «Наполеон», та розповідає про своє дитинство у селі Міжріччя на Івано-Франківщині. 

«В моїй родині по батьковій і маминій лінії були художники. Тож слово “художник” звучало для мене в дитинстві як щось магічне. Бувало, я тікав з уроків у школі і їздив до Моршина. Гуляючи у парку поміж відпочивальників курортного міста, я зупинявся за спиною вуличного художника і міг годинами дивитись на його роботу. Так і проявився інтерес до малювання».

Василь обводить контур назви «Наполеон» темною фарбою, додає години сеансів фільму, і продовжує: 

«Кіномеханік в кінотеатрі мого села знав, що я люблю малювати. В обмін на безплатний перегляд фільмів він запропонував мені йому допомагати. Тож ще будучи школярем наприкінці 1960-х, я вже писав кольоровими фарбами назви фільмів і час початку сеансів на шаблонах кіноафіш з тонкого паперу. На велосипеді кіномеханіка зі жменею кнопок я їздив по селу та чіпляв на дерева розмальовані афіші. За виконану роботу він дозволяв мені через дірку у кінобудці дивитись вечірні сеанси кіно, на які з квитком по 20 копійок пускали лише дорослих». 

Окрім фарб, пензлів, підготовлених полотен та іншого художницького приладдя у мистецькому безладі, стіни його майстерні прикрашають завершені картини. Серед них — козак Мамай на відпочинку, на якого з-за дерева споглядають єврей і «Ванька в вушанці», та ілюстрації до українських приказок. На одній з важливих для Василя картин він зобразив двох дітей у білому вбранні, що сидять посеред галявини у селі. Хлопець здуває кульбабу, а дівчина за ним уважно спостерігає. 

«Ця картина мені мила і рідна, бо це моє дитинство і дитяча гра “Дід чи баба”. Якщо все здув з кульбаби, тоді вона стає лиса, і це дід, а якщо щось залишилось на квітці, тоді — баба». 

На столі в кутку лежать безліч скручених у трубку друкованих кіноафіш. Серед них можна помітити підписи «Памфір» та «Аватар 5». За ними на стіні виглядає чорно-біле фото Любомира Гузара. Василь його використовував для зображення на афіші героя документального фільму «Любомир. Бути людиною». До прем’єр фільмів про історичні постаті України художник робить кольорові портрети їхніх героїв. Серед них — єпископ Йосип Сліпий, знахар Захар Беркут, композитор Микола Леонтович та оперна співачка Соломія Крушельницька. А до Дня захисників і захисниць України — портрет військового, який обіймає дівчину у вишиванці. 

Кінотеатр, що має статус комунального, отримує також і друковані у поліграфії плакати до фільмів. Вони зазвичай висять на фасаді будівлі. На питання, чому тут досі малюють афіші, які є родзинкою цього місця, Василь додає:

«Буває, що не завжди вони [друковані афіші] приходять. А також старшому поколінню хочеться, щоб такі афіші були. Вони виросли при них. Три роки тому, після оновлення кінотеатру, писану мною рекламу скасували. Близько двох тижнів у нас були лише друковані афіші. Мешканці міста і відвідувачі кінотеатру помітили це і порушили питання перед керівництвом міста. Після цього намальовані афіші повернулись». 

Раніше у кінотеатрі було 27 працівників. Серед них 2 художники, мийник реклами, чоловік, який розносив рекламу, і столяр, що робив рами. Нині тут працює 13 осіб, і роботу за п’ять посад, які вже не існують, виконує Василь. Він закінчує малювати перший блок майбутньої афіші і проходить в оновлене фоє кінотеатру, щоб причепити друковані афіші: 

«Раніше тут були малюнки казкових героїв на всю стіну, а також акваріум з рибками. Проте під час ремонту стіни замалювали, а акваріум забрали. Багато відвідувачів пам’ятають і питають про акваріум, якого вже нема. Ностальгія. Як і реклама мальована: людина виростала при цьому, це було її дитинство, тому зараз їй здається, що це добре».