На Донбасі почастішали випадки домашнього насильства через бойові дій. Про це заявила правозахисна організація Amnesty International. Правозахисниці кажуть, що є дві основні проблеми — насильство в сім’ї і насильство військових щодо жінок, які живуть в зоні конфлікту. Заступниця головної редакторки Заборони Юліана Скібіцька вивчила звіт організації, поговорила з однією з постраждалих від насильства та з дослідницею й розповідає, чому проблема не вирішується.
Оксана Мамченко вийшла заміж в 19 років і майже стільки ж прожила зі своїм чоловіком в шлюбі. Вона народила від нього 12 дітей. Каже, чоловік завжди хотів велике потомство, але не виключає, що таким чином він намагався прив’язати Оксану до себе.
18 років шлюбу не були безхмарними. Майже одразу після весілля, згадує Оксана, чоловік почав піднімати на неї руку. Вона довго не могла піти — адже й діти, й з чоловіком в церкві познайомилася, шлюб здавався чимось священним. А ще Оксана не розуміла, що щось не так, були думки: напевно, усі так живуть?
Ситуація ускладнилася, коли почалася війна. У Краматорську, де живе Оксана, навесні і влітку 2014 року було неспокійно — спочатку місто контролювали проросійські сепаратисти з так званої «Донецької народної республіки», влітку того ж року українська армія у важких боях повернула собі контроль над містом. Чоловік Оксани серйозно запив.
«Він пив і раніше, ще з 2007 року, — каже вона. — Але після початку війни стало зовсім погано. У нього було багато знайомих, що з того, що з цього боку. Напевно, це якось впливало. Хоча він не воював — боявся, прикривався маленькими дітьми. Бувало таке, що садив їх у машину і катався по місту [в комендантську годину], а коли його зупиняли мужики з автоматами, у них очі на лоба вилізли — діти ж в машині».
Чоловік захопився громадською роботою, приносив додому книги. Оксана згадує, що прочитала текст української Конституції і «Довгий шлях до свободи» Нельсона Мандели і зрозуміла, що далі так жити не можна. У 2015 році вона вирішила розлучитися, звернулася до психолога. Але піти, говорить Оксана, було нікуди: спільний дім оформлений на чоловіка, на руках 12 дітей, немає ні рідних, ні знайомих — чоловік з усіма забороняв спілкуватися. Він ставав все більш агресивним і бив вже не тільки Оксану, а й дітей.
За рішенням суду, чоловікові Оксани виписали припис, яке забороняє ґвалтівнику наближатися до постраждалої. У поліції, каже Оксана, на цей папір реагували дивно — розмахували руками і кричали: «Що ви мені показуєте, ми не знаємо, що це таке». Таких приписів з 2019 року був три. Зараз Оксана живе окремо — правозахисні організації допомогли їй зняти квартиру. У травні 2020 року суд засудив її чоловіка до року умовного терміну за те, що він не виконував розпорядження суду. За домашнє насильство ніякого покарання не було. Зараз йдуть нові суди — Оксана домагається, щоб колишнього чоловіка позбавили батьківських прав. Каже, що діти його бояться.
Війна та насильство
У 2019 міністерство соціальної політики України визнало, що щороку в країні гине більше людей від домашнього насильства, ніж від військових дій на сході країни. Міжнародна організація ОБСЄ теж озвучує такі цифри. Проблема домашнього насильства, від якого страждають, переважно, жінки — давня для України, де сильні патріархальні стереотипи. Однак з початком бойових дій проблема ускладнилася.
Міжнародна організація «Knowledge, evidence and learning for development» зазначає, що обидві сторони конфлікту не використовують систематично гендерне насильство як частину військових дій, однак права жінок в зоні конфлікту постійно порушуються. Проблема виходить далеко за рамки зони бойових дій. Якщо на Донбасі дослідники відзначали, що жінки стають жертвами зґвалтувань або були змушені вдаватися до секс-роботи, щоб вижити в нових умовах, то на території інших регіонів України жінки зіткнулися з домашнім насильством від своїх чоловіків, які повернулися з війни з посттравматичним синдромом.
«Ми виявили, що після 2017 року настала якась тиша [в звітах міжнародних організацій] щодо гендерно обумовленого насильства [на Донбасі], як ніби воно перестало відбуватися або ситуація з жінками кардинально покращилася», — говорить дослідниця Amnesty International Надія Гусаковська. Це може бути пов’язано з тим, що інтенсивність бойових дій знизилася. Але і раніше, в більшості звітів йшлося про випадки насильства, що відбулися в 2014-2016 роках з акцентом на сексуальне насильство на пунктах пропуску і в місцях позбавлення волі або під вартою. Аналізувати ситуацію після 2017 року, говорить Гусаковська, особливо важливо, адже тоді вже почали працювати певні законодавчі механізми.
Дослідниця додає, що багато жінок розповідали їй, як погіршилася їхнє життя після початку конфлікту — через вільний доступ до зброї, участь їхніх чоловіків в бойових діях, присутність військових, економічну кризи й досвід переселення зі своїх будинків у безпечніші місця.
Офіційна статистика говорить, що в 2018 році рівень домашнього насильства в Донецькій і Луганській областях зріс на 76% і 158% порівняно з довоєнним періодом. Хоча дослідники додають: ці цифри неповні, адже багато жінок не заявляють на насильника в поліцію. А ті, хто все ж звертаються до органів, часто стикаються з тим, що їхні заяви не реєструють. З 27 задокументованих Amnesty International випадків домашнього насильства, про які згадується в звіті, 10 жінок не зверталися в поліцію, бо не вірили, що на їх заяву відреагують.
«Мій чоловік свого часу дільничного перетягнув на свою сторону. Він зробив йому безкоштовно воду, каналізацію, і дільничний просто його покривав, — розповідає про свій досвід Оксана Мамченко. — Усміхався, говорив: «Та йдіть, ви помиріться». Я кажу: «Ви що, не розумієте, він б’є дітей». А він мені — «Та він у вас нормальний, я з ним спілкуюся». Я йому диктофонні записи вмикала, я йому відео вмикала, він тільки посміхався, сміявся. Коли він мене побачив [побиту], так тільки тоді перестав сміятися».
Секс-робота і домагання
«6 лютого 2017 року, близько 13:30, солдат, що проходив повз продуктовий магазин у Новомихайлівці, побачив жінку, з якою вже був знайомий. Під час їхньої розмови солдат запропонував провести її додому, і вона погодилася. Коли вони приїхали, він попросив чашку кави, і його пустили в будинок. Він був п’яний. Близько 17:00 він схопив її за волосся і потяг до спальні. Там він змусив її стати на коліна і застосував фізичне насильство, водночас погрожуючи застосувати його до дітей, які в той час перебували в будинку. Він примусив її до орального сексу. Потім, близько 17:30, солдат кинув жінку на диван, вдарив її, насильно зняв її одяг та білизну і знову зґвалтував (цього разу з насильницьким вагінальним проникненням). Він продовжував ґвалтувати її до 23:30. Наступного дня жінка заявила про сексуальне насильство в Мар’їнський відділ поліції».
Це — виписка з судового реєстру, рідкісний випадок задокументованого опису сексуального насильства з боку військового в зоні конфлікту. Зазвичай жінки не розповідають про це. У звіті Amnesty International йдеться всього про вісім випадків сексуального насильства, і всі ці історії анонімні. Надія Гусаковська пояснює, що перш за все це пов’язано зі страхом, соціальної стигмою та недовірою до системи.
«Чим ближче до лінії зіткнення, тим більше там [застосовується] влада військових, — каже дослідниця. — У такій ситуації зростає як ймовірність насильства, так і ймовірність, що про нього не скажуть».
Крім того, підкреслює Гусаковська, часто мова йде не тільки про зґвалтування, а й про сексуальні домагання та кетколлінг. З цим стикаються як жінки, так і дівчата-підлітки.
Ще в 2016 році Фонд ООН в області народонаселення повідомляв, що жінкам, які живуть в зоні конфлікту, доводилося частіше вдаватися до комерційного сексу. Найчастіше, це було пов’язано з тим, що саме жінки залишалися єдиними годувальницями в сім’ї, а секс-робота — єдиною можливістю заробити в зруйнованих війною населених пунктах. В Amnesty International виявили, що жінкам, які змушені продавати секс, може загрожувати насильство з боку солдат і подальші порушення прав людини. Влада, відзначають в організації, нездатна забезпечити їм доступ до правосуддя.
Прогалини законодавства
У 2019 український парламент криміналізував домашнє насильство. Замість адміністративного порушення його кваліфікують як кримінальне — якщо насильство було систематичним. Тобто якщо жертва звертається в поліцію втретє, то насильника можуть позбавити волі на строк до двох років.
Крім того, в поліції створили спеціальні мобільні групи, які повинні першими виїжджати на виклики, пов’язані з домашнім насильством. І ще одне нововведення — це приписи, які виписують ґвалтівнику. Це працює так: наприклад, загін поліції приїжджає на виклик і бачить, що ситуація критична й може погіршитися після від’їзду правоохоронців. В такому разі вони виписують припис, який забороняє ґвалтівнику 10 діб наближатися до жертви або перебувати з нею в одному приміщенні.
Ці інструменти, за логікою, мають зменшити кількість випадків домашнього насильства. Однак Надія Гусаковська критикує деякі положення українського законодавства. Вона каже, що вводити кримінальну відповідальність за домашнє насильство потрібно з першого випадку, а не тільки якщо воно систематичне. Так працюють міжнародні стандарти.
«Зараз на практиці постраждала повинна мінімум два рази звернутися в поліцію й потрібно, щоб насильника притягли до відповідальності принаймні двічі протягом року, для того, щоб на третій вже наступила кримінальна відповідальність, — пояснює Гусаковська. — А поліція не реєструє заяви, не розслідує справи і в підсумку потерпілі перестають звертатися в поліцію. У поліцейських не вистачає гендерної чутливості, вони не сприймають заяви всерйоз. Ми чули навіть від вищих чинів, що ну ось, випишемо ми чоловікові припис, а куди він піде? Як же права людини?»
Суди, за словами Гусаковської, часто призначають гвалтівнику саму м’яку форму покарання — штраф.
«Був випадок, коли за побої призначили штраф 170 гривень, — каже дослідниця. — Це трохи більше штрафу за безквитковий проїзд в Києві. А ще цей штраф часто платять самі жінки, тому що він йде з сімейного бюджету».
Ситуація на Донбасі ускладнюється ще й особливостями регіону. Наприклад, мобільні групи реагування на випадки домашнього насильства часто не можуть оперативно приїхати через розбиті дороги. Бракує кадрів, причому не тільки поліцейських, а й медиків, психологів. Чим ближче до лінії розмежування, тим небезпечніше там працювати. Шелтерів — спеціальних притулків для жертв домашнього насильства — теж не вистачає. У Донецькій області їх всього три, а в Луганській — один, і з’явився він лише в 2020 році. Ці шелтери, каже Гусаковська, знаходяться в містах, тому жінкам з сіл дістатися до них складніше.
Нарешті, ще одна важлива проблема — особливості українського законодавства, згідно з яким адміністративні справи проти поліцейських і військових не розглядають суди загальної юрисдикції, а тільки військова прокуратура або керівництво військової частини.
«Наприклад, якщо військовослужбовець чинить домашнє насильство по відношенню до дружини або матері, його не можна притягнути до адміністративної відповідальності, — пояснює Гусаковська. — Поліція може скласти заяву, передає начальнику частини і він вже сам розбирається, і вирішує, проводити розслідування чи ні».
