Дорогами / Між містами — фотоісторія Ірини Стасюк
Травелог, дорожні нотатки або роман-одіссея цікавили людство ще з епохи першої глобалізації — часів Александра Македонського. Іноді все найцікавіше, про що варто розповісти чи що можна сфотографувати, — трапляється у дорозі, десь між містами, вважає Ірина Стасюк. Заборона публікує фрагменти дорожніх нотаток та фотографії Ірини Стасюк, зроблені з автомобіля, на узбіччях та поруч із дорогами під час короткотривалих подорожей Україною.
Авторка запевняє, що все це, і значно більше, можна побачити з вікон автомобілів та автобусів пересуваючись між містами.
Я завжди любила кудись їхати — головне щоб біля вікна. Мріяла про те, як колись матиму автомобіль і зможу зупинитися де завгодно і коли завгодно. Автомобіль — це свобода; маленький дім, де тепло, затишно і є відчуття захищеності. А ще — відповідальність
Студенткою я сотні разів їздила автобусом до батьків у Волинську область, спостерігала, як змінювалися одні й ті самі місця: від часу, від сезонності, через людей.
Ось вже 4 роки я жодного разу не їздила до батьків автобусом. Треба якось поїхати.
Мені подобається спостерігати за людьми з автомобіля. Люди поводяться так, наче на них ніхто не дивиться.
Більшість наших поїздок одноденні: поїхати недалеко за місто, поїхати в Пилипець, сходити на Боржаву і поночі повертатись у Львів. Іноді виходило поїхати з ночівлею, а, отже, далі. Часто без мети, без продуманого маршруту — просто улюбленою або ще невідомою дорогою.
Наші наймасштабніші автоподорожі були по Європі з водійським досвідом у кілька місяців. На четвертий місяць після того, як придбали авто, поїхали до Трансільванії через Трансфегераш. За неповних 5 днів подолали понад 2000 км переважно гірськими дорогами і провели 41 годину в дорозі. Через місяць вперше орендували автомобіль і поїхали від Неаполя до Калабрії. Моя улюблена частина відпустки — роуд-тріп, без конкретного маршруту і без заброньованого житла. Через ковід, а тепер і війну багато планів залишаються нереалізованими. Але, на мою думку, це навчило українців цінувати своє. От і ми перестали марити Альпами, але з не меншим захватом їдемо досліджувати Жидачівський район.
Найбільше шкодую, що не вийшло поїхати у велику подорож Україною. Поїдемо після перемоги.
Подорожуючи новими місцями, не знаєш, що на тебе чекає за поворотом. Що за тим пагорбом чи он за тим лісом. Так ми побачили закинуті костели, непопулярні маєтки й палаци, давні цвинтарі, фантастичних форм сучасні церкви, ну і, звичайно ж, багато вражаючої природи. Все найцікавіше трапляється десь між містами.
Нове покриття, тротуари, освітлення, нові заправки й придорожні гендлі, відремонтовані будинки, сяючі нові церкви, відреставровані старі, ще більше хрестів, мадонн і каплиць, міцніші мости, засіяні поля, висушені болота, штучні ставки, зрубані дерева, посаджені дерева, все менше корів, курей, гусей, возів з кіньми, коней без возів, все більше дорожніх знаків, камер і неонового світла. Зрештою і люди інші.
Все швидко забувається. Було так, що повертаєшся кудись — а там вже нема того, за чим приїхав (одного разу не стало цілого лісу, лишились самі пеньки й понівечені грибниці).
Дорогою повсякчас трапляються нагадування, що життя крихке. За статистикою, в Україні кожні три хвилини трапляється ДТП, кожні 15 хвилин травмується одна людина, а кожні три години — гине.
Цінувати інакшість, а не шукати в Україні Парижі, Швейцарії й Мальдіви. Документувати те, що маємо зараз. Особливо — прості речі, які видаються настільки звичними, що лишаються поза увагою. Але в довготривалій перспективі вони можуть видатись незвичними наступним поколінням. Я люблю роздивлятися старі фотографії. Наші сучасні фото колись теж будуть старими.
Про авторку:
Ірина Стасюк народилася на початку 90-х у Нововолинську Волинської області, закінчила історичний факультет ЛНУ ім. І. Франка. Більш ніж третину життя цікавиться фотографією, проте активно фотографує лише останні кілька років. Ірина досі у пошуках форми і змісту у своїй фотографії. Фотографії цієї серії виконані з 2019-го до 2021 року.
