Щоб засудити людину до довічного ув’язнення або розстрілу за радянським законодавством, було достатньо її зізнання, часто вибитого тортурами та катуваннями. За таким принципом в Україні людей засуджували до 2012 року, допоки не з’явилось нове законодавство. Проте тих, хто дістав свої довічні вироки ще за старим — так і не реабілітували. Журналістка Заборони Альона Вишницька розповідає, як українські довічники вже по 20 років чекають справедливості — і чому помирають у в’язницях, так її не дочекавшись.
Мама
Клавдія Данилівна відчиняє двері своєї квартири на Троєщині та киває на одну з кімнат. «Там мій офіс», — каже вона. Їй 76, вона все життя пропрацювала медсестрою, а те, що зараз називає офісом — це шафи у спальні з сотнями папок і тисячами документів справи її сина Ігоря Вовкодава. Останні 22 роки він відбуває довічне ув’язнення за сфабрикованою, як стверджують правозахисники й адвокати, справою — і не факт, що звідти колись вийде.
Ігоря засудили наприкінці дев’яностих та інкримінували організацію подвійного вбивства. Тоді, в 1998-му, йому було 24 роки. Він працював водієм, розвозив квіти. Одружився, народилася дитина, орендували квартиру в тому самому районі, де жили й батьки. Взимку 1998-го в квартиру Клавдії Данилівни подзвонила міліція.
«Був вечір, і ми дуже полякалися. Я кажу, що ми нікого не викликали. А вони: «Будем стріляти, якщо не відкриєте», — розповідає жінка. З цього все і почалося: квартиру перевернули догори дриґом, у шафі знайшли пістолет. «У спальні! Вони посміялись, забрали його, потім він ніде в слідстві навіть не з’явився. Лише згодом люди розповіли мені, що міліція може щось підкидати — просто, щоб полякати», — згадує жінка.
«Я питала в них постійно: «Що ви тут шукаєте? Я медсестра, чоловік водій, дочка теж медсестра, ми нормальна звичайна сім’я». Вони почали насміхатися. Опера кажуть: «Щас знайдем «зелень». А я взагалі ніколи в житті не бачила ту зелень, навіть не розуміла, про що вони говорять», — розповідає Клавдія Данилівна.
Потім сина посадили в слідчий ізолятор. Тоді ж Клавдія Данилівна заробила перший мікроінсульт. За два роки Ігоря перевели у в’язницю для довічно засуджених.
Його судили за радянським кримінальним законодавством 1960-х років. Відповідно до нього, щоб засудити людину до розстрілу чи довічного ув’язнення, достатньо було зізнань у злочині. Останні ж часто вибивали. Ігоря, наприклад, катували ломом (цей метод катування ще називають «папуга». На руки й ноги людині надівають кайданки, під груди вставляють лом і підвішують). Навіть за кілька років експертиза це підтвердила — у чоловіка залишилися шрами від наручників. Ще, згадує Клавдія Данилівна, її сина вивозили в ліс — переконати, що краще все ж взяти провину на себе.
Ігорю інкримінували організацію двох вбивств. Разом із ним судили ще шістьох людей: дехто вийшов із зали суду додому, комусь дали по кілька років, ще одному — 15. За словами адвоката, жоден з учасників процесу не давав свідчення про те, що Вовкодав був дотичний до вбивства чи тим паче його організовував.
«Ця справа була повністю сфабрикована, — розповідає Юрій Нефьодов, адвокат Ігоря Вовкодава. — Під час проведення експертизи, наприклад, досліджували три різних черепи, які нібито належали одній людині. Села, яке вказали у вироку як місце злочину, взагалі не існує. Одного з цих двох вбивств не було взагалі, а друге відбувалося далеко від місця, де на той час перебував Вовкодав. Час злочину теж не відповідає свідченням: у справі це кінець осені, а свідки стверджували, що це був кінець серпня – початок вересня. Основних свідків чомусь не допитали в суді — і в матеріали справи не долучили їхні показання. Це явна фальсифікація — очевидно, їх не запросили в суд, аби вони не дали свідчення, що суперечать вироку. Події нібито відбувалися в Чернігівській області, але слідчий у справі був київський — це абсолютно незрозуміло, і юридичних підстав для цього не було».
Адвокат працює з цією справою останні 19 років. У 2015-му він із колегою ініціював її перегляд — за нововиявленими обставинами. Це єдиний механізм, який дає змогу підняти справу з архівів. Проте, попри очевидні зловживання і недоліки слідства, перегляд справи не зсувається з мертвої точки. За останні п’ять років, розповідає юрист, змінилося три суди та сім складів суду. Зараз справу розглядають у Деснянському районному суді — там кожні три місяці має відбуватися слухання, але його постійно переносять.
«Один суддя пішов у відпустку, ще один — захворів, інший — взяв самовідвід або ще щось. Майже в усіх складах суду ми доходили до фінішу — і починали знову. Формально все добре, процес нібито не затягується. Але справжня причина в тому, що суд просто не хоче приймати рішення на користь Вовкодава. Мовляв, такого ніколи не було, щоб суд першої інстанції звільнив довічно засудженого», — пояснює адвокат.
«За ці 20 років, що я ходжу по судах, я зрозуміла — ніхто ні в що не вникав. Мені лише кажуть, що не можна просто відбувати довічне — значить, якось ти та й причетний», — додає Клавдія Данилівна.
«Вони не можуть винести вирок проти нас, бо є всі докази, але і на нашу користь не хочуть, тому всіма способами затягують процес, — каже Юрій Нефьодов. — Ніхто не хоче стати першопрохідцем. Якщо рішення ухвалять у цій справі, потім ще в якійсь — то інші суди теж підуть таким шляхом, і буде скасовано багато рішень. Людей справді доведеться випускати на свободу, бо їх засудили з усіма можливими порушеннями».
Система
Процедури виправлення судових помилок та перегляду кримінальних вироків засуджених довічно в Україні немає. Виправдувальні вироки тут — теж фантастика. Харківська правозахисна група більш ніж 10 років збирає історії свавільно засуджених до довічного позбавлення волі. Зараз у їхньому списку 13 людей — для їхніх обвинувачувальних вироків було достатньо вибитих зізнань.
«Насправді таких людей значно більше. Засуджених за радянським кодексом — близько тисячі. Радянське законодавство 60-х років дозволяло засудити людину, базуючись на вибитих зізнаннях, тож про які докази може йтися? Ми не говоримо про невинуватість усіх — це має сказати суд. Але неупереджений і фаховий», — пояснює юрист Андрій Діденко, координатор програм Харківської правозахисної групи.
За радянським кримінальним законодавством людей судили до 2012 року, поки не ухвалили нове. Юристи та адвокати, пояснює Діденко, сподівалися, що це вплине на збільшення кількості виправдувальних вироків у рази, але цього не сталося.
«У країнах цивілізованого світу, наприклад у Великій Британії чи Франції, кількість виправдувальних вироків сягає до 25 % від загальної кількості вироків, — каже Діденко. — Тоді як в Україні їх все ще менше одного відсотка».
Виправдувальні вироки, уточнює юрист, — це коли держава кається та визнає свої помилки: «У цьому не має бути нічого дивного, особливо коли йдеться про помилки радянської каральної системи, яка працювала для того, щоб сліпо засудити людину, не розбираючись».
За статистикою, яка охоплює не лише довічників, додає Діденко, близько 4 % загальної кількості засуджених — це абсолютно невинні люди, які опинилися не в тому місці не в той час, обмовили себе абощо. Близько 10 % відсотків — ті, чия кваліфікація завищена. Тобто їм дали більше, ніж вони заслуговували: «Наприклад, коли слідство не розбирається в справі, нічого не з’ясовує, а в суді злочин кваліфікують як навмисне вбивство — навіть якщо це була самооборона, в стані афекту тощо. Домогтися перегляду таких справ майже неможливо».
Неможливо — тому що донедавна переглядати вироки мали ті ж, хто їх і давав: «Слідство у цих справах проводили слідчі прокуратури, так само як і нагляд за дотриманням законності під час досудового слідства. Обвинувачення в суді — теж прокуратура. Якщо людина ініціювала перегляд свого вироку, то це теж мало бути через прокуратуру. Звертатися до вовка, який з’їв ягня, і просити його цього не робити — це щонайменше дивно», — каже Діденко.
Проблема і в суспільній стигматизації ув’язнених — правосуддя не хвилює людей доти, доки вони самі не зіштовхнулися з його проблемами: «Люди переймаються будь-чим: пенсіями, зарплатами та іншим, але точно не правами довічно ув’язнених. Принаймні до того часу, коли самі вони чи їхні рідні не опиняються в ситуації, коли під катуванням змушені зізнатись, а потім десятиліттями навіть не розраховувати на справедливий вирок», — розповідає юрист.
Засуджені на довічне за старим радянським кодексом, додає Діденко, є найбільш дискримінованою групою людей, адже вони фактично позбавлені права на апеляцію. Це притому, що в Україні — найбільше довічно засуджених серед усіх європейських країн (навіть більше, ніж у Росії). Навіть тоді, коли Європейський суд з прав людини встановлює порушення права на справедливий суд, на національному рівні домогтися перегляду справи майже неможливо. Приклади були: у 2012, 2016 і 2019 роках ЄСПЛ ухвалював рішення у справах довічників, де серед іншого констатував, що підсудних катували, аби отримати зізнання. На перегляд справ в Україні це фактично не вплинуло — засуджених так і не виправдали.
Час
Серед тих, хто не дочекався перегляду своєї справи, — Олександр Рафальський. Його затримали в Києві за підозрою у вбивстві та катували протягом двох тижнів: били кийками та струмом, вивозили до лісу. Зізнання він так і не підписав — проте показання проти нього дали троє «співучасників», які зрештою від них відмовилися в суді — пояснюючи, що підписали документи під час тортур. Оскільки вирок не відповідає матеріалам справи, адвокати провели альтернативну експертизу, яка спростовує факт злочину і вину засуджених, зокрема Рафальського, йдеться в дослідженні Харківської правозахисної групи. Перегляду вироку не дочекалися троє з чотирьох засуджених у цій справі — вони померли в стінах в’язниці.
«Зараз мама Рафальського добивається, щоб його реабілітували посмертно. Щоб хоча б донька Олександра не жила як донька убивці», — додає Андрій Діденко.
У кожній справі довічника зі списку Харківської правозахисної групи — свої пазли, які не складаються. Скажімо, у засудженого за потрійне вбивство рідних діда, баби та дядька пастора Ярослава Мисяка єдиним доказом була явка з повиною. А ще у вироку врахували свідчення експерта, який заявив: хоч рана і менша за 30 %, ніж повністю увійшов у тіло.
«Для того, щоб усунути таку невідповідність, наприкінці дев’яностих допитали так званого експерта, який сказав, що рани можуть змінитися. Тобто, якщо в процесі уникали неточностей, на суд викликали експерта, який казав усе, що потрібно, навіть цілком нереальні речі», — пояснює Володимир Сильваші, адвокат Ярослава Мисяка.
Зараз цю справу теж переглядають у районному суді — туди її перекинули з іншого, де в перегляді відмовили. Адвокат згадує, що мотивували відмову традиційно для таких справ: мовляв, тут уже поставили крапку колись, давайте не чіпати те, що трапилося стільки років тому.
«Дивно виходить: коли триває процес декомунізації, перейменовують міста і вулиці, а люди, засуджені каральним радянським режимом, продовжують відбувати покарання без жодного шансу на перегляд цих вироків, — каже Андрій Діденко. — Таке відчуття, що ці люди забуті державою. Вони помирають, не дочекавшись справедливості».
Нормальна сім’я
Клавдія Данилівна показує психологічну характеристику з в’язниці. Там щось про те, що «у засудженого переважає меланхолійний тип темпераменту, психічні процеси в межах норми, почуває пригніченість і розгубленість при невдачах, має визначену життєву позицію, відстоює власні погляди та уникає конфліктів». Клавдія Данилівна відшукує в папці ще кілька схожих характеристик. Це її гордість — замість синових університетських дипломів, спортивних відзнак чи кар’єрних успіхів.
За час у тюрмі Ігор нажив собі кілька серйозних хвороб, зокрема з серцем. У медичній картці — абзац перерахованих недуг, який з кожним роком поповнюється. У Клавдії Данилівни теж — зараз у неї проблеми з ногою, тож вона погано ходить, а це в її ситуації — критично, бо треба бігати по судах.
«Я ніколи в житті не відкрила рота, щоб заїкнутися про те, якими були ці 20 років для мене. Але мені хоча б одну ніч нормально заснути. А чоловік каже: «Ти колись припиниш себе нагнітати?» А як припинить? Дитина моя де? — каже Клавдія Данилівна. — Ігор у мене — нормальна дитина. Ми теж нормальна, положитільна сім’я, розумієте?»
У камері Ігорю дозволили тримати кошеня. Воно виросло, розповідає мама, і оточене його любов’ю: Ігор про нього дбає, регулярно вичісує, грається з ним. Ще її син займається спортом і вдарився в читання релігійної літератури — це, каже мама, дає йому надію.
Коли Ігоря забрали, його доньці Поліні було вісім місяців. За час, поки батько сидить, вона з медаллю закінчила школу та вивчилася в університеті.
