«Я боялася, що він її вб’є та сяде до в’язниці». Дві історії людей, які в дитинстві стали свідками домашнього насильства

Наприкінці листопада в Києві відкриється виставка «Свідки з майбутнього» — поєднання результатів довгострокових досліджень Інституту конструктивної журналістики і нових медіа та поглядів сучасних українських митців на проблему дітей-свідків домашнього насильства. Організатори кажуть, що основна мета проєкту — звернути увагу на те, що постраждалі внаслідок домашнього насильства необов’язково мають зазнавати побоїв, щоби вважатися постраждалими. Заборона розповідає дві історії дітей, які стали свідками домашнього насильства, та пояснює, у чому проблема та чому держава неефективно з нею працює.

У чому проблема?

У своєму дослідженні Рада Європи стверджує, що 65% дітей віком від 12 до 17 років зазнавали якогось із видів домашнього насильства. Втім, проводити такі дослідження доволі важко через брак доступу до нормальної вибірки серед дітей. У групі людей старше 18 років 89% опитаних заявили, що стикалися щонайменше з одним видом насильства у дитинстві.

Статистики щодо дітей, які стали свідками домашнього насильства, практично немає — з тієї ж причини, а також через те, що діти найменше звертаються по допомогу. У 2020 році до поліції надійшло 2 765 звернень щодо домашнього насильства — це 1,3% від загальної кількості викликів. 

Дослідження UNICEF показує: навіть якщо діти не зазнають фізичної шкоди, спостереження за домашнім насильством між батьками суттєво впливає на їхнє життя. По-перше, діти-свідки домашнього насильства частіше стають жертвами насилля самі: вірогідність збільшується на 40%. 

По-друге, таким дітям важче навчатися, вони часто мають слабкі соціальні навички, проблеми з самоідентифікацією та фізичним чи ментальним здоров’ям, вони частіше проявляють агресію та схильні до антисоціальної поведінки. Але найголовніше — діти-свідки домашнього насильства із вірогідністю до 70% переймають моделі поведінки в сім’ї та послуговуються ними в дорослому житті.

«В результаті дитина може навчитися маніпулювати, вмовляти, примушувати. Або навпаки: усвідомити, що найкраща модель виживання — підлаштовуватися, звинувачувати себе або пасувати перед складнощами. При цьому аб’юзивні патерни, що передаються від покоління до покоління, є різними для жінок і чоловіків, адже діти здебільшого наслідують поведінку значимого дорослого однієї з ними статі. Тобто найчастіше жінки у своїх матерів вчаться терпіти й мовчати, а чоловіки в батьків — бути агресивними та «проявляти силу», — пояснює Забороні директорка Інституту конструктивної журналістики і нових медіа Ксенія Букшина. Такі діти із вірогідністю до 70% відтворюють патерни поведінки та моделі відносин в сім’ї у дорослому житті. 

«Одного дня я знайшов маму на підлозі в крові»

Ім’я героя змінено на його прохання

Давид разом зі старшою сестрою зростав у Єревані в повній та доволі забезпеченій сім’ї. Згодом батька покликали на роботу в Україну — сім’я переїхала до Києва, де хлопець і пішов до школи. Та спогади про життя у Вірменії залишилися з Давидом на все життя. 

«Мені було років п’ять, ми з сестрою повернулися додому після прогулянки. Було літо. На кухні сиділа мама — вона плакала та прикладала до обличчя заморожену курку. Тато в іншій кімнаті дивився телевізор. Сестра схопила мене та потягла в нашу кімнату, щоб я не міг підійти до мами. Тепер я розумію, чому», — згадує герой.

Коли сім’я стала жити в Києві, школу для дітей обрали поруч із домом. Зазвичай Давид ходив на групу подовженого дня після уроків, але одного дня вирішив зробити мамі сюрприз та прийти раніше. У нього були ключі, тож він без проблем відчинив двері та зайшов у квартиру. Другокласник знайшов маму в одній із кімнат. Вона лежала на підлозі, підібравши ноги під себе. Мама плакала — сльози змішувалися із кров’ю на її обличчі. 

Давид кинувся до телефону, щоби викликати поліцію: він був упевнений, що на неї напали. Але мати його зупинила та сказала лишити все як є. Буцімто у батька проблеми на роботі, плюс вони щойно переїхали й він стресує. 

Згодом насильство почало поширюватися й на інших членів сім’ї. Давиду було 12, коли одного дня його сестра прийшла додому пізніше, ніж було треба. Батько зламав дівчині ніс та знову побив маму зі словами «це все твоє виховання». Давида батько відправив до кімнати, щоби той нічого не бачив.

«Мені шкода, що я тоді не вступився за маму та сестру. Я багато разів програвав той вечір у пам’яті — але я був дитиною. До того ж у вірменських сім’ях чоловік головний, а у жінки доволі другорядна роль», — пояснює Давид.

Зараз чоловік розуміє, що у мами були вагомі причини не йти від кривдника: фінансова залежність, бо мама сама не працювала, бажання виховувати дітей у повній сім’ї та тиск з боку родичів. Вони постійно виправдовували поведінку глави сімейства тим, що «він же чоловік», і взагалі «кому ти будеш потрібна після розлучення, та ще й із дітьми?»

Це не поодинокі історії: таких випадків була купа й вони тривали, здавалося, вічність. Водночас батько ніколи не бив Давида, бо він хлопчик. Багато років тому батьки все ж розлучилися. У той день Давида вдома не було: він був у мовному таборі у Лондоні. Батьки щойно повернулися з відпочинку в Італії. Між ними вчергове виникла якась сварка, тато підняв руку на сестру. Тоді мама розлютилася та розбила йому об голову вазу. Того ж дня батько зібрав речі та пішов із дому.

Сьогодні Давиду 40 років, він працює девелопером та поки що не має власної сім’ї. Герой згадує, як одного разу підняв руку на партнерку: він приревнував, вона почала жартувати про це й він дав їй ляпаса. Тієї ж хвилини Давид впав на коліна і почав благати про прощення.

«Вона виявилася розумною і це був останній раз, коли ми бачилися. Не те щоб тільки розумні заслуговували на повагу — це не питання розуму. Ніхто не заслуговує на насильство та зневажливе ставлення до себе», — каже Давид і додає, що дуже жалкує про той вчинок.

Своїх майбутніх дітей чоловік хоче виховувати інакше — не так, як виховували його та сестру: «Хочу підтримувати дочку та дружину, щоби вони займалися улюбленою справою. Не хочу, як мама: тільки кухня та діти».

На питання про вплив на ситуацію достатку в його сім’ї герой відповів, що не вважає, що гроші або статус можуть у будь-якій площині виправдовувати насильство. Ймовірно, якби у його батька не було статків, роль жінок у сім’ї могла бути ще принизливішою: у деяких селах Вірменії жінок досі навіть за один стіл з чоловіками не пускають. 

Чи працює держава із дітьми-свідками домашнього насильства?

На папері — так, на ділі — малоефективно. В Україні є ціла низка законів та постанов щодо протидії домашньому насильству. І в принципі ці норми доволі ефективні: домашнє насильство криміналізоване, уточнене та криміналізоване сексуальне насильство, а перелік тих, хто має реагувати на зовнішні прояви насильства в сім’ї, розширений: тепер це мають робити також у школах і лікарнях. 

Але проблема саме дітей-свідків домашнього насильства лишається практично нерозв’язаною. По-перше, в Україні сьогодні немає жодної притомної статистики щодо таких дітей, хоча в США та Європі цю проблему давно досліджують. По-друге, соціальні служби неефективно працюють із цією категорією. Наприклад, у 2019 році на облік як свідків домашнього насильства поставили лише двох дітей в усій країні. По-третє, таким дітям приділяють замало уваги, адже окремої категорії «дитина-свідок» немає: є лише «постраждалі від насильства», а до цієї групи зазвичай відносять тих, хто зазнав серйозних фізичних ушкоджень.

Ще одна проблема — усталена думка про те, що дитині краще зростати в повній сім’ї. Це додатково заохочує жінку не йти від кривдника. Численні дослідження​​ впливу домашнього насильства на дітей-свідків виявляють серед іншого і значний вплив на тих дітей, що не зазнають фізичних ушкоджень, а просто чують чи бачать насильницькі конфлікти між батьками.

«Проблема не актуалізована в суспільному сприйнятті. Батьки, близьке оточення, соціальні служби, поліція не мають достатніх знань щодо впливу насильства на дітей-свідків — відповідно немає й інструментів протидії йому, допомоги таким дітям», — вважає Ксенія Букшина.

«Було відчуття, що це відбувається безперервно»

Євгенія народилася в дев’яності — вона описує своє дитинство як таке саме, як було у більшості дітей того часу. Її виховували мама та вітчим — він працював таксистом, вона займалася домом. Десь раз на місяць на вихідні батьки відводили дочку до бабусі з дідусем. 

Дідусь тоді часто випивав, приходив з роботи пізно та напідпитку. Бабуся щоразу не втрачала можливості посварити його за це. Все завершувалося грандіозним скандалом, в результаті якого він сильно бив бабусю. Водночас коли він був тверезий, все було нормально. Він дуже любив онуку та ніколи не дозволяв собі підіймати на неї руку.

Вперше Женя стала свідкою побиття, коли їй було років п’ять. Хоча дівчина пригадує, що і мама, і дядько розповідали, що це відбувалося і в їхньому дитинстві. Бабуся завжди ходила в синцях, а одного разу дід зламав їй руку. Щоразу маленькій Жені було страшно, що дідусь вб’є бабусю, а сам сяде до в’язниці. Дівчинка кричала «не треба», плакала, але це не давало результатів.

«Я не пам’ятаю, як побачила це вперше. Але було відчуття, що це відбувається безперервно. Одного разу ми поїхали до Одеси й там вийшли гуляти втрьох — я, моя бабуся і дідусь. Я йшла попереду, а вони щось між собою обговорювали. Коли я почула галас і обернулася, то побачила, що вони сваряться. Він знову вдарив її. Ніхто з людей не відреагував. Бабуся вирішила не повертатися додому того дня, а грошей не було, тому ми поїхали ночувати на вокзалі. Було страшно й хотілося спати», — розповідає Євгенія. 

Коли пара з онукою приїхала додому до Києва, бабуся вмовляла Женю не розповідати про цей інцидент батькам. Але вона розповіла — вона завжди розповідала, але ніхто із дорослих із цією ситуацією нічого не робив. Та й загалом у сім’ї було не заведено про це говорити: синці та побої у бабусі нібито від того, що вона впала або вдарилася десь. Але всі про все знали, й попри це маленьку Євгенію все одно продовжували залишати з бабусею та дідусем.

«Це те, що найбільше обурює. Навколо були адекватні дорослі люди, які просто заплющували очі й не хотіли з цим нічого робити. Вони могли прийти захистити, якщо хтось ображав мене в школі, могли заступитися надворі, де також іноді ображали. Але тут я фактично залишилася наодинці з цим жахом», — говорить дівчина.

У побиттях Євгенія звинувачує бабусю. У тої буцімто був непростий характер — вона сварилася з усіма членами родини. Тому, на думку Жені, вона спеціально провокувала діда, щоби той наступного дня дарував їй подарунки — він завжди так робив, щоб вибачитися.

«Я ніколи не виправдовувала його дії, але я також знаю, що він міг би цього не робити, якби вона його не провокувала. Вона бачила його взуття у коридорі, він вже спав. Тоді вона його будила та починала відчитувати за те, що він напився. Я не розумію, навіщо вона це робила і через це в таких ситуаціях вона мене бісила більше, ніж дід. Мені її не шкода», — говорить вона.

Дідусь з бабусею досі живуть разом, але їм вже доволі багато років: у нього немає сил, щоби когось бити, а у бабусі розвинулася деменція. 

Через ці ситуації у Жені сформувалася реакція на подібні речі. Одного разу, коли батьки дівчинки сварилися, — звичайна сімейна суперечка без бійки — Женя сильно злякалася та зачинилася у коморі. У той момент дівчина чітко вирішила, що в дорослому житті ніколи не дозволить комусь себе ображати. Відтоді щоразу, коли до неї хтось домагається у транспорті або хоче завдати їй будь-якої іншої шкоди, дівчина не впадає в ступор, а голосно кличе допомогу.

А ще тоді у коморі вона вирішила, що шукатиме сім’ї з таким досвідом та допомагатиме їм. Сьогодні Євгенії 34 роки й вона дитячий психолог. У роботі вона часто стикається з історіями, схожими на свою. Євгенія каже: щоби повністю усвідомити, що тоді відбувалося, їй довелося пропрацьовувати дитячі травми з психотерапевтом.

Як допомогти, якщо дитина знайомих стала свідком домашнього насильства?

Ви можете спробувати поговорити з батьками на цю тему, але найефективніше — звернутися до поліції. Неважливо, чи є ви родичем сім’ї, в якій відбувається насильство, чи живете по сусідству. Поліція має приїхати на виклик, але у зверненні обов’язково слід вказати, що у ситуації фігурує дитина. У цьому випадку, навіть якщо прямо постраждала/лий від насильства відмовиться писати заяву на кривдника, поліцейські мають скласти адмінпротокол за психологічне насильство над дитиною. 

В результаті складання цього протоколу поліція направляє інформацію про постраждалу дитину до органів опіки та піклування. У разі, якщо ніхто з батьків не може/не хоче представляти в цьому випадку інтереси дитини, їх представлятимуть соціальні служби. Соцпрацівники можуть забрати дитину з сім’ї, запропонувати постраждалій стороні грошову допомогу та притулок, щоби піти від кривдника, або клопотати про видання обмежувального припису через суд.

Ще один доволі ефективний метод — телефонувати на урядову гарячу лінію за номером 15-47. У цьому випадку Мінсоцполітики візьме ситуацію під контроль, викличе поліцію та передасть інформацію про неї до органів опіки.