«Небезпечно, але хтось повинен це робити». Дві історії з Харкова про допомогу попри обстріли та бомбардування

Від першого дня війни Харків — одна з найгарячіших точок України. Російська армія не лише знищила велику частину міської інфраструктури, але й продовжує закидувати снарядами житлові райони. Однак там все ще залишаються люди. Дехто просто фізично не може виїхати, інші — не виїжджають, аби допомагати першим та разом з ЗСУ відстоювати місто. Журналістка Заборони Поліна Вернигор поговорила з двома жительками Харкова, які перервали свою карʼєру та волонтерять на благо міста та мешканців.

Ольга, архітекторка

Про перші дні війни

Я до останнього мала надію, що війна не розпочнеться, і за два дні до початку вторгнення Росії полетіла в Колумбію — в мене там був запланований візит по різних містах. Така собі архітектурна подорож. Але коли я прилетіла і тільки відкрила робочий чат, побачила, що почалась війна. Я миттєво прийняла рішення. Пішла та купила останній квиток назад — він коштував 1600 доларів. Я прилетіла до Європи, потім з Будапешту їхала автобусом до Ужгорода, потім до Львова. Зі Львова вже потягом. 

Тут мене чекав чоловік. Ми одразу подзвонили моїй сестрі в Америку. Разом вирішили, що будемо озброювати наших хлопців найсучаснішим обладнанням. І я із самого початку вирішила, що ми не будемо перерозподіляти те, що й так йде в Україну. Ми вибудували свою структуру, що збирає кошти в Америці. За ці гроші ми купуємо в Європі необхідне обладнання і постачаємо його. Це дуже важкий шлях, але дієвий — бо оту силу-силенну орків ми зможемо перемогти тільки своїм розумом.

Про волонтерство

До нас почали долучатися знайомі — зокрема й моя подруга, яка нині разом зі мною не спить ночей. Ми навіть днями зареєстрували громадську організацію «Крізь війну». Назвали її так спеціально, аби було зрозуміло, що ми організувалися тільки на період війни. В мене є чудовий бізнес, класна компанія, і я планую працювати там після війни, але на час війни, я вважаю, недоречно думати, як відбудовувати Харків. Щохвилини прилітає новий снаряд. Як можна думати, що ти це будеш відбудовувати, якщо ти не знаєш, де дірка буде?

Зараз наша волонтерська діяльність складається з двох частин. Одна — це амуніція і максимальне забезпечення Збройних сил України і тероборони. Я вважаю, що памперсами війну не виграєш, тому ми закуповуємо тепловізори, квадрокоптери, бронежилети тощо. 

Ще одна частина — допомога вразливим групам населення. Вона випадково у нас з’явилась, але я вважаю, що це теж дуже важливо. У мене є подруга, в якої інвалідність з дитинства. Якось вона сказала, що з першого дня війни у неї не було жодного соціального робітника. А вона не може сама ходити за продуктами або купити ліки. 

Загалом, соціальна служба Харкова просто розвернулася і поїхала з міста. Вони буквально кинули своїх підопічних сам на сам з їхніми проблемами. Вони навіть не передали дані цих людей волонтерам. А база даних цих людей закрита, тому ми збирали їхні адреси «з вуст в уста». Зараз у нас 26 адрес.

Спочатку ми просто розвозили харчі та ліки, а потім зрозуміли, що у нас є ще один ресурс — люди. Тому ми зібрали дані тих, хто втратив роботу під час війни, і запропонували їм доглядати за людьми з інвалідністю та самотніми пенсіонерами. Ми їм платимо зарплату і даємо харчові продукти, миючі засоби та все необхідне. 

Днями ми відкрили дім для людей, які потребують цілодобового нагляду. Знайшли пустий гуртожиток, відмили його та перевезли деяких наших підопічних.

Моя сестра живе в Сіетлі і там збирає гроші на нашу діяльність. Також донька пише купу дописів у соцмережах, де публікує банківські рахунки для допомоги. Ми зараз маємо зареєструватися у податковій і в нас буде такий рахунок, на який можна донатити фактично з будь-якої точки світу. 

Про тих, хто залишився

Дуже багато виїжджають з Харкова. Ті, хто залишились тут — це наші люди. У мене є приятель, ми з ним знайомі 30 років, разом в один інститут ходили. Але він мені не зателефонував, коли війна почалась, не запропонував дітей перевезти, прислати гроші чи чимось ще допомогти. Він не телефонував, коли нас почали бомбити кожного дня, але коли прилетіла ракета в його дім, попросив мене сходити подивитися, що там із квартирою. Так от: є люди, в яких немає Батьківщини — є тільки квартира. Тут залишились масштабні люди, в яких є масштаб Батьківщини рідного міста.

Звісно, я кажу не про всіх. Є люди, яким було необхідно виїхати, я їх не засуджую. У мене четверо дітей, двох малих я вивезла у Львів до своєї подруги, старшим дочкам 24 та 30 років — їх я попросила виїхати. Сказала, що вони генофонд, а ми тут вже пожили, тож можемо собі дозволити захищати свою країну. Я б хотіла, щоб вони теж пожили, щоб у мене ще онуки були. 

Проте моя родина розуміє, чому я займаюсь зараз волонтерством. Це небезпечно, але хтось повинен це робити. За Харків зараз воюють вісімнадцятирічні хлопці. Я думаю, що мені більше потрібно тут бути, ніж хлопцю, якому 18 років. Я не повинна перекладати на нього всю відповідальність.

Про труднощі

Я вважаю, що нічого важкого тут немає. Моя позиція така, що волонтерство — це не подвиг: забрати якийсь пакет, якусь гуманітарку, розділити там, привезти ще щось. Тут важливо дуже пильно дивитись, щоб гроші, які ми збираємо, витрачали на те, що насправді потрібно. Ми не дублюємо державу, а виправляємо на місцях те, що держава не може, тому що вона глобально це робить. Мені здається, що суть волонтерських рухів по всій країні — коригування державних недоліків.

Люди трапляються різні, часом дуже непрості. Наприклад, була ситуація на четвертий день. Нам написала жінка, дальні родичі якої живуть на Салтівці. Щоб ви розуміли, їхній будинок в такому місці, де тільки в броніках можна їздити. Наші хлопці поїхали туди, а там в будинку не залишилося жодного вікна. Вони думали, що там ніхто не живе, але сім’я, до якої вони їхали, була там. У них в квартирі є струм, але немає води та опалення. У нього інвалідність з дитинства, вона — дуже стара жінка. І от коли вони принесли їй їжу, знаєте, що вона сказала? «Навіщо ви це зробили?». Це люди, які для себе вже щось вирішили. Вони вже не реагують на ситуацію, вони вже за межею знаходяться. 

А є такі радісні нормальні бабулечки. Все у них добре. Роблять замовлення, а там: «Огірків мені свіжих», іще щось. Я кажу: «Бабуля, огірки свіжі після війни будуть». Ну ми ж знаємо, що старші люди — непрості. Ми готові були до цього. Але я думаю, що це теж не менш важливо, це інша сторона нашої війни. Для нас в Україні кожна людина, кожна особистість — це найвеличніша цінність. Навіть ті люди, які вже себе поховали, нам потрібні, ми їх любимо і будемо дбати про них. 

Про переживання

Мені не дуже лячно. Наприклад, вчора о другій ночі дуже голосно гухнуло недалеко від будинку. Я прокинулась, відкрила очі, перевернулась на інший бік і заснула. Не чекаючи. Я розумію, що якщо в мій будинок вгатить, так тому й бути. Я не зміню цього.

Але мені легше, коли я можу щось змінити. Є трагедія, а є драма. В одному випадку щось можна змінити, щось залежить від людини, а в іншому — нічого від неї не залежить. Вона жертва обставин. То відчувати себе жертвою обставин дуже погано й дуже важко, а якщо ти можеш щось змінити — це круто. 

Кожен проживає своє життя, я проживаю його на повну. Коли ми будували Саржин Яр у Харкові, це був бій кожного дня, бо наша мерія не розуміла такого підходу — без граніту, без нічого. Це був бій кожного дня. Для мене це нормально — боротися і в мирному житті.

Оксана, операційна директорка мережі ресторанів

Про волонтерство

Наше обʼєднання має кілька напрямів: ми евакуюємо людей до Дніпра та Полтави, а також у нас є чатбот, де можуть подати заявку та вибрати там, що їм потрібно: ліки, їжу, трансфер чи допомогу з вибитим склом. І це автоматично потрапляє до нас у таблицю, оператор обробляє і далі координує роботу. Я відповідаю за безпеку маршрутів, дізнаюся, наскільки вони безпечні, передаю цю інформацію, і тоді вже наші хлопці автобусами везуть людей. Також відповідаю за гуманітарну допомогу. Ми покриваємо практично 70% міста: це перинатальні центри, лікарні, онкоцентри. 

Навіть вже по області виходимо, де військові зачищають від орків територію. Нам повідомляють, що є можливість допомогти людям, тому що там переважно потребують допомоги більше, ніж у місті. Ми намагаємося вивести людей з сіл, але якщо є люди, які не хочуть їхати, ми їх забезпечуємо харчуванням.

Якщо це лікарні, ми готуємо гарячі обіди у своїх ресторанах, а водії з експедиторами розвозять. Є такі лікарні, в яких є своя кухня, та установи, де можна готувати (наприклад, школи) — туди ми привозимо сухпайки у величезних кількостях. Ось уже десь сім днів ми підключили інший напрямок — розносимо їжу по будинках у Харкові. У нас уже десь під чотири тисячі щоденних заявок. 

Ми розносимо сухпайки, формуємо їх так, щоб вистачало хоча б на тиждень, щоб ми не приїжджали постійно, тому що рук не вистачає. Здебільшого розвозимо старим та самотнім пенсіонерам, у яких мізерна пенсія і яким дуже важко стояти в чергах в магазині. Також привозимо мамам, які мають маленьких дітей, їжу, ліки, памперси.

Не встигаєш навіть перейматися чужим болем. Я постійно розмовляю телефоном, тому у мене немає часу. На жаль, доводиться розмовляти грубо, обривати телефонну розмову і сухо отримувати лише статистику, адресу, контакт. Напевно, війна — це така штука, де, щоб мати можливість допомагати, треба бути абстрагованим, бо якщо почнеш усіх жаліти і годинами надавати психологічну підтримку, то взагалі нікому не допоможеш.

Про команду

Я сама з Донецька, тому для мене війна, на жаль, не в новину. До 24 лютого я працювала операційною директоркою мережі ресторанів. На другий день війни ми почали зʼясовувати, хто може допомагати. Зібралися ресторани, які можуть годувати людей.

Я зателефонувала команді, з якою працювала, попросила приїхати, якщо вони не бояться. Набралося кілька сміливих хлопців — кухарів та барменів, які ризикнули. Інших не звинувачую, у всіх різна психіка. За тиждень ми зібрали нереально величезну команду. Люди приходять із сім’ями. Хтось розвантажує, хтось фасує, хтось возить. Я не знаю цих людей — вони просто щодня долучаються. 

У нас в команді зараз 300 людей. Беремо далеко не всіх. У тій частині, за яку я відповідаю, мені потрібна сувора звітність. Тому кандидати мають бути відповідальними. Розвозити їжу буває доволі емоційно, тому люди потрібні стресостійкі. Є люди, які можуть почати панікувати.

Про причини залишатися

Я не можу кинути військових. Є люди, які обрали цю професію, і я розумію, що у нас, цивільних, є можливість врятуватися, якщо росіяни захоплять місто, а військових розстріляють. У цих людей немає вибору — їх уб’ють. Я не звинувачую тих, хто їде, але я розумію, що тут залишаються ті, кому треба допомагати. До того ж я з Донецька і пам’ятаю, як у 2014 році соцслужби перестали приходити до лежачих, і десь за два місяці окупанти почали віджимати покинуті квартири. Вони їх відчиняли і там були трупи людей похилого віку, які померли від голоду.

Залишатися в Харкові — моя принципова позиція. Тут залишається моя восьмирічна донька та батьки. Або ми разом помремо, або разом житимемо. Я не бачу сенсу вивозити свою дитину, щоб потім вона росла в дитячому будинку. Я знаю, яке життя чекає на неї без мами. 

Моїй дитині було два тижні, коли Донецьк захопили. Я була молодше, і це не було якимось сильним стресом. Але для мене було шоком, коли я прокинулася о пʼятій годині ранку від цих вибухів. Я їх, на жаль, дуже добре відрізняю по шуму, по звуку — де яка техніка б’є. Я визирнула з вікна і зрозуміла, що не помилилася. Я просто не могла повірити, тому що я ж уже тікала від цього у 2014 році, купила квартиру, — і от знову те ж саме. 

Донька мене просить купити будинок. Поки «не перестануть бумкати».

Вчора намалювала мені малюнок. Там вона та я. Ми стоїмо спинами. Я обіймаю її, бо вона сказала, що так їй не буде страшно. Я не пояснюю їй, не хочу їй нічого пояснювати. Вона сама розуміє, підходить і запитує: «А Канарські острови за нас? А Канада? А Багами?». Я кажу, що так, за нас. А потім вона просто перераховує по інтернету країни. Вона страшенно веселиться і радіє. Ми не говоримо про погане, ми говоримо лише про позитивні моменти.

Про людей і проблеми

Мені б хотілося, щоб люди, які не в Харкові, у яких немає пострілів і вони, дякувати Богу, поки що не зрозуміли, що таке постріли, правильно розуміли сенс війни. Правильно поводилися і правильно розмовляли. Зустрічаються люди, яким допомагаєш, а вони це сприймають як обовʼязок. Щось не доставлено за пів години — «Поганий сервіс, куди скаржитися?». Скаржитися нікому. Я намагаюся пояснити, що ми купуємо за свої гроші, розвозимо безоплатно. Ну, знаєте, це вже просто виховання. 

Хотілося б, звісно, ​​щоби всі розуміли. Не буквально, не відчули на собі — у жодному разі — що таке війна. Але щоб розуміли. Бо Володимир Зеленський правильно каже: «Кожен має працювати!». Хтось на вулиці виходить, як у нас, коли просто люди вийшли, взяли лопати та допомагають комунальним службам. Журналісти от висвітлюють і кричать про це на весь світ. У Другу світову діти 13-14 років працювали на оборонному заводі. Я це пам’ятаю з книжок з історії. Навіть ті, у кого немовлята на руках і вони не можуть нічого зробити, їхня робота — виїхати. Щоб ми просто не витрачали на них свій час та сили. Це теж робота.

Я думаю, що кожна людина має сьогодні свідомо приймати рішення, усвідомлено робити вчинки та розуміти, куди їй докладати зусиль, щоб це було максимально результативним. Зустрічаються ще люди, які, на жаль, цього ще не усвідомили. Буває, ми приїжджаємо за заявкою, а там дорослий чоловік 42-х років, який в змозі вийти і відстояти чергу в магазині. Мене це ранить, бо мої хлопці їдуть під бомбуванням до цього чоловіка. Я вважаю, що це неправильно. 

Але все ж таки у нас суспільство на 99,9% згуртоване та щире. У нас одне лихо і воно нас усіх об’єднало. Але мені хочеться, щоб не 99%, а 100%! Оце єдина складність. Все інше — це не складнощі, а робочі питання, які можна вирішити. 

Нам добре з продуктами допомагає бізнес. Вони самі телефонують та пропонують допомогу — навіть просити не доводиться. Додатково ми ще самі збираємо гроші, але їх не вистачає, щоб покрити щоденні витрати. Головна допомога навіть не в грошах. Учора був автобус із закарпатського села. Там люди позбирали, у кого що було вдома. Зібрали та привезли: сало, мед, крупи, навіть яйця — через усю Україну. Це цінніше навіть, ніж можливості бізнесменів та заводів. Буває, відкриваєш таку коробку з пакунками, а там діти вклали малюнки. 

Про те, що дає волонтерство

Я взагалі буйна, в принципі. Я не можу сидіти спокійно. Для мене це краще, ніж нічого не робити. Я бачу результат своєї роботи. І я розумію, що завдяки цьому ми теж наближаємо перемогу, я її хочу. Це логічно, якщо я її хочу — значить, я знаю, що робити. А ще решту я змушую робити, якщо хтось щось не хоче. Так що зі мною не надто посперечаєшся. Тому так — це відволікає, але це не головне. Я просто хочу перемоги. Тож це дає результат. 

Це просто робота, яку потрібно робити, щоб дійти результату. Безперечно, вона відволікає, хоча це таке собі відволікання. Ми не розповідаємо, що ми побачили, ми не розповідаємо історій цих людей. Це під забороною. Просто суха статистика, суха робота. Не хочу історій. Не дозволяю хлопцям їх розповідати. Потім їх розповімо. Я вважаю за краще, щоб вони були максимально завантажені, надвечір втомлювалися, просто їли і просто лягали спати. Без жодних історій, без будь-яких оповідань та емоційних напруг.