Ефект присутності
Марія Матяшова — в «Рівні цензури»
Раз на два тижні в рубриці «Рівень цензури нульовий» Заборона публікує роботи одного фотографа, художника або колективу, в яких показані історії, що не співзвучні з масовою культурою, або наражаються на цензуру в ЗМІ і соціальних мережах. У цьому випуску — проєкт художниці Марії Матяшової «Ефект присутності».
Художниця Марія Матяшова працює з концептуальним мистецтвом, фотографією, колажем та перформансом. Пів року тому вона надрукувала серію із шести плакатів. Кожен з них — це скриншот з нотаток в її телефоні, написаних впродовж 2020 року. Вона розклеїла постери у різних локаціях Києва і продовжує це робити. За словами художниці, в основу цього жесту покладено таку гіпотезу: «Скриншот у віртуальному світі — це аналог фотографії зі світу реального.
«Гадаю, це міркування актуалізував сам 2020-й зі своїм віртуалізованим життям, — каже вона. — У рік, коли ми здебільшого вчилися адаптовувати реальні процеси до онлайн-виміру, я вирішила зробити навпаки: перенести екран свого мобільного телефону на міські стіни. Надати скриншоту, який за своєю природою є віртуальним явищем, фізичного виразу.
У 2020 році я особливо багато часу прожила «в телефоні».
Перший локдаун, що стався навесні того року, провела максимально дистанційовано, дотримуючись усіх заборон на соціальну взаємодію. На той час я жила з родичами й не хотіла наражати їх на небезпеку захворіти COVID-19. Крім того, мала проблеми з голосом, тож майже не розмовляла. Словом, я ні з ким не зустрічалася, адаптувавши все своє спілкування до мобільника й комп’ютера.
За збігом обставин, одним із різновидів мого нового цифрового дозвілля стало написання нотаток на мобілці. Це швидко та зручно, адже телефон зі мною цілодобово і можна не писати від руки, коли лінь, бо давно цього не робила.
Пізніше я стала робити скриншоти деяких нотаток і викладати ці знімки у свій інстаграм. У такий спосіб ділилася короткими сентенціями, заснованими на моєму досвіді та відчуттях, прожитих у 2020-му. На мою думку, кожен із написів має потенціал, аби відгукнутися в досвіді інших — відмінному від мого, втім, важливому для самих людей.
Жест
Згодом я вирішила роздрукувати перші шість скриншотів і розвісити в місті. Я розуміла, що не лише «офізичнюю цифрове» в часи, коли всі ми здебільшого робимо протилежне, а й виношу приватне в простір публічного.
Думаю, людей турбують плюс-мінус одні й ті самі теми. Тож у мене не було відчуття, що я «відкриваю свою душу» — радше озвучую те, що лунає всередині багатьох із нас.
Фото: Ніка Попова
Взаємодія
Це моя перша спроба творчої взаємодії із містом. За умов, коли 2020-й майже повністю скоротив нові знайомства й комунікацію з незнайомцями в публічному просторі, постери стали реальною можливістю говорити з людьми.
Визначаючи локації для розміщення скриншотів, я обирала місця, де зазвичай розвішують різні рекламні матеріали. Мені хотілося доповнити такі «комерційні куточки» повідомленнями, які не намагаються тобі нічого продати. Такий собі антикапіталістичний жест. Плюс було цікаво, як швидко їх заклеять рекламними картинками.
Крім цього, намагалася розташовувати постери недалеко від галерей, музеїв та інших місць культури й творчості. А також у районах, де двіжує творча молодь. Я зосередилася на Подолі та Верхньому місті. Хотілося створити відчуття власної присутності в цих місцях (а не лише вдома).
Для мене було важливо не лише розвісити роботи, але і прослідкувати, як «вулиця» взаємодіятиме із ними.
Мої плакати здирали, заклеювали, підклеювали розірване кимось раніше, розмальовували, коментували, бомбили тегами.
Скриншоти ставали фоном для повідомлень та діалогів інших людей. Разом із рештою візуальних матеріалів у місті — афішами, рекламними флаєрами, релігійними буклетами — мої плакати створювали нове художнє полотно.
Випадково я дізналася, що кілька постерів перенесли зі столичних вулиць на стіни київських (і навіть лондонських) кімнат.
Я намагаюся документувати подальше життя плакатів у місті.
Автор — народ
Я принципово не лишала на плакатах жодного підпису, який би відсилав до мого авторства, чи контакту, за яким мене можна було б знайти. Не вказувала також і посилання на авторське пояснення проєкту.
Гадаю, для прочитання цієї роботи особистість авторки не має значення — як і мій власний задум та інтерпретація. Важливий тільки текст на плакаті й особистий досвід глядача.
Та й саме місто ніби підштовхує до анонімності. Скільки цікавих безіменних картин, картинок, текстів, повідомлень і скульптур бачу/-имо там щодня. Приємно відгадувати подібні «урбаністичні загадки» й бути причетною до великої колективної міської співтворчості.
Якщо знайдете мій плакат у місті, почувайтеся вільними взаємодіяти із ним як заманеться».
Фото: Ніка Попова
«Рівень цензури нульовий» — це майданчик для відкритого діалогу на складні й табуйовані теми, такі як сексуальність і тілесність, стрес і депресія, війна й ідентичність. Ми не платимо гонорару за публікацію, але допоможемо зробити авторське висловлювання почутим, а також беремо участь у його оформленні. Деталі — тут.
