«Ну нічого, і наші діти пройдуть окупацію». Евакуація з Бахмута майже неможлива, але знаходяться волонтери, які намагаються допомогти цивільним. Ось розмова з однією з них

За приблизними підрахунками, в Бахмуті залишається 3–4 тисячі цивільних — наразі вивезти їх із зони бойових дій дуже важко або практично неможливо. Журналістка Заборони Поліна Вернигор поспілкувалася з волонтеркою Яною Статною з «Буковинського об’єднання волонтерів», яка допомагає військовим та евакуює цивільних, — про те, чому тепер у Бахмут їздять тільки відчайдушні й чому сім’ї з дітьми залишаються в майже повністю зруйнованому місті.

Місто

Росія намагалася захопити Бахмут ще 2014-го, коли анексувала Крим і вторглася на українські території Донеччини й Луганщини. Тоді у квітні бойовики так званої «ДНР» захопили місто та утримували його майже три місяці. Втім, 6 липня 2014 року ЗСУ звільнили Бахмут від російської окупації. У результаті бойових дій пошкодили кілька будівель — прокуратуру, військову частину та деякі склади. Відтоді протягом девʼяти років місто перебувало практично на лінії розмежування, і попри це там вирувало життя. Вже після звільнення міста українськими захисниками Яна Статна вперше відвідала Бахмут.

«Я пам’ятаю Бахмут: квітучий, зелений, комфортний. Називала його “любляче місто зі стратегічними запасами солі й шампанського”, — згадує Статна. — Тепер це місто знають як найгарячішу точку на землі. Я приїздила туди до війни тільки раз. Хоча вже тоді частина Донецької області була захоплена: тут ходиш, п’єш каву, а за кілька кілометрів — тимчасово окупована територія. Це як два різні світи, дві реальності». 

«Із кожним нашим приїздом Бахмут ставав дедалі сірішим, задимленішим, зруйнованішим. У ньому втрачалося життя, — зауважує волонтерка. — Якщо їхати через Іванівське, є значна небезпека — там зараз тривають складні бої. Це там, де раніше був літачок [памʼятник літаку МіГ-17, розташований на південно-західному виїзді з міста] — там уже все. Через Хромове теоретично можна їхати ввечері без світла на високій швидкості. Але ймовірність проїхати навіть не 50 на 50, тому що дорогу обстрілюють із ПТУРів. Є дорога через поле, але й вона обстрілюється. Найкраще — це броньованою машиною, та ще й у супроводі».

Тепер бої за Бахмут у ЗМІ час від часу називають «Бахмутською мʼясорубкою» через значну кількість загиблих з обох боків. Попри втрати, росіянам удалося увійти в Бахмут. Ще на початку цього року Збройні сили України утримували більшу частину міста — бої точилися здебільшого на східних околицях міста. Сьогодні ж іноземні експерти стверджують про захоплення окупантами щонайменше 50% Бахмута. Однак Яна вважає, що ця інформація дуже перебільшена.

«Пам’ятаю, в серпні чи у вересні писали, що росіяни зайняли завод ігристих вин Artwinery, хоча це район Забахмутки. Росіяни тільки нещодавно на нього зайшли. Тому ні, немає 50%. Забахмутка — це, звичайно, великий район, але не половина міста».

Люди

Станом на початок 2022 року в Бахмуті проживало трохи більше як 71 тисяча людей. Наприкінці минулого року, за Статною, в місті залишилося від 22 до 25 тисяч мешканців. З кожним наступним приїздом кількість людей зменшувалася. Нині там живе від двох до трьох тисяч, з них близько 40 дітей. 

«Ми спілкуємося з людьми, й інколи це емоційно складно, — розповідає Яна. — Якось жінка мене запитала, звідки я. Кажу, що з Чернівців. Вона мені: “Ой, я знаю Чернівці, там університет красивий. Ви не звинувачуйте нас у Чернівцях, будь ласка, в цій війні”. Люди там [у Бахмуті] вважають, що вони винні в цій війні».

Людей, які живуть на лінії фронту, часто доводиться вмовляти виїхати. Якщо раніше від обстрілів можна було ховатися в підвалах та укриттях, то тепер їхня щільність і інтенсивність настільки сильна, що від приватних будинків залишаються величезні вирви завглибшки декілька метрів, а багатоповерхівки від прильотів складаються, ніби картонні коробки. 

«Усі укриття небезпечні — будь-де, в будь-якому районі, — наголошує Яна. — Кожен розуміє стратегію росіян: якщо вони не можуть узяти квартал, житловий район чи будинок, то просто знищують його артилерією».

Зазвичай люди старшого віку аргументують небажання виїжджати тим, що хочуть померти вдома. Молодших мешканців лякає фінансове питання: у людей немає грошей жити в мирному місті. Були випадки, коли люди з третього разу змогли виїхати, не знайшли себе й повернулися назад під обстріли. 

Проте, як вважає Яна, з будь-якими людьми треба працювати: можна хоч десять разів почути відмову, а приїхати на одинадцятий — і вивезти. Однак з кожним разом їздити в Бахмут дедалі важче й небезпечніше. Тому кожна евакуація потребує детального планування маршруту.

Нещодавно ПВК «Вагнер» окупувала район Забахмутки — лівий берег міста. Бої за цей клаптик тривали кілька місяців. Міст через річку знищили ще восени, але на той берег можна було проїхати через невелику саморобну переправу. Минулого тижня в мережі зʼявилося відео з дрона, де видно, як російський солдат з автоматом виводить цивільних у невідомому напрямку. Ця історія, каже Яна, непоодинока. На тому березі жив її знайомий, і єдине, що дівчина знає про нього зараз, — його теж кудись вивезли. Мешканців Бахмута евакуюють у будь-якому випадку. Щоправда, в разі повної окупації міста евакуйованих відвезуть у Росію або на територію самопроголошених республік.

Діти

7 березня Кабінет Міністрів ухвалив механізм примусової евакуації дітей із зони активних бойових дій. Поки що під критерії застосування такої евакуації підпадає тільки один район — Бахмут і передмістя. 19 березня в мережі зʼявилася інформація, що з Часового Яру, який розташований за кілька кілометрів від Бахмута, волонтери евакуювали всіх дітей. Можна зробити припущення, що українська влада дозволить волонтерам також евакуювати дітей з небезпечних міст. Зокрема, є такі благодійні організації, як «Білий янгол» — одна з небагатьох, що досі їздить у Бахмут. Волонтери забезпечені броньованими автомобілями, тому можливо, що представники влади доручать евакуацію дітей саме їм.

«У мене немає прав приїхати, скрутити й відвезти — на першому ж блокпості нас нікуди не пропустять. Раніше ми бачили тут дітей. Коли були в районі Ступки, на вулиці їх бавилося з десяток. На фоні русня лютувала, а менші собі спокійно займалися своїм. Зараз трохи складніше, тому що дітей десь переховують, їх не показують», — пояснює Яна.

Востаннє в Бахмуті вони з командою були наприкінці лютого. Тоді випадково натрапили на родину з трьома дітьми. Але дітей волонтерам не показали, аргументуючи це тим, що вони хворіють. 

«Ми приїжджаємо на район: з двох боків заїзд до нього заблокований, тому що був обстріл, з асфальту стирчить ракета. Двір всіяний вирвами, підвал без належної вентиляції, одна буржуйка, всі брудні й чорні, в пилюці. На задньому фоні лупашить безперестанку, аж у вухах гудить, а мама [дитини, яку намагаються евакуювати] каже: “Та ні, в нас усе добре, от ви нам привезли гуманітарку — і вже буде легше, дякую, що не забуваєте”», — розповідає Яна.

Також волонтери пригадують, що в одному з укриттів зустріли бабусю з малою внучкою та вмовляли її евакуюватися. Зокрема, розповідали історію про родину із Соледара, яку не встигли вивезти, бо місто окупували. Бабуся сказала: «Ну нічого, і наші діти пройдуть окупацію».

Укриття

У Бахмуті є кілька великих пристанищ, де люди живуть своєрідними комунами. Місцеві оселилися в підвалах багатоповерхівок та укриттях у школах і лікарнях.

«Якось ми приїхали в підвал, де жило людей з двадцять, — згадує Статна. — Вони там так обжилися, що обставили приміщення квітами в горщиках, в куточку золота рибка в акваріумі, собачки, котики. Люди розповіли, що позносили вазони зі своїх квартир, тому що з ними легше — можна поділитися своїм болем. В одному укритті на стіну приклеїли листок, на якому писали щось типу: 13 листопада — небо напівпохмуре, опади — дощ, сніг, температура така-то, у двір прилетіло стільки-то разів».  

Електроенергії, води та газу в укриттях нема, як і в усьому місті. Мешканці облаштовують житло ліхтариками, буржуйками й гірляндами на батарейках. У волонтерів регулярно просять окопні свічки. Найскладніше, каже Яна, — це підвали приватних будинків. Зазвичай такі укриття не відповідають вимогам безпеки, але там організовують побут і просто існують — бо життям назвати це важко. 

Через те, що проїзди до міста фактично перекриті, більшість організацій, які ще в грудні возили в Бахмут гумдопомогу, тепер їхати туди не наважуються.

«Навіть коли ми були в січні, ситуація в місті здавалася критичною. У деяких районах цивільні розповідали: нормальної гуманітарки не бачили вже місяць — ніхто туди не заїжджає, — пояснює волонтерка. — Знайомий казав, що “вже тільки відчайдухи їздять”».