Forensic Architecture — агенція з дослідження правопорушень та воєнних злочинів від расової дискримінації та нападів неонацистських організацій до бомбардувань цивільної інфраструктури. Журналістка Анастасія Калита зустрілася із засновником агенції Ейалем Вейцманом та поговорила про методологію досліджень, межу між криміналістикою та культурою їхніх проєктів і Маріупольський драмтеатр як місце колективної пам’яті. 

Почнемо з того, що таке Forensic Architecture та хто за нею стоїть.

Forensic Architecture — це група дослідників, архітекторів, режисерів, юристів, журналістів і навіть художників. Ми базуємося в лондонському університеті Голдсмітс. Але у нас є офіси по всьому світу: у Мексиці, Колумбії, Палестині — у десятках місць по всьому світу.

Ми створюємо просторовий аналіз державних злочинів — поліцейських вбивств (в тому числі через расову дискримінацію) та бойових дій. Зазвичай ми працюємо з правозахисними організаціями або з міжнародними прокурорами. Ми представляємо докази в судах і приводимо винуватців до засудження.

Унікальне в Forensic Architecture те, що ми працюємо як у судах, так і у ЗМІ, але ми також працюємо в мистецтві та культурі. Тому що ми віримо, що докази не є суто технічними або частиною бюрократії закону — це культурна практика.

Як ви думаєте, який саме досвід і знання Forensic Architecture можуть бути корисними для України?

Робота Forensic Architecture розмовляє багатьма діалектами та мовами. У кожному місці, з яким ми працюємо, поєднання архітектури, медіа та аналізу даних дають нове значення. І доказ щоразу означає щось інше.

Те, що ми робимо, несхоже на просту технічну роботу, і тому надзвичайно важливо, щоб Forensic Architecture стала не лише технічною експертизою, а й культурним проєктом. І щоб бути культурним проєктом, нам потрібно вчитися у людей, які розуміють локальний контекст. В Палестині ми працюємо з організацією Al-Haq [правозахисна організація, що досліджує порушення прав людини під час окупації Ізраїлем палестинських територій], у Німеччині ми працюємо над дослідженням насильства неонацистів з сестринською організацією Forensis, Берлін. 

В Україні ми співпрацюємо з організацією, роботу якої дуже поважаємо — Центр просторових технологій (CST). Через їхнє мислення, політичний, естетичний і культурний аналіз ми намагаємось зрозуміти, як дослідження архітектури призводить до розкриття правди. Адже у контексті війни з такою жахливою кількістю жертв серед цивільного населення та військових йти і робити журналістський аналіз — що трапилося, з ким, як саме — недостатньо. 

Люди [поза Україною] знайомляться з країною вперше. Вони не знають, де розташований Київ, де знаходиться Харків, Херсон чи Бахмут. Надзвичайно важливо знайти спосіб висвітлити поточні події, але водночас відкрити глибоке культурне значення місць. Отже, це не лише механічна реконструкція того, що сталося, але дверний отвір чи медичний зонд. І ти намагаєшся не лише зрозуміти, але й правильно скомунікувати цю історію, щоб передати глибоку культурну цінність місця. 

На мою думку, Forensic Architecture може допомогти Україні тим, що ми думаємо про докази філософськи, історично та культурно настільки ж, наскільки ми думаємо про них юридично. Робота Центру просторових технологій (CST) над Бабином Яром чи Маріупольським драмтеатром — це завжди про спробу зрозуміти місце глибше. Один із принципів Forensic Architecture — дивитися на речі через архітектуру і будувати щось на кшталт дуже точної тривимірної моделі будівлі. 

Коли ви починаєте відбудовувати історичні події через архітектуру, ви дізнаєтесь про них набагато більше, ніж коли просто читаєте документи. Ви можете відкривати нові речі, і ми відчуваємо, що Центр просторових технологій (CST) відкриває щось нове. Так, у дослідженні Бабиного Яру — одного з найбільш досліджених епізодів у світовій історії — вони просто використовують архітектурну оптику і це дає новизну [мова йде про 3D-карту ландшафту Бабиного Яру, спроєктовану на основі фотографій солдата вермахту Йоганнеса Хеле, що дає точне уявлення про інфраструктуру місцевості та те, де були розстріляні ув’язнені].

Як ви віднаходите баланс між технічною та культурною складовими?

Коли ми говоримо про Бабин Яр, то говоримо про, можливо, вдвічі більше жертв, яких об’єднують різні історії: політичні та етнічні. І коли ви дивитеся на інших жертв [окрім євреїв] — військовополонених, ромів, інші меншини та опозицію, — ви починаєте створювати зв’язки. І це надзвичайно важливо. Ви будуєте це навколо одного інциденту, цей інцидент досліджено, але ваш обов’язок — пов’язати все між собою, і це робота. 

На одному місці існує декілька шарів історії. Місце схоже на багатошарову структуру, як в археології: спроби перебудови; заперечення у способи, згідно з якими яри були заповнені цеглою; промислові процеси, під час яких Київська телевізійна вежа будується на вершині між просторами кладовищ мусульман, що переносить мусульманську історію в серце Східної Європи. Абсолютно неймовірно, якщо подумати про це.

Я вважаю, що важливий спосіб думати про будь-які акти насильства — це сказати, що в секунди нападу або в день знищення існують пов’язані одна з одною нитки. Нам потрібно дуже ретельно їх аналізувати, щоб побудувати зв’язки, відкрити історичний сенс, під’єднатися до іншої історії, а не помістити подію в якесь універсальне, етичне чи взагалі ніяке місце. У Бабиного Яру є історія, і ця історія пов’язана з багатьма іншими історіями. 

Дослідження — це тканина. Берете пучок ниток і створюєте з них тканину, заплітаєте їх разом, а потім знаходите щось інше. В тканині правди ніколи не буває тісно. Вона завжди може врахувати нові факти та зміни, і це колективний процес.

Чим важливий проєкт про Маріупольський драмтеатр? 

Маріупольський драмтеатр став притулком для тисячі людей, які жили у будівлі, позначивши себе як цивільних написом на асфальті «ДЕТИ». Я вважаю цей удар одним із найболючіших інцидентів нападу на вашу країну. Для нас мати справу з такою трагедією означає працювати з раною, пірнати в неї. Разом з командою CST ми розвинули цю чутливість, дивлячись на бомбу як на культурне дослідження, як на історичний шар, що пов’язує. Коли ви дивитеся на криміналістику в її культурній перспективі, Драматичний театр стає правильним місцем, на яке варто звернути увагу, тому що це місце культурного виробництва.

За останні десятиліття ми побачили зсув, зміну в його репертуарі в бік більш україномовного театру. Тож це був свого роду кордон культурної автономії, відновлення культурного простору. Культура та війна фактично сформульовані та артикульовані цим місцем. 

Ми вирішили розпочати цей проєкт не з очевидних судових питань — чи це російська бомба (звичайно, що російська, але досі є люди, які сумніваються в цьому), наскільки великою була ця бомба і так далі — це технічні питання, на які ми можемо відповісти. Але ми захотіли відкласти їх і почати проєкт з того, щоб показати це місце як втрату. 

Були люди, які організували побут всередині будівлі, і ми виявили, що це абсолютно захопливе та своєрідне злиття комун; спільнота в кризі, яка організує парламент для прийняття рішень, власні політичні дебати, власні новини та поширення інформації. І на основі цієї інформації приймалося рішення, куди евакуюватися і як організовувати власну стійкість, влаштувавши лазарет, дитячий садок, кухню, гру на піаніно. 

Перед обличчям найжорстокішого нападу це все схоже на неймовірні моменти краси, ніжності, взаємної турботи та стійкості. Тож перш ніж говорити про жертви, які там є, подивімося на людей, які там були і зробили неймовірні речі можливим. Це дух солідарності на війні, який необхідно розуміти як щось українське.

Існує зв’язок між пам’яттю та архітектурою. Театри пам’яті, які начебто розвинулися в епоху Відродження, були чимось великим, майже як ці протокомп’ютери [мова йде про техніку запам’ятовування: вчені Ренесансу уявляли велике і дуже деталізоване приміщення з багатьма секціями, кожна з яких мала зберігати окремий факт, термін чи будь-яке інше знання; намагаючись пригадати щось, людина згадувала шлях ментальним приміщенням до певної секції й асоціативним методом пригадувала потрібну інформацію]. Рух між цими просторами завжди сплітає різні види спогадів.

Ми побудували макет театру: створили скелет приміщення, а потім дослідники CST опитували тих, хто вижив, і так проєктували модель, розміщуючи по ній предмети — аж до ковдр. Предмети, стільці — це стало своєрідною будівлею колективної пам’яті. Кожен із тих, хто вижив, бачив різні частини будівлі. А потім ми зібрали ці спогади разом у колективні спогади так само, як вони створили колективний простір зі спільною кухнею та дитячим садком.

Існує колективний спогад, який був вбудований у цю архітектурну модель. І цей досвід називається situated testimonies [ситуативні свідчення]. Ви знову на місці злочину, ви знову на місці травми. Це складний процес, але процес пригадування артикулюється шляхом колективної побудови цієї моделі. Кожен кладе туди частини, і весь цей досвід складається з головоломки. Вони об’єдналися, і в цьому магія проєкту.

Чи можуть ваші дослідження бути використані та справді корисні у судах?

Це не лише культурний проєкт — це культурно-криміналістичний проєкт. Ми представляли багато наших справ у національних судах, наші докази були вирішальними в багатьох процесах у більшості міжнародних судів [наприклад, Forensic Architecture довели причетність неонацистської організації «Золотий Світанок» до вбивства репера-антифашиста Павлоса Фуссаса]. Ми знаємо, як це робити, і ми це зробимо. Дуже сподіваюся, що винуватці цього вбивчого нападу постануть перед справедливим судом.

Коли у вас є розслідування вбивств чи розслідування злочинів, ви маєте розуміти не тільки те, що сталося з точки зору злочинця, який був літак, на якій висоті він летів, яка бомба в нього була, але і який намір. Хто були ті люди, які загинули, де вони загинули, що вони робили в той момент, коли померли? Це справді важливо. Це юридичне питання, і воно показує вам, що це місце було заселене лише цивільними. Ті люди доклали всіх зусиль, щоб донести той факт, що вони є цивільними. Я сподіваюся, що це призведе не лише до розслідування воєнних злочинів, але й до справжнього покарання. Тому що атака на культурні об’єкти завжди є чимось більшим. Це спроба стерти культуру.