«Муха в носі». Життя навколо промислового Покровська в архіві фотокореспондента Миколи Білоконя
Микола Білоконь (1938–2020) — фотокореспондент регіональної газети «Маяк» у місті Покровськ (до 2016 року — Красноармійськ), що на Донеччині. Понад 40 років він знімав роботу шахтарів, фермерів, будівельників, навчальних закладів і культурних установ району. Серед тисяч кадрів його архіву — документальні свідчення важливих подій того часу: розбудова житлового масиву у Покровську в 1990 році, масові страйки шахтарів на Донбасі наприкінці 1980-х років та перші вибори президента України 1991 року.
Фотографії Миколи Білоконя стали найнадійнішими свідками епохи розквіту Донеччини. Вони могли б залишитись невідомими, якби родина фотографа не передала його архів у Покровський історичний музей, який у співпраці з Центром міської історії у Львові зацифрував і дослідив цей доробок.
Заборона публікує добірку найцікавіших світлин з архіву Миколи Білоконя, що налічує майже 50 тисяч кадрів. Серед них робота дитячої поліклініки та навчання у ПТУ, конкурс юних інспекторів і конкурс-фестиваль для людей з інвалідністю, свято хлібороба і Масляна, будівництво житлових будинків у мікрорайоні «Лазурний» та кінотеатру «Мир» у Покровську, постановчі портрети шахтарів і партійних діячів. А також сімейні світлини автора: родинні свята й одруження його сина.
Робота фотокорів регіональних українських медіа у XX столітті досі залишається невідомою. Їхні архіви, як і фотоархіви медіа в цілому, зникають після виходу фотографа на пенсію чи закриття газети. Якщо архів не втрачений, його здебільшого розпродують по частинах на онлайн-аукціонах, або ж, у кращому випадку, він потрапляє у руки колекціонерів. Біографії та спогади фотографів також переважно залишаються незаписаними. Тож історія архіву Миколи Білоконя виняткова, і обходження з його спадщиною могло б стати прикладом збереження і дослідження роботи регіональних медіа України.
2019 року, незадовго до смерті фотографа, історикиня Ірина Склокіна взяла у нього вдома інтерв’ю, і Микола продемонстрував свій доробок. «Він дістає всі ці свої коробки з негативами й показує, як воно класно у нього все упорядковано. Але на той момент ще не все було підписано, — згадує Ірина. — Я так розумію, що він усе це підписав, простимульований нашою розмовою. Він розумів: якщо він зараз цього не зробить, то архів просто буде втрачено. Все це стане купою мотлоху, тому що ніхто не зможе встановити, що там зображено. Тож він зробив систематичний опис свого фотоархіву — розписав по конвертах, щоб працівниці [Покровського історичного музею] потім разом з краєзнавцем Гайворонським могли консультуватися для опису всіх фотографій».
Після пʼяти років роботи на шахті «5/6», що у Мирнограді (до 2016-го — Димитров), у 1966 році Білоконь став фотокореспондентом покровської газети «Маяк». Під час прийняття на роботу він приніс у редакцію приклади своїх фотографій. Заступник редактора побачив у Миколі талант: «У цього хлопця єсть муха в носі. Уважно подивіться». «Муха в носі — це значить творча людина», — згадував Микола в інтерв’ю.
У розмові з історикинею шахтар, який через юнацьке захоплення кіно став фотографом на все життя, розповідає про тонкощі роботи журналіста у Покровському районі, відносини із керівниками шахт і заводів, зокрема і про роботу головного редактора газети «Маяк» Івана Шкуренка.
«Він [Шкуренко] завжди приходив на планування завчасно, хвилин за 15–20. Проте, перш ніж потрапити на планування, він обходив райком, міськком, якийсь колгосп, якусь шахту, якесь підприємство, якийсь дитячий будинок і т.д. Приходить він [на планування] і каже: “Друге відділення, “Красноармєєц” [колгосп], теплиці уже збирають огірки, а ми тут дрімаємо досі. Негайно в номер!”. “В номер” означало, що газета друкується сьогодні. А туди ще треба доїхати (без транспорту), треба знайти там людей, поговорити з ними, повернутись, проявити/висушити [плівку], надрукувати й віддати».
Щороку до Дня друкарства Микола мав обов’язок зробити виставку власних фотографій. Для неї він вибирав найкращі кадри. За словами фотографа, у добірку часто потрапляли ефектні знімки свійських тварин чи працівників колгоспу на фоні сільськогосподарської техніки.
«Не завжди вдало знімеш. Або нема погоди, або комбайнер в одній майці — а тут приїхали вручати [нагороди]. Тож приходилось і свою сорочку знімати. Штани, звісно, не знімав, але свою кепку чи краватку — давав, — розповідає він в інтерв’ю. — Виїжджаю [на зйомку] на мотоциклі, в запасі у мене 2–3 плівки і, звісно, записник. Зранку виїжджав, а додому повертався лише ввечері. Дві-три плівки відзнімав. І як не заплутатися у прізвищах та по батькові героїв на фото? Для цього у мене була своя технологія позначок: хто як сфотографований, хто в що одягнутий — хтось у брилі, хтось у краватці, а хтось в окулярах».
Сьогодні зі збереженого архіву фотографа Білоконя з Покровського району у дослідників є можливість реконструювати минуле, відтворити образ Донеччини до того, як її почала спотворювати війна. «Робота в газеті — то все моє життя!» — казав він. Робота його життя повертає нас у важливе минуле, яке, на противагу спогадам, найточніше відтворюють фотографії.