«Глибокі окопи тягнуться змійкою через подвір’я і городи». Фотограф Павло Бішко задокументував історії звільненої від росіян Київщини

Наприкінці березня російські війська почали відходити з Київщини, і в окупованих містах та селах потроху відновлюється життя. На вулицях Гостомеля, Бородянки, Макарова, Андріївки, Богданівки, Катюжанки можна помітити невеликі скупчення людей. Це можуть бути волонтери, що приїхали з Києва прибирати вулиці від наслідків бойових дій, або місцеві мешканці, що вишиковуються в черги для отримання гуманітарної допомоги. Окрім зруйнованих будинків, спаленої техніки та знищених комунікацій російські війська залишили після себе рештки ракет, мін, гранат, нерозірваних снарядів і боєприпасів. Нові огорожі й затишні двори заїжджені танками. Глибокі окопи тягнуться змійкою через подвір’я і городи та ховаються під фундаментом будинків, наче тут побували гігантські кроти.

Фотограф Павло Бішко провів тиждень на Київщині і записав історії місцевих, які намагаються осягнути масштаби руйнування та вчаться жити заново.

23 лютого мешканець Гостомеля Назар Петрук разом з друзями поїхав на відпочинок у Карпати. По дорозі в гори вони ночували у Рівному, коли йому о четвертій ранку подзвонила налякана сестра: «У нас тут літають понад 30 гвинтокрилів, повсюди стріляють. Ми не знаємо, що робити». Брат порадив їй якнайшвидше виїжджати до нього у Рівне. За 15 годин вона вже була там. 

«Ми пробули у Рівному 2 дні, коли зрозуміли, що нам тут нічого робити. Всі близькі та родичі у Гостомелі, мама в Києві. Треба щось робити», — розповідає Назар. Тоді він повернувся у Гостомель волонтерити.

У перші два дні після повернення ще була можливість безпечно вивозити поранених і тих, хто сидів у підвалах. Після замінування мостів і початку боїв на сусідній вулиці евакуацію можна було робити лише через поля. 

«Людям були потрібні ліки. Коли мер Гостомеля відкрив нам аптеку, ми пішки під обстрілами могли розносити ліки людям, — говорить Назар. — Часто нам доводилося робити непростий вибір. Одного разу ми приїхали до бабусі з осколковим пораненням легенів. Ми розуміли, що не зможемо її врятувати. Лікарні нема, щоб її туди вивезти, а два кілометри через поле на руках ми її не донесемо, бо вона помре. «Залишайте її, бо тут вже все», — сказала нам дочка бабусі, яка була поруч».

«Коли відкрили «зелені коридори», ми з братом намагалися вивезти всіх, — продовжує Назар. — Таким чином евакуювали весь будинок пристарілих. Але одного дідуся, що був при смерті, забрати нам не вдалося. Він так і залишився там разом з п’ятьма трупами».

5 березня Назар разом з братом їхав вулицею Університетською в Бучі. Брат був за кермом білого авто з позначкою Червоного Хреста, а Назар сидів позаду, за водієм. 

«Ми проїжджали повз лісок, коли я почув постріл, і між моїм лівим вухом та плечем пролетіла куля. Я відразу впав на сидіння з думкою, що брата вже немає. Постріли здалека продовжувалися. Брат включив задню та почав маневрувати вправо-вліво, поки авто не зустрілося з деревом. Тут я знову подумав, що брат неживий. Але він був лише поранений в голову. Одне його око затекло кров’ю, а інше сильно набрякло. Він вже нічого не бачив. Я казав йому, куди їхати, і нам таки вдалося втекти», — розповідає Назар. 

Брату Назара пощастило: куля снайпера зачепила лише шкіру голови, залишивши 5-сантиметровий слід.

Назар досі продовжує волонтерити. Вчора він привіз ліки одній бабці. Запитався, чи їй ще щось потрібно. Бабуся розплакалась. 

«Мені вже, хлопці, нічого не треба, — сказала вона. — У мене дочку застрелили. Коли вона побачила, що їдуть російські військові, кинулася бігти у погріб. Там сиділи її три дочки. Лише встигла зачинити двері зсередини, але 8 куль наздогнали її через ті двері. Її тіло скотилося вниз, до дітей».

Під час окупації Бучі на територію церкви Андрія Первозванного звозили десятки тіл вбитих росіянами мирних жителів. Тут вони спочили у братській могилі. 

Ранок 13 квітня над територією церкви хмарний, вітряний і дощовий. До цього дня тут з могили ексгумували 57 тіл. Сьогодні ексгумація продовжується. На вході у двір церкви стоять військові та мовчазно пропускають групи журналістів. Їх тут зібралося кілька десятків з усього світу. Поліція, прокурори та експерти з ексгумації щось обговорюють між собою. Вже облаштований кран, який витягуватиме тіла з ями.

«Вчора ось там з-під берізки, що метрів за 20 від братської могили, викопали ще три спалені тіла. Казали, що це мати і діти», — розповідає фотограф з Ізраїлю.

На місце ексгумації прийшов також мешканець Бучі Олег Дорошук. Він один із тих жителів, хто пережив окупацію і брав участь у похованні людей на території церкви. 

«Якось я повертався додому від батьків. Вони тут поруч живуть. А в цей час окупанти зламували магазини та офіси. Вони мене зупинили, зв’язали руки скотчем за спиною, намотали шалик на лице, також замотали скотчем і поставили мене до стінки. Так я стояв чотири години», — розповідає Олег. 

«А ось бачите червоний будинок [межує з територією церкви]? Це сусіди моїх батьків. Там жила сім’я переселенців з Донбасу. Вісім років тому вони втекли від війни, а два роки тому купили цей будинок. 5 березня вони вирішили виїхати з Бучі. З ними ще поїхала сім’я з сусіднього будинку — дядя Олег з дружиною. Вони виїхали двома авто, проїхали близько двох кілометрів, коли біля Чорнобильського парку їм назустріч виїхала колона техніки з буквою «V». Вони з’їхали в бік і зупинились у так званій кишеньці, щоб пропустити колону. Їх розстріляли. Перша машина загорілася. В ній були два хлопчики: Клім 4 років та Матвій 10 років, а також їхня 34-річна мама Маргарита. Вижив лише батько сім’ї, якому відірвало ногу».

В другій машині, каже Олег Дорошук, загинув лише «дядя Олег», а його дружина отримала поранення в плече. 

«А найстрашніше — що у сім’ї з Донбасу на подвір’ї літня альтанка, і на ній ця буква «V». Така сама, як на танках, що розстріляли їх», — продовжує Олег. 

«Молодшому, Кліму, сьогодні мало бути 5 років. Знаєте, чисто бандерівські імена у загиблих дітей: Клім та Матвій Чекмарьови. Ось прямо захистили російськомовних. Все як по класиці в них [росіян]. Тіла їхні довго не дозволяли забрати. Лише 28 березня я забрав їх з місця розстрілу сюди, у братську могилу. А вчора їх ексгумували». 

На вулиці Вокзальній у Бучі, де було знищено багато російської техніки, розташована школа номер три. Розбиті вікна, розкрадені кабінети, розкидані речі, розібрані комп’ютери. На шкільному подвір’ї розкидано безліч зелених дерев’яних ящиків від снарядів і сухпайків. 

«Тут, у подвір’ї школи, була бойова позиція. Стріляли в основному в бік Ірпеня, — розповідає прибиральниця школи Тамара. — Я сьомий рік працюю у цій школі. І внуки мої тут вчаться. Ця школа для мене — життя. Всі ці ремонти виконані руками моїх колег. Наша школа вважалася найкращою в Бучі і районі. Тут проводилися олімпіади, зібрання директорів. А тепер невідомо, що буде далі. Душа і серце мені болить за те, що тут зробили».

Найбільших ушкоджень у селищі Велика Димерка зазнала вулиця Петровського. Тут повністю зруйнований або пошкоджений чи не кожен другий будинок. На одному з подвір’їв метушиться група волонтерів. Вони жваво прибирають від завалів територію перед будинком Світлани. Дах і стеля її дому, де вона жила разом з чоловіком і сином, зазнали значних пошкоджень. 

«Дім мій треба розбирати. Там стелі нема, — каже Світлана. — Все впало, все обсипалося. Будемо відбудовувати. Моя сестра теж постраждала [її будинок на сусідній вулиці]. У неї спалили хату і сарай. Вона взагалі без нічого залишилась — без навіть ложечки і, вибачте, білизни. А у моєї дочки в Ірпені у квартиру залетіла ракета. Вона лиш рік там прожила. Ракета пролетіла крізь її двокімнатну квартиру і загорілася в сусідній квартирі».

Сусідка розповідала Світлані, як тут росіяни втрьох по селу ходили. Розглядали будинки й кажуть: «Эту хатку мы не будем, она старенькая и так. Мы пойдем покруче искать». А коли дійшли до кращого дому, кажуть: «Ой, надо немножко его попортить, потому что слишком хорошо живут». 

В приватному будинку сім’ї Казміренків у Бородянці під час окупації жило десять людей. Це сусіди і знайомі, яким після важких бомбардувань стало ніде жити. Микола Казміренко — радіоаматор. Власний дім він освітлював за допомогою сонячної батареї, яку забрали російські військові під час відходу з Бородянки. 

На своєму подвір’ї він показує розібрану та акуратно складену радіоантену. Коли російські військові двічі обшукували його дім, то вилучили в нього антену, радіостанцію, а також сонячну батарею, якою він користувався, коли після авіаударів у Бородянці зникло світло. 

«А что вы не выезжаете?» — питає Миколу російський солдат, згадує він.

«Ну як ти це собі уявляєш: я все покину, свій дім покину, тим більше — дах є, стіни є. Там вікна повилітали, скло вставлю і все буде нормально».

«Я б на вашем месте выезжал бы», — каже солдат.

«А куда? Ты меня выпустишь?» — питає Микола.

«Нет, не выпущу».

«А куда мне уезжать?» — знову питає Микола.

«В Россию через Белоруссию».

«Больно мне так надо в Россию ехать», — відповів Микола.

Після відходу з міста російської армії Микола Казміренко знайшов свою антену неушкодженою на покинутому російському блокпості неподалік від дому.

Родину Анатолія і Любові Шпаків з селища Велика Димерка евакуюватися з власного будинку змусив російський танк. 

«Ми з чоловіком були у домі, коли на наше подвір’я в’їхав танк, — розповідає Любов Шпак. — Через вікно кухні з протилежної сторони двору ми покинули свій дім. Дві ночі, у мінусову температуру, ми провели у теплиці сусіда. В третю холодну ніч пробралися до нашої літньої кухні. В цей час у нас в будинку жили російські солдати. Ми нишпорили між шафою і стіною, коли зайшов окупант і спитав, чи тут хтось є. Мій чоловік відповів, що ми тут є, і це наш дім, і запитав, чи можемо ми тут залишитись до ранку. Нам дозволили переночувати. Наступного дня нас до себе в дім забрав інший сусід».

Любов підіймається на другий поверх свого спаленого будинку. Там розташовані гостьова і дитяча кімнати. Кожна пробита наскрізь великокаліберною кулею. Одна з них пробила три стіни. Останньою знищеною перешкодою для снаряда стала дитяча шафа онуків подружжя.

«Коли російські війська покидали селище, по другому поверху нашого дому з їхнього БТРу вистрілили щонайменше двічі. Після цього на першому поверсі у нашій з чоловіком спальні почалася пожежа. Оскільки там було багато одягу, вогонь здійнявся досить швидко. Ми збіглися з сусідами і намагалися загасити пожежу. Хоч нам і вдалося врятувати дах і стіни будинку, ми втратили все, що тут нажили з 1998 року. Лише шість років тому ми закінчили облаштовувати дім».

З вікна будинку родини Шпак видно мальовничий ставок. Над водою сидять рибалки, а у сусідньому дворі порається Григорій Половко. Під час окупації села в його обійстя, а також в сусідній двір, де живе його син, влучив снаряд. 

«13 березня почалася масова евакуація, — розповідає Григорій. — Село наше дуже велике, до 13 тисяч мешканців. Тож евакуація тривала три дні. Я пенсіонер, думав, дітей відправлю, а сам залишусь тут до останнього. Тут були мої друзі, які також ще не виїхали. Думав, залишуся, разом організуємо «особливий підрозділ смертників». Візьмемо коктейлі Молотова і будемо прямо під танки кидатися! Щоб хоч один чи два знищити».

«Перестань плакати, я сказала, — долучається до розмови дружина Григорія Віра. — Ти ж обіцяв не плакати. Молись, щоб діти були живі. Ось Колєчка наш зараз десь під Харковом. Він з першого дня був у теробороні села. Під час евакуації випхав нас з дому, сказав, що поїде за нами. А сам пішов у військкомат добровольцем».

«Наші родичі повезли нас на Бровари, — продовжує Григорій. — У Броварах мене таки переконали виїхати й ми евакуювалися в Черкаську область. Чотири дні тому повернулись додому».

«Ми ніколи не могли подумати, що вони на таке здатні, — продовжує він. — Причому орда якась. Орда! Лізли в погреби, все звідти забирали. А коли заходили в дім, забирали все, що їм треба, а потім стріляли по будинку. Ось у нашому лише два вікна цілі. Коли більшість мешканців виїхала, вони напивалися і давай по селу «вишивати»: «А ось це така нічо хатка, ану давай пульнемо!» — і бабах з танку! Як тільки хтось з тих, хто залишився, ворушиться, відразу стріляють. Ось моєї свахи племінниця з чоловіком їхали в авто — їх на ходу і розстріляли. Лише через тиждень дозволили забрати тіла і прикопати».

«А нашої куми Віри свекруха і її син загинули від російської гранати, — розповідає Віра Половко. — Віра хотіла їх прикопати. А вони [російські солдати] стоять на городі і кричать: «Не смей! Иначе и ты там будешь!». Віра виїхала в останній день евакуації, і лише після повернення поховала рідних. Як це все можливо витримати?». 

«Як росіяни вийшли, у селі священник проводив до 22 похоронів на день, — каже Віра. — На сьогодні близько 80 людей загинули з тих, що ми знаємо. Ось сусіда нашого Олександра також на городі закопали. Його в машині розстріляли, голову знесло. І тіло не давали забрати».

П’ять військових зі зброєю стали в один ряд і приготувалися до синхронного пострілу. Від прохолодного вітру за їхніми спинами хитаються туї. Лиця солдатам освітлює сонце в зеніті. Вони чекають на команду. Поруч зібралася група в три десятки мовчазних людей. Частина з них лише на днях повернулися в Велику Димерку. На дерев’яному столі лежить букет жовтих нарцисів, на який спирається обрамлений портрет чоловіка. Під портретом поклали кілька свіжих смерекових шишок. Жінка у чорній хустині промовляє крізь сльози над домовиною: «Всім казав же: не їдьте, не їдьте. А сам поїхав…»

Рівно місяць тому, 14 березня, Олександр Ступак виїхав зі свого дому в центрі селища на околицю, де проживала його сестра з чоловіком. Туди вже зайшли російські війська, велися бої. 

«Як почали бомбити селище, він каже: «Поїду заберу Валю з Петьою»,  — розповідає сусідка Олександра Лариса. Але до сестри Олександр так і не доїхав. На одній з вулиць Великої Димерки його автомобіль розстріляв російський БТР. 

«Два дні ми вмовляли їх [російських солдатів] дозволити нам забрати його тіло, — продовжує Лариса. — Він теж служив, кажу їм, так як і ви, пройшов Афган. Він ніколи не ображав людей. Дайте нам його поховати».

Врешті лише одному чоловіку, сусіду і другу Олександра, дозволили забрати тіло. Олександра поховали біля його будинку, в кінці городу. У нього залишились дружина, двоє синів, невістка і сестра. 

«Він страшенно любив дітей, але онуків не дождався. Дуже добра людина наш Саник», — каже Лариса. 

Попрощатись з Олександром прийшла також Юлія Семенюк. Разом з сім’єю вони ховалися від обстрілів у погребі. 

«Наступного дня, після нашої евакуації до Новограда-Волинського, на наше подвір’я заїхав російський танк, — розповідає Юлія. — Повернутись додому ми змогли лише на початку квітня, після відходу російських військ з Великої Димерки. Але від нашого будинку залишились хіба частини обгорілих стін».

Під постріли військових та сльози дружини з невісткою тіло Олександра вдруге і востаннє присипали землею. 

«Тоді був страх, як втекти, як сховатись, як вижити. А сьогодні це страх внутрішній, з темпами, що наростають від невпевненості, що ще чекає нас», — розповідає 68-річна Ірина з Бородянки, яка недавно повернулась у рідне місто. 

Бомбардування Бородянки Ірина провела у підвалі разом з собакою. А 10 березня виїхала в Івано-Франківську область. 

«Мене і ще 28 переселенців прийняв Василь Шпак з дочкою Оксаною. Вони ось самі наче без їди залишились, а нас годували останнім, що мали, — розповідає вона. — Дуже добре нас прийняли. Але мені так хотілося додому — пішки би йшла. Вони мені кажуть, що скоро весна в Карпатах, тут буде дуже красиво. А мені так хотілося побачити свою вербу, свою Бородянку, що воно мені нічого не миле. Вони милувалися природою, а мене вона зовсім не зачіпала. Тільки про Бородянку і думала».

Собака Ірини залишилась у сусідів в Бородянці. Коли Ірина повернулася, собака її лизала та аж підстрибувала від радості.

«Я кажу: Маско, ми ж не винуваті, не було тебе як забрати, — каже Ірина. — Я знала, що ти у приватному домі, там твоя будка. Якби була можливість, я б тебе не залишила. Боялася, що ти десь по дорозі мені втечеш. А тут ти була вдома, королева Бородянки». 

Ірина годує свою собачку на центральній площі міста і споглядає, як рятівники розбирають рештки зруйнованої багатоповерхівки. 

«Дуже шкода наших солдатів. Руки їм цілувала б за те, що вони нас захищають, за те, що гинуть. А йому [Путіну], думаю, руйнувати тут вже нема що. За цю Бородянку і Бучу він вже «прославився» на весь світ», — каже Ірина.