Дозвіл на власне тіло не потрібен. Фотороздуми про тілесність, жіночність та свободу бути собою в проєктах Олени Косович
у «Рівні цензури»
Фото із серії «Гра з нульовою сумою»
У рубриці «Рівень цензури нульовий» Заборона публікує роботи одного фотографа, художника або колективу. В них показано історії, що не суголосні з масовою культурою або наражаються на цензуру в ЗМІ та соціальних мережах. У цьому випуску — роботи української фотографки Олени Косович. У своїх проєктах вона звертається до теми канонів жіночої краси, сформованих попкультурою, ЗМІ та телебаченням, і соціального тиску на жінку, яка автоматично має відповідати саме цим канонам. Її світлини покликані зменшити цей тиск і змусити переосмислити своє ставлення до жінок тих, хто цей тиск створює.
Олена Косович народилася у Львові, де і минуло її дитинство, а в підлітковому віці переїхала до Одеси. У п’ятнадцять вона захопилась фотографією. Мріяла бути графічною дизайнеркою, робити візуалізації на комп’ютері, але на початку двотисячних таку освіту здобути в Одесі було неможливо. Тож довелося вивчати дизайн самотужки на різноманітних майстер-класах та курсах.
Працюючи графічною дизайнеркою, а потім і UX-дизайнеркою, вона завжди використовувала свої фотографічні навички: чи то знімаючи продукти для створення упаковок, чи то використовуючи візуальний сторітелінг для демонстрації роботи нового застосунку.
Фото із серії «Міф про тіло»
Фото із серії «Міф про тіло»
Нині Олена мешкає в Берліні, виховує сина та вивчає мови. «Звичайна повсякденна справа — використовувати чотири мови; часом відчуваєш себе супергеройкою, а часом не можеш зліпити слова докупи навіть рідною мовою», — розповідає вона.
Працюючи з фотографією, Косович просто розуміє, що цей феномен, пейзаж чи портрет має бути сфотографований. Іноді ці світлини лишаються просто постами в інстаграмі або «листівками на згадку» для друзів та рідних. Але часом авторка відшукує набагато глибший зміст у зроблених фото, ніж бачила в них під час зйомки. Так було із серією про українських біженців, яку Олена знімала в німецькому курортному містечку Зеєштадт. Робота розпочалася як «сімейний альбом», а згодом переросла в повноцінний соціальний проєкт. У ньому авторка фокусується на розбіжностях зовнішньо прекрасних умов перебування із внутрішньою трагедією героїв. «Навіть ті, хто отримали чудові умови для життя за кордоном, не мають повноцінного життя», — пояснює Косович.
Фото із серії «Міф про тіло» Фото із серії «Міф про тіло»
Якось Олена робила ню-фотосесію для своєї подруги, яка дуже через це переживала, бо не є конвенційно красивою. Фотографка вмовила її спробувати, знімаючи так, щоб світлини виглядали гарними: виграшні ракурси, різні атрибути, що перетягують погляд, зміщені акценти. Подруга залишилася задоволеною і за кілька днів сказала Олені, що готова до більш експериментальної фотосесії. Вони відзняли багато світлин і потім, розглядаючи їх, довго говорили про канони краси, вимоги до жінок, міфологію та релігію, у яких жінка завжди винна. Олена переконана, що цю соціальну стигму треба змінювати, зменшуючи тиск на жінку та трансформуючи архаїчні, нав’язані попкультурою стандарти краси. «Таке ставлення треба змінювати. Треба говорити, що так неправильно, що кожна може виглядати як завгодно, не наражаючись на засудження», — пояснює авторка.
Фото із серії «Міф про тіло»
Так з’явилась її серія «Міф про тіло» — проєкт про людину, яка повертає собі владу над власним тілом. У цій роботі Косович проводить паралелі між українською міфологією та ставленням до жінки, що не відповідає прийнятим «канонам краси» у сучасному світі. Як і нехрещена дівчина, що померла або загинула, перетворюється на мавку, так і жінка, що не погоджується на тортури дієт та процедур краси, стає вигнанкою в сучасному світі. «Цією розповіддю я проводжу паралелі між тим, як у нашій міфології мавки, що пережили травматичний досвід, повертаються й здобувають силу. Але ця сила дається їм ціною власного життя і може бути скерована тільки на помсту», — каже фотографка.
Розповідаючи про сучасну жінку, Олена Косович переосмислює жіноче тіло. Жінка присвоює його собі та звільняється від відчуття провини. Тіло — це те, що належить тільки їй і не має відповідати канонам краси й суспільним нормам.
Фото із серії «Міф про тіло»
Фото із серії «Міф про тіло» Фото із серії «Міф про тіло» Фото із серії «Міф про тіло»
Олена продовжує роздуми на тему жіночої краси в серії «Гра з нульовою сумою». «Краса — це соціальний конструкт, — каже авторка. — Цей конструкт формується зовнішніми інформаційними потоками: родиною, коханцями, медіа, модою… Водночас краса — це ще й золотий перетин, гармонія, баланс пропорцій. Це те, що було з нами з первісних часів».
Фото із серії «Гра з нульовою сумою» Фото із серії «Гра з нульовою сумою»
Думаючи про красу тіла, ми стикаємося з двома протилежними поняттями й ставленнями: тими первинними, які закладені в нас природою та були з нами від початку часів, і сучасними, сформованими попкультурою та соціальними стандартами. «На відміну від кольору волосся чи стилю одягу, тіло не так легко підлаштувати під очікування соціуму», — розмірковує фотографка. І продовжує, що одного дня, вийшовши на балкон чи подивившись у дзеркало, ставиш собі запитання: «А де тут я? Як я можу себе визначити й оцінити?» На жаль, це завжди гра з нульовою сумою, бо жорстокі соціальні вимоги не залишають іншого вибору.
Фото із серії «Гра з нульовою сумою»
Фото із серії «Гра з нульовою сумою» Фото із серії «Гра з нульовою сумою»
Фото із серії «Гра з нульовою сумою»
Вона продовжує ці роздуми і в останній своїй роботі «Моделювання в публічному просторі» — це омаж-фотосесія на скульптуру Василя Корчового «Впевнена». Як і скульптура Корчового, героїня роботи Косович стає жертвою агресії. Це фотороздуми на тему мистецтва, оголеності, повноти та ставлення суспільства до презентації цих явищ у публічному просторі. Олена зазначає: «Біда не в тому, що немає репрезентативності різноманітності, а в тому, що навіть за репрезентативність треба боротися».
Фото із серії «Моделювання в публічному просторі»
Фото із серії «Моделювання в публічному просторі»
Моделлю для всіх трьох проєктів виступила Галина Онисько. Вона зростала худою дитиною і стрункою підліткою, але через хворобу після 20 років почала стрімко набирати вагу. Ці швидкі зміни стали шоком для Онисько й наштовхнули її на роздуми: «Як мені жити з моїм новим тілом? Чи визначає тіло, хто я є? І як це впливає на ставлення оточення до мене чи на мою взаємодію зі світом? Як бути, коли в магазинах немає одягу мого розміру, а лікар каже, що (майже всі) мої проблеми через вагу?»
Галина працює стилісткою, її клієнти — люди різної статури та розмірів, з різним ставленням до власного тіла та своєї гендерної ідентичності. Але невпевненість чи незадоволення собою вона бачить ледве не щодня: занизький, захуда, надто широкі плечі, завелика дупа…
Фото із серії «Моделювання в публічному просторі» Фото із серії «Моделювання в публічному просторі»
Галина каже: «Ніхто не стає щасливішим, змусивши сусіда соромитись. І ніхто в суспільстві не виграє від патріархату чи від того, що деякі речі дозволено робити тільки обраним. Суперсила людства — в його різноманітності. Кожний з нас виграє, якщо поруч будуть люди, в яких ми будемо бачити їхні сильні сторони, а не розмір одягу, колір шкіри чи гендер».
Фото із серії «Моделювання в публічному просторі»
«Рівень цензури нульовий» — це майданчик для відкритого діалогу на складні й табуйовані теми, як-от сексуальність і тілесність, стрес і депресія, війна й ідентичність. Ми не платимо гонорару за публікацію, але допоможемо зробити авторське висловлювання почутим, а також беремо участь у його оформленні. Деталі — тут.
