«Ніхто не хотів слухати про те, що росіяни робили з нами». Геноцид в Україні оголив історичну травму в Грузії, поховану десятиліття тому

Наприкінці травня 2022 року Грузія відсвяткувала 104 річницю незалежності від Російської Імперії — короткий момент оптимізму, який закінчився 1921-го, коли радянська Росія знову окупувала країну. Незалежно від офіційного свята грузинські активісти влаштували невелику виставку на одному з модних майданчиків Тбілісі. Ця експозиція показала неопрацьовану історичну травму, яка робить незалежність Грузії дуже крихкою. Поштовхом для переосмислення болючих сторінок грузинської історії стала сьогоднішня війна Росії проти України. Співзасновниця проєкту CODA Наталія Антелава розповідає про те, як масові вбивства в Бучі відкривають грузинам очі на геноцид у власній країні. Заборона публікує цей текст українською.

Ідея виставки у Тбілісі виникла після того, як група українських журналістів зв’язалася зі своїми колегами з грузинського медіа «Табула». Українці просили надати докази звірств, скоєних російськими солдатами на початку 1990-х років під час збройного конфлікту в регіонах Абхазії та Південної Осетії (детальніше Заборона писала про це тут). Тоді жорстоку війну вели грузинські війська, абхазькі сили, воєнізовані формування та солдати з Росії. Конфлікт супроводжувався масовими порушеннями прав людини з усіх боків.

«Нам знадобилася різанина в Бучі, щоб покопатися у власному минулому», — каже Тамара Черголеішвілі, засновниця «Табули» та організаторка виставки «До Бучі була Абхазія». — Я була вражена тим, що ми знайшли. Але ще більше мене вразило те, як мало ми знаємо і розуміємо про той конфлікт».

Черголеішвілі дізналася, що 1994 року Грузія створила національну слідчу комісію, аби з’ясувати, чи були геноцидом звірства, вчинені проти грузинів. Комісія опитала майже 25 тисяч жертв війни та виявила 800 осіб, включно з російськими військовими, які були причетні до порушення прав людини в Абхазії. У 1999 році прокуратура Грузії використала звіт комісії для власного розслідування війни та направила резюме звіту в ООН до Женеви.

Але ні з того, ні з іншого нічого не вийшло.

«Я зустрічав «зелених чоловічків» і в Абхазії»

Кілька людей, історії яких представлені на виставці, розповідали про те, що сталося 1993 року в селі Ахалдаба, де 300 етнічних грузинів взяли в заручники у місцевій школі. Міліціонери відокремлювали чоловіків від жінок та дітей. Багатьох чоловіків з того часу ніхто не бачив, а жінок і дівчат катували та ґвалтували.

«Мені було соромно. Ці люди, біженці тієї війни, досі живуть серед нас із величезною травмою від пережитого, але ми не усвідомлюємо цього і не питаємо, чи все у них гаразд», — каже Черголеішвілі.

Війна в Абхазії, чорноморській провінції на північному заході Грузії, спалахнула після розпаду Радянського Союзу: етнічні абхази не хотіли бути частиною незалежної Грузії, тоді як грузини, які переважно населяли Абхазію, хотіли.

У селах, здебільшого населених етнічними грузинами, але розташованих в Абхазькому регіоні, це призвело до найжорстокіших зіткнень.

Москва сприяла цій ворожнечі, роздмухувала полум’я етнічної напруженості, і після початку бойових дій надавала абхазькій стороні зброю, військовий контингент та пропагандистську підтримку.

Впродовж наступних років вплив Кремля в Абхазії стане взірцем підходу Росії до проксі-конфліктів: від Придністров’я та Нагірного Карабаху до Південної Осетії та Донбасу.

«Пам’ятаєте «зелених чоловічків» у Криму? Я зустрічав їх і в Абхазії», — згадує Малхаз Патарая, біженець та один із засновників «Абхазької ради», парасолькової платформи для організацій, що представляють інтереси жертв тієї війни.

«Зелені чоловічки» або «ввічливі люди» — це російські солдати без розпізнавальних знаків, яких Володимир Путін відправив до Криму, щоб неофіційно встановити російську військову присутність на півострові. Кремль завжди заперечує участь своїх солдатів у військових конфліктах, але, на відміну від війни в Україні, дезінформація, яку Росія розповсюджувала про війну в Абхазії, не контролювалася і не перевірялася багато років.

Коли більшість міжнародних організацій прибули в Абхазію наприкінці 1993 року, грузинські війська та майже 250 тисяч жителів Грузії стали вигнанцями, а з обох боків загинуло близько 10 тисяч осіб. Численні місії ООН зі встановлення фактів про війну та міжнародні розслідування (подібні до цього, проведеного Human Rights Watch) дійшли однакових висновків: жахливі звірства (зокрема бомбардування цивільних об’єктів російською авіацією) робили обидві сторони. У наступні роки етнічні чистки та масові вбивства грузинів офіційно зафіксувала і конвенція ОБСЄ. Але, на відміну від ретельно документованої війни в Україні, про абхазький конфлікт відомо лише зі звітів міжнародних організацій, написаних сухою мовою.

Геополітичні настрої тоді також були інакшими. Донедавна політика Заходу щодо Росії була підкріплена вірою у можливість існування демократичного, дружнього до Заходу Кремля. Критика Москви не заохочувалася, оскільки вона могла підірвати цю віру.

«Ніхто не хотів слухати про те, що росіяни робили з нами», — згадує Малхаз Патарая, біженець з Абхазії. І додає: слухати не хотіли, зокрема, і грузинський уряд, і прості громадяни.

Сьогодні загальновизнаним трюїзмом стала думка про те, що грузини не змогли змиритися з жахливими злочинами, скоєними їхньою стороною в Абхазії. Тепер війна в Україні показала, що грузини також не змогли змиритися і з власною травмою.

Патарая вважає, що суспільна інертність та вплив Росії відіграли свою роль у тому, що людські страждання ​у тій ​війні та питання про те, хто за це відповідальний, поховали.

Сьогодні стає зрозумілим, що неопрацьованість цієї історичної травми зіграла на руку Кремлю. Замітання спогадів і історій жертв під килим створили вакуум та неоднозначність, якими майстерно скористався Кремль.

«Бачити, як людей кидають у колодязь, було дуже неприємно»

Як для абхазів, так і для грузинів той конфлікт став раною, з якої сочаться нестабільність, злочинність та насильство. Поки політики зазнавали невдач, ті, хто вижив, страждали. Багато з їхніх історій було зібрано, але розповісти їх належним чином не вдалося.

У документальному фільмі 2009 року «Уроки російської» режисер Андрій Некрасов показав як жертв зі школи, так і колишнього військовослужбовця з Росії, який стверджує, що був там.

Одна з героїнь фільму, лікарка Наїра Каландія, розповідає, що її зупинили «світловолосі чоловіки», які говорили російською мовою «без акценту» — пізніше вони розстріляли її 17-річного сина. Саму Наїру взяли в заручники та протягом дев’яти днів утримували разом з іншими людьми у будівлі місцевого дитячого садка.

Іншим разом її змусили дивитися, як ополченці кидають заручників у глибокий колодязь.

«Більшість із нас були росіянами та вірменами, і лише близько 20% — абхазами», — говорить у фільмі чоловік, який називає себе російським солдатом. Він добровільно вступив у підрозділ «сухопутних військ», бо хотів «допомогти маленькому абхазькому народові». Та додає, що швидко розчарувався у цих ідеях.

«Бачити, як людей кидають у колодязь, було дуже неприємно, — каже він. — Мені це не сподобалося. Мені не сподобалося, як на нашу базу водили голих дівчат 12–15 років».

«Ми в боргу перед жертвами»

Містечко Ахалдаба розташоване поряд з містом, де я провела більшу частину свого дитинства. Моя бабуся була серед 250 тисяч грузинів, що втекли від війни в Абхазії. До останніх днів вона казала, що мріє повернутися до своєї хати біля моря, відвідати могилу мого діда на пагорбах поряд з будинком. Однак ми ніколи не говорили про жахи, що відбувалися в селах, які ми вважали рідними. Знали про них, але ніколи не говорили — ні в моїй родині, ні в суспільстві загалом.

«Кожен справляється з травмою по-своєму, а ми її поховали», — каже Тамара Черголеїшвілі.

Це «поховання», сказав мені Малхаз Патарая, нагадало про себе під час війни 2008 року, коли Росія вдерлася до Грузії, захоплюючи нові території як в Абхазії, так і в Південній Осетії.

Пізніше Грузія намагалася досягти справедливості для жертв війни 2008 року, подаючи та виграючи справи у Міжнародному кримінальному суді. Уряд також виграв справу у Страсбурзькому суді з прав людини, де розглядали факт насильницької депортації грузинів з Москви 2006 року.

Пошук справедливості для жертв війни в Абхазії ще навіть не розпочався.

Чи може війна в Україні дати поштовх цьому процесу?

Організація Малхаза Патарая веде кампанію за те, щоб грузинський парламент ухвалив декларацію, де жорстокість щодо грузинів в Абхазії визнають геноцидом, як це зробили в Україні. Організація також наполягає на тому, щоб прокуратура відновила розслідування військових злочинів, скоєних в Абхазії, аби зрештою домогтися міжнародного правосуддя.

«Ми в боргу перед жертвами», — говорить він.