СПОГАД №2

Річ, яка нагадує про пустоти

Як можете побачити, над цим текстом нічого нема. Все тому, що це меморабілія, яку я жодного разу не бачив, не знаю, як вона може виглядати, але мені подобається її уявляти.

В 1950-х мого діда по матері відрахували з університету в Кабардино-Балкарії та віправили в Запоріжжя робочим — дізналися що він походить з вірменського регіону Анатолія, яке в СРСР вважали турецьким. Цей існуючий тепер вже тільки в  родинній уяві документ про відправку діда в Україну в нашій родині завжди мав присмак легенди, чогось на кшталт притчі про те, що ти можеш добитися чого завгодно, навіть попри заплутані маршрути, якими тебе штовхає радянська влада: зі звичайного робочого у станка він доволі швидко став директором заводу — і ця віза в нове життя ніби була одним з головних експонатів в вигаданому музеї родини.

Цього розпорядження (і чи розпорядження взагалі? чи наказу?) вже не існує, воно загубилося в переїздах чи необачливому переборі накопичених бумаг. В збірці есеїв «Каталог втрачених речей» Юдіт Шаланскі пише про опудало вимерлого каспійського тигра, яке знищила пожела в Ташкентському музеї природної історії. Про схожу, подвійну втрату пише в «Останніх свідках» і Світлана Алексієвич: там діти втрачають документ, який запевняє, що їх батько зник безвісти. Звісно, це — і двічі загиблий тигр, і двічі, фізично та документально, зниклий батько — не в приклад більш трагічні історії, ніж зникле розпорядження, яке змінило життя мого діда. Але для мене це трохи про інше: про речі, які колись існували, а тепер перетворилися на білі плями, на присутність відсутності — і з цим, як не уявляй собі їх, нічого не поробиш.