У ніч з 16 на 17 вересня 2000 року в Києві зник журналіст «Української правди» Георгій Гонгадзе. Уже за кілька днів пройшли перші вуличні акції з вимогами його знайти. Пізніше вони переросли в масштабні протести «Україна без Кучми». У цей же період в Україні сталося ще одне гучне вбивство, про яке відомо не так багато. Практично на робочому місці бейсбольними битами до смерті побили Ігоря Александрова — директора слов’янської телерадіокомпанії «ТОР». Він розслідував зв’язки між місцевими кримінальними групами і владою. Прокурором Донецької області тоді був Віктор Пшонка, а головою обласної держадміністрації — Віктор Янукович. Спеціально для Заборони цю історію розповідає журналіст Роман Губа, який виріс неподалік від Слов’янська.
Ігор Александров зазвичай приходив на роботу рано. Машина була в ремонті, і тому в Слов’янськ із сусіднього селища він їхав маршруткою. Високий, в окулярах, з зачіскою на проділ, Александров був схожий на іншого відомого журналіста — Владислава Лістьєва. Коли згодом слідство заявить, що Александрова зплутали із сусідом по офісу, у це ніхто не повірить.
Дві бейсбольні бити
3 липня 2001 року, близько восьмої ранку, Ігор Александров увійшов до холу слов’янської телерадіокомпанії «ТОР». Як і в інші дні, у нього було заплановано багато робочих заходів. Ситуація на роботі була напружена: телекомпанії загрожував продаж, треба було шукати вихід.
Пройти далі холу Александрову вже не вдалося. Співробітники телеканалу, що спустилися на шум, знайшли журналіста на підлозі в крові. Поруч лежали дві бейсбольні біти. За допомогою підлеглих Александров зміг дійти до машини швидкої допомоги. Коли журналіста привезли до лікарні, він уже впав у кому. 7 липня 2001 він помер, не приходячи до тями. Йому було 45 років.
Коли вбили Александрова, мені було сім років. Я жив із батьками в Красному Лимані — транспортному вузлі неподалік від Слов’янська. У ті роки назви наших міст нікому нічого не говорили. Інтернету ще не було, домашнє відео — рідкість у наших краях, кінотеатри згинули ще до мого народження. Подивитися хороше кіно або мультфільм можна було тільки на телеканалі СКЕТ (складна абревіатура від «Студія краматорського ефірного телебачення»). Краматорський телеканал ділив частоту зі слов’янським ІРТК ТОР, тому вони працювали по черзі, через день. Але в цей день не було ані того, ані іншого. На екрані — лише портрет людини в окулярах із траурною стрічкою в кутку. Іншого мовлення в той день не було.
Колишній третій секретар
Касети з авторськими програмами Ігоря Александрова і досі лежать неоціфровані. Ви не знайдете їх на ютубі. Вдова журналіста Людмила зберігає архів із публікаціями про вбивство чоловіка. Каже, що більшість із них вийшли іноземними мовами — за кордоном справу висвітлювали активніше, ніж в Україні.
З чоловіком вона познайомилася в Тайшеті Іркутської області, куди її направили працювати після інституту. Вони прожили там разом вісім років і вирішили повернутися на батьківщину дружини, у Слов’янськ.
«У нас уже було двоє дітей, — розповідає Александрова. — Дочка сильно хворіла й ми вирішили поїхати в «теплі краї». Тут були мої батьки, бабусі-дідусі. Мені було б легше».
У Тайшеті Александров дослужився від секретаря комсомольської організації локомотивного депо до третього секретаря міськкому партії. Після переїзду до Слов’янська він спочатку влаштувався начальником будцеху, бо за освітою був інженером-будівельником, але незабаром знову рушив партійною лінією. Його обрали секретарем партійної організації слов’янського «Донрибкомбінату», а згодом він став секретарем з ідеології в слов’янському міськкомі. Тобто Александров відповідав за пропаганду державних ідей на місцевому рівні.
У 1990 році Александров їздив у Москву й домагався дозволу створити приватний телеканал «ТОР». Засновниками були будівельне об’єднання ТМО «Слов’янськ», завод «Бетонмаш» і банк «Україна». На питання, чому він обрав телебачення, Александрова відповідає, що її чоловік вважав цю технологію найбільш перспективною. Телебаченню він віддав останні одинадцять років свого життя. Хоча і далі займався політикою, висувався кандидатом у депутати Верховної Ради України, а в 1999 був керівником регіонального штабу кандидата в президенти України Євгена Марчука.
«Він писав для газет, тож це не було раптово. Ще до нашого знайомства в нього були публікації. Але він вважав, що газети потихеньку відійдуть, а за телебаченням майбутнє», — каже Людмила Александрова.
У ранок, коли на журналіста напали, Людмила була за містом, — на земельній ділянці, яку вони з чоловіком купили під майбутній будинок. До неї прибігла донька і сказала, що з батьком щось трапилося і він в лікарні. Александрова поїхала на таксі до лікарні, але до чоловіка її вже не пустили.
«Я дуже добре пам’ятаю його передостанні дні, — усі знали, що компанію «ТОР» перепродають, — говорить Александрова. — Він хотів зберегти бодай щось, щоби його робота не пропала. Він збирався заснувати нову фірму, яка мала бути оформлена на мене».
Після вбивства чоловіка Людмила залишилася жити в Слов’янську, хоча їй пропонували поїхати. Її дочка щойно закінчила ліцей і поступила до місцевого університету: треба було жити і працювати далі.
Без ретуші
У 90-ті телебачення змінилося, перетворившись із державного важеля влади на такий самий важіль для бізнесменів, політиків і кримінальних авторитетів. Вони прагнули контролювати телеканали — як загальнонаціональні, так і регіональні. Регіональне ТБ того часу могло бути навіть гострішим, бо кадри ще не виїхали до великих центрів. Нова регіональна журналістика не знала партійної цензури, але ризикувала перейти дорогу «великим і впливовим людям».
У роки роботи Ігоря Александрова слов’янський телеканал «ТОР» випускав понад два десятка програм власного виробництва — новинні, дитячі та освітні передачі. Сам Александров вів кілька авторських програм, серед них — і передачу «Без ретуші». У ній Александров піднімав гострі теми й розповідав про місцеві проблеми.
Глядачі програм Ігоря Александрова згадують, що їхня унікальність полягала в прямоті і простоті розмови з аудиторією. На регіональному телебаченні тих років не було студій з екранами. Перед камерою сидів один або кілька людей і говорили про щось важливе: строгий мінімалізм, зумовлений малими бюджетами і слабким розвитком технологій. Але регіональне телебачення дивилися, адже це був найпростіший спосіб отримати новини про місце, в якому живеш.
У 1998 році до Верховної Ради балотувався місцевий бізнесмен Олександр Лещинський, голова корпорації «Украгропродукт». У Лещинського була потужна підтримка — його неофіційно підтримувала місцева влада, він володів кількома газетами, де активно себе рекламував. Майже всі медіа та підприємці закликали голосувати за Лещинського. У цей час в одному з ефірів Ігор Александров називає його «некоронованим горілчаним королем Донбасу».
З подачі прокурора Слов’янська Юрія Ударцова проти Александрова порушили кримінальну справу про наклеп. Суд заборонив йому займатися журналістською діяльністю, але 2000 року справу закрили через за браком скарг із боку потерпілого Лещинського. Александров не заспокоївся й домагався відшкодування збитку в ЄСПЛ. Кримінальна справа проти журналіста була резонансною, чутки про неї розійшлося далеко за межі Слов’янська. Це був перший дзвінок від влади про те, що «інакодумство» може мати наслідки.
Лещинський тоді пройшов до парламенту. Пізніше він ще тричі ставав депутатом, і щоразу — від «Партії Регіонів». Він і нині залишається великим бізнесменом, володіє аграрної групою Lauffer Group. Лещинський вирізняється закритістю: перше інтерв’ю він дав лише в 2015 році, коли підтвердив продаж активів в окупованому Криму й на непідконтрольній частині Донбасу.
«17 дільниця»
Є міф, що в 90-ті Донбас був чи не найкримінальнішим регіоном країни. Насправді це не так: ситуація там мало відрізнялася від інших регіонів. Державна вертикаль була ослаблена, з’явилися нові ринкові відносини і все це в підсумку спричинило масштабну кризу. А вона, зі свого боку, спровокувала появу безлічі «організованих злочинних груп» (ОЗГ) на пострадянському просторі. Декому з їхніх учасників вдалося вирватися з криміналу і влитися до нових українських еліт. Сьогодні ці люди — спортсмени, чиновники, депутати. На Донбасі однією з таких ОЗГ була «17 дільниця». Це угрупування контролювало північ Донецької області — Костянтинівку, Краматорськ і Слов’янськ — міста, що переходять одне в одне.
Зі спогадів заступника начальника відділу прокуратури Донецької області Ольги Бондаренко відомо, що ОЗГ створив краматорчани Ігор Шпортюк, більш відомий за прізвиськом «Шкрок». Уже пізніше до неї приєднався колишній міліціонер Костянтин Яворовський, а для легалізації і прикриття залучили бізнесмена Олександра Рибака та його фірму «Укрліга». Як і в багатьох інших подібних випадках, основою діяльністю угруповання було вимагання грошей у підприємців нібито «для захисту», тобто «кришування». Крім цього угруповання займалося шахрайством і замовними вбивствами. Заступник начальника відділу прокуратури Донецької області Ольга Бондаренко стверждувала, що туди набирали молодих людей — від хуліганів до найманих вбивць.
З осені 2000 до весни 2001 року в програмі Александрова «Без ретуші» постійними гостями були двоє колишніх співробітників Краматорського відділу з боротьби з організованою злочинністю Олег Солодун і Юрій Сербін. Обох звільнили з міліції в 1999 році через власне розслідування зв’язків між кримінальним світом Донбасу й керівництвом правоохоронних органів. Вони звинувачували своє начальство в причетності до замовних вбивств. Усього вийшло три передачі за їхньої участі. У четвертій анонсували сенсаційний матеріал — фотографії, де син прокурора Донецької області Віктора Пшонки Артем відпочиває з одним із лідерів «17 ділянки». Але через загибель Александрова четверта передача так і не вийшла.
Дві версії
Після смерті Александрова, у грудні 2001 року, заступник генпрокурора Сергій Винокуров повідомив на пресконференції в Слов’янську, що слідство в справі Александрова закінчено. Згідно з першою представленою версією, з битою на Александрова напав бездомний краматорчанин Юрій Вередюк, зплутавши його з адвокатом Олександром Омельяненко, який знімав офіс у тому ж приміщенні, що й телерадіокомпанія. Нібито якийсь «Міхалич» за 6 тисяч гривень доручив йому побити адвоката.
Версія критикувалася як близькими Александрова, так і журналістами. Через півроку суд виправдав Вередюка, і незабаром він помер від гострої серцевої недостатності. Пізніше кілька міліціонерів засудили за фальсифікацію справи.
Другий виток розслідування вже врахував, що жертвою Александров став невипадково й на нього напали через його журналістську діяльність. Згідно з результатами, Александрова били битами співробітники «Укрліги» — компанії, що була пов’язана з «17 ділянкою». Суд визнав, що напад організували керівник фірми Олександр Рибак і його молодший брат Дмитро. За рішенням суду брати Рибаки отримали 15 і 11 років позбавлення волі.
«Стався ексцес виконавця, — пояснює Олег Солодун. — Перед виконавцями не ставили цілі вбити. Александрова мали «поламати», налякати, але не вбивати. Але перший же удар битою припав на голову і спричинив смертельну травму».
Вище братів Рибаків розслідування не пішло, хоча Олег Солодун неодноразово заявляв, що відповідальні за нього Віктор Пшонка і Віктор Янукович. Перший тоді був донецьким прокурором, а другий очолював область. Солодун впевнений, що вони обидва давали вказівку «закрити рот журналісту». Тим більше, згадує Солодун, що всі матеріали, пов’язані з Артемом Пшонкою, зникли з речей журналіста після його смерті.
Через двадцять років
Діяльність угруповання «17 дільниця» закінчилася в нульових, тоді ж була закрита й сумнозвісна «Укрліга». Деякі лідери ОЗГ були вбиті, інші опинилися в тюрмі на тривалий термін. А треті, такі як наближений до «17 дільниці» Владислав Дрегер, продовжили свою діяльність. У нульових Дрегер намагався монополізувати міжміський автотранспортний бізнес у південних і східних областях України. А вже з 2016 року Дрегер став цінним кадром для військової прокуратури, виступаючи свідком у спірних справах. Замішаний Дрегер і в справі Шеремета — Заборона докладно писала про це.
Колеги Александрова домагалися того, щоби його пам’ять увічнили відразу ж після його вбивства. Через 10 років Слов’янська міська рада відхилила пропозицію присвоїти Ігорю Александрову звання «Почесний громадянин Слов’янська». Меркою міста тоді була Неля Штепа, генпрокурором — Віктор Пшонка, президентом — Віктор Янукович. Звання почесного громадянина міста Александрову присвоїли тільки цього року.
Головний герой програми «Без ретуші» Олег Солодун після Помаранчевої революції повернувся в міліцію й керував міськвідділом Краматорська у 2005–06 рр. У 2006 році висувався в мери міста Краматорськ від блоку партій «Рух і Собор», але не пройшов.
Віктор Янукович втік з України в лютому 2014 року, після масових вбивств під час Євромайдану. Разом із ним свої пости втратили і його соратники, у тому числі генпрокурор Віктор Пшонка. Цього року Печерський суд зняв заочний арешт із Януковича.
Неля Штепа у 2014 році підтримала бойовиків так званої «Донецької народної республіки». Щоправда, уже наступного дня сепаратисти відсторонили її від управління містом. Після звільнення Слов’янська проти неї порушили кримінальну справу за державну зраду, але вже у 2020 році Штепа знову балотувалася в мери Слов’янська — і не пройшла.
Меморіал журналістів у Музеї новин, Вашингтон, США
Ім’я Ігоря Александрова стало одним із символів права на свободу слова і друку. Його висічено на Меморіалі журналістів у Музеї новин у Вашингтоні поруч з іменами Павла Шеремета й Георгія Гонгадзе.
