Хрустальний Красний Луч: історія та архітектура контроверсійного міста на Луганщині

У цьому місті багато що не так, як здається. Попри назву Хрустальний, видобувають тут вугілля. У місті є палац культури, споруджений відомими конструктивістами, але в його вигляді цього стилю не видно. Стиль зберігся в будівлі технікуму, однак тепер тут поліклініка. Поруч є селище енергетиків, але електростанції Штерівська вже немає. Щобільше, Штерівка — в протилежному від міста напрямку. А ще тут є шахта «Новопавлівська», проте село, що дало їй найменування, вже так не називається.

Та й саме місто більшість із нас знає не як Хрустальний, а як Красний Луч. А ще може здаватися, що тут немає цікавої архітектури. Але це також не так, запевняє постійний автор Заборони Семен Широчин. 

Історія та структура: Криндачівка, Красний Луч

Місто Хрустальний відлічує свою історію з 1895 року, коли було засновано поселення Криндачівка, назване іменем власника землі Криндача. Ще у 1880-х тут виявили поклади антрациту, а у 1894 році відкрили першу шахту. 

Спочатку в селищі не було залізниці, а гужовий транспорт не дозволяв масштабувати виробництва і стримував розвиток шахт. Проте вже 1900 року відкривають станцію Криндачівка з гілкою завдовжки 12,5 верст (13,33 кілометра) від казенної Катерининської залізниці. Звісно, це  активізує промисловий розвиток: станом на 1913 рік у Криндачівці буде вже 18 шахт.

1920 року селище перейменовують на Красний Луч. Така назва є цікавим прикладом, коли місцевість отримує найменування на честь не політичних діячів або локального топоніма, а більшовицького курсу просвітництва. Альтернативна версія інтерпретації назви Красний Луч стверджує, що місто назване безпосередньо на честь комуністичного вчення.

У 2016 році назву вирішать декомунізувати, проте історичний топонім Криндачівка не повернуть. Натомість місто назвуть на честь річки Хрустальна (Кришталева), яка протікає поруч. Таке перейменування створить неймовірну концентрацію майже ідентичних топонімів: впритул до міста на річці вже стоїть селище Хрустальне, засноване ще 1784 року етнічним сербом полковником Штеричем (саме його прізвище в майбутньому дасть назву розташованому неподалік селу Штерівка). Але при цьому Хрустальне не стане частиною міста, а залишиться окремим населеним пунктом. Ба більше — поруч розташоване інше селище, яке називається Хрустальний. І це ще не все: сусіднє місто Вахрушеве також декомунізують і назвуть Боково-Хрустальне, хоча поруч із ним є селище Садово-Хрустальненський.

У підсумку впритул одне до одного розташовуються:

• місто Хрустальний (80 000 мешканців);
• місто Боково-Хрустальне (11 500);
• селище Хрустальне (1355);
• селище Хрустальний (317);
• селище Садово-Хрустальненський (606). 

У радянський час місто активно розвивалось. 1926 року поруч стала до ладу Штерівська ДРЕС. Того ж року Красний Луч отримав статус міста. Тут відкривалися нові шахти й заводи, школи й училища. У 1989 році в місті жили рекордні 113 тисяч мешканців, але починаючи з 1990-х місто зазнало депопуляції. З 2014 року воно перебуває під контролем терористів «ЛНР», яких своєю чергою контролює РФ.

Структурно місто поділене залізницею на дві половини, в кожній з яких більшу частину забудови становить приватна. У південній частині розміщений адміністративний центр, у північній — єдиний у місті житловий масив, що складається з чотирьох мікрорайонів.

За 3,5 кілометри на південь від міста розташований ексклав — селище шахти «Новопавлівська», а на захід від нього — Штерівська ГЕС із селищем енергетиків Штергрес. З 1965 року електростанція та селище адміністративно належать до новоутвореного міста Міусинськ, проте історично вони виникли як частина Красного Луча. У всіх цих місцинах є приклади цікавої архітектури.

Штерівська ДРЕС та її селище 

Оскільки електроенергії для промисловості Криндачівки не вистачало ще в царську добу, 1914 року було складено проєкт електростанції на 500 кВт. Її планували спорудити біля залізничної станції Штерівка, що за 9 кілометрів на північ від міста. Проте через Першу світову війну будівництво не відбулося: не знайшлося підрядника. 

До ідеї будівництва повернулися наприкінці 1920 року в рамках реалізації плану Державної комісії з електрифікації Росії. Електростанція була найменована Штерівською, але споруджена не в Штерівці, на що натякає назва, а також згідно з планами 1914-го. Її звели на протилежному боці — за кілометр на південь від Красного Луча, біля тодішнього села Новомихайлівка.

Штерівська ДРЕС була запущена 1926 року. Її вважають первістком електрифікації та першою великою електростанцією Донбасу. На повну потужність 157 МВт вийде лише в 1931-му, а з 1983 року в її стінах облаштують підприємство з ремонту електроенергетичного обладнання. Труби електростанції будуть демонтовані, що трохи змінить її зовнішній вигляд.

Штерівська ДРЕС цікава своєю архітектурою. Споруджена в середині 1920-х, вона увібрала в себе риси перехідного етапу від історичних стилів до конструктивізму. Композиція головного фасаду нагадує архітектуру модерну: вона асиметрична, проте окремі композиційні елементи мають власні віхи симетрії. Ліва частина фасаду є підвищеною, а центральна вертикально розчленована на три частини, середня з яких має п’ятикутний фронтон. 

Будівля має найрізноманітніші за формою та розміром вікна: на головному фасаді розташовані конструктивістські круглі вікна-ілюмінатори й великі широкі вікна, вікна з арковими завершеннями, а також властиві модерну вузькі вертикальні вікна, поєднані в групи по два і три.

У комплексі споруд електростанції також вартий уваги корпус, що виходить на трасу і краще проглядається зовні. Він також має асиметричну композицію з підвищеним об’ємом сходів, але тут уже не таке розмаїття геометрії вікон: усі — однакової форми й розміру, а об’єм зі сходами має суцільне вертикальне скління. Ця споруда вже є суто конструктивістською і походить з початку 1930-х.

Для робітників електростанції звели селище Штергрес, яке деякий час було частиною Красного Луча, а пізніше увійшло до новоутвореного міста Міусинськ. Після закриття станції селище поступово перетворилось на депресивне та зазнало депопуляції. 

Воно має нетиповий для промислових міст похилий рельєф та малоповерхову забудову, що створює враження гірської місцевості Прикарпаття. Тут залишилася низка цікавих споруд, що репрезентують різні історичні етапи. 

На вулиці Дзержинського, 6 збереглася двоповерхова споруда колишнього гуртожитку енергетичного технікуму. Будівля симетрична, з невеличким курдонером, фасад у властивій для 1920-х манері є лаконічним і позбавленим декорацій.

Варта уваги і дво-триповерхова будівля енергетичного технікуму (Кірова, 13). Побудована у формі хреста, вона поставлена не по лініях вулиць, а оптимально з погляду освітлення. Зовнішній вигляд будівлі відповідає архітектурі 1950-х, проте її орієнтація та планування свідчать про міжвоєнне походження.

Найцікавішою спорудою селища є клуб енергетиків (Дзержинського, 2), споруджений 1926 року за проєктом архітектора П. Баскова. Початково будівля мала яскраво виражені риси конструктивізму: асиметричний план, горизонтальні вікна, заокруглена наріжна частина, суцільне скління сходів тощо. У 1943-му її було пошкоджено — залишились самі стіни. Під час повоєнної відбудови клубу надали риси класичної архітектури: фасад оздобили лиштвами та карнизами, західний фасад прикрасили колонадою, а наріжну частину з головним входом збагатили одразу колонадою, карнизом, гербовою композицією та скульптурною групою, що не збереглася.

На відміну від клубу, сусідня з ним будівля школи (Шкільна, 2) зберегла конструктивістський дизайн. Наріжна частина двоповерхової споруди має характерну апсиду з лінією вікон, що йдуть щільним рядом з невеликими простінками.

Південна частина міста Хрустальний

Адміністративний центр розташований на південь від залізниці. Саме тут ядро багатоповерхової забудови з цілою низкою цікавих будівель. Містобудівну вісь задають три головні вулиці. Із заходу на схід пролягає вулиця Карла Маркса, що починається від міської адміністрації й разом із зеленими алеями сягає 40 метрів завширшки.

Вулиця Карла Маркса

Оскільки вона починається з площі перед міською радою, то тут формується важливий архітектурний вузол. Чотириповерховий будинок на Карла Маркса, 1, що виходить на площу, споруджений у 1950-х і відповідно до підходів цієї доби отримав важливу ансамблеву роль. Наріжна частина споруди має підвищення, що завершується вишуканою башточкою. Колись її увінчував виконаний з бетону стоп пшениці, продовжений металевим шпилем, але між 2012-м і 2016 роками він зруйнувався.

Ще одною виразною спорудою вулиці Карла Маркса є будівля № 17, в якій розташований палац дітей та юнацтва. Його фасади прикрашені аркатурами й карнизами, а головний вхід оформлений у вигляді портика з чотириколонною аркадою, яка повторюється пілястрами та аркатурами поміж трьох масивних дверей головного входу. Неокласична будівля, ймовірно, споруджена за проєктом театру.

Далі по вулиці Карла Маркса стоїть двоповерховий житловий будинок № 34 середини 1930-х. Споруда розташована на неперпендикулярному перетині вулиць, що відображається в архітектурі будівлі скошеною наріжною частиною. Сходові клітки мають властиве конструктивізму суцільне скління, а частина вікон першого поверху прикрашена лиштвами.

Вулиця Леніна

Перпендикулярно до вулиці Карла Маркса простягаються дві інші широкі вулиці — Леніна та Інтернаціональна. Перша починається від кінотеатру «Родина» і впирається в залізницю. Вона сягає 40 метрів завширшки й має по центру пішохідний бульвар, який переривається лише колишнім кінотеатром (Карла Маркса, 4). Неокласична споруда, фасад якої прикрашений пілястрами, була зведена за проєктом інженера Данілова у 1948 році. Нині тут функціонує культурний центр. 

Загалом на вулиці Леніна переважають триповерхові будинки 1950-х років, прикрашені еркерами та фронтонами. Також тут розташована школа, зведена в другій половині 1930-х років за проєктом архітектора Емануїла Коднера.

Вулиця Леніна завершується перед кінотеатром, перетинаючись із вулицею Магістральною. Тут формується архітектурний акцент у вигляді будинку № 50. Частина його секцій триповерхові, а та, що виходить на перехрестя, зроблена чотириповерховою та підкреслена масивним карнизом, арковими вікнами першого й останнього поверхів та рустуванням першого поверху.

Інтернаціональна вулиця

Другою важливою віссю є вулиця Інтернаціональна, що проходить паралельно до вулиці Леніна через один квартал на захід. Вона сягає 50 метрів завширшки й також має пішохідний бульвар у центрі. Вісь бульвару тривалий час переривалася тільки підковоподібною аркою-колонадою на перетині з вулицею Литвяк, але згодом навпроти було споруджено торгову будівлю. Саме по вісі цієї вулиці пролягає міст через залізницю, який візуально її продовжує і є одним із символів міста.

На Інтернаціональній декілька цікавих споруд. Найближча до залізниці — двоповерхова будівля № 19, що відкриває собою ансамбль вулиці. Її фасад прикрашено чотириколонним портиком з трикутним фронтоном і деякими декоративними вставками. Проте за неокласичним декоративним фасадом 1950-х років, імовірно, приховується будівля міжвоєнної доби: на користь цього свідчить асиметричне розташування входу та величезний розмір вікон. Тут завжди діяло управління високовольтних електричних мереж.

Поруч розташована триповерхова будівля міського архіву (Інтернаціональна, 21). Її фасад прикрашено карнизами та пілястрами, але вони не здатні приховати оригінальну конструктивістську асиметричну композицію, великі розміри вікон і суцільне скління сходів. Будівля — ще один приклад редизайну конструктивістської спадщини в 1950-х.

За адресою Інтернаціональна, 41 розташований пенсійний фонд. Головний вхід в одноповерхову конструктивістську будівлю облаштований крізь двоповерхову апсиду в наріжній частині фасаду. Через цю апсиду будівлю іноді плутають з колишнім корпусом гірничого коледжу, про який ітиметься пізніше.

Типовий кінотеатр

Деякі видатні будівлі зводили і на міській периферії. Зокрема, у 1950-х на Антрацитівському шосе, 30-А, що в селищі Зірка у східній частині міста, було споруджено однойменний кінотеатр «Зірка». Для будівництва використали типовий проєкт 2-06-06 на 300 місць архітекторки Зої Брод. Перед кінотеатром установили фонтан зі скульптурною композицією.

Цей проєкт став переможцем конкурсу і набув масовості: відомо 129 будівель, споруджених за цим проєктом у містах Білорусі, Литви, Латвії, Естонії, Казахстану, Молдови, Росії та України. Абсолютним рекордсменом за кількістю типових кінотеатрів є Донецьк — тут їх цілих п’ять. У Хрустальному таких два.

Палац культури імені Леніна

Окремої розповіді вартий палац культури імена Леніна, споруджений у 1932–1935 роках за проєктом видатних архітекторів-конструктивістів братів Весніних. Будівля розташована біля машинобудівного заводу в західній частині міста, поза його центром.

Палац культури зводили за ініціативи Ради профспілок. Виділених коштів на спорудження не вистачило, тому міські партійні органи активно залучали мешканців безоплатно працювати на будівництві та відраховувати на нього частину власного заробітку. 

Як місце зведення вибрали вільну ділянку зі звалищем. Будівля культури не слугує частиною ансамблю кварталу чи площі, а є самодостатнім архітектурним ансамблем з парком замість звалища.

Початково в палаці культури простежувалися характерні риси епохи конструктивізму. Він мав плаский дах і підкреслену горизонтальність ліній вікон. Фасад був асиметричним і традиційно для конструктивістських будинків культури визначався функціональним призначенням приміщень. Палац культури складався з театральної та клубної частин, кожна з яких мала окремий вхід. У північній частині розташовувалася театральна частина з великим глядацьким залом на 1090 місць. Вхід до неї був оформлений у вигляді великої апсиди.

Вхід до клубної частини обрамлювали дві невеличкі апсиди із суцільним склінням сходів. У 1933 році, ще на етапі будівництва, була встановлена парашутна вежа для тренувань членів аероклубу. Цей прийом хоч і досить рідко, але траплявся в тодішній практиці: парашутна вежа також є на будинку культури в Шостці.

У 1930-х роках перед фасадом установили пам’ятник Леніну. Причому статуя була виконана в стилі реалізму, а постамент має риси кубізму. В Україні було п’ять пам’ятників з подібними постаментами, три з них створив видатний скульптор Іван Кавалерідзе: це пам’ятники Артему в Бахмуті (1924) і Святогірську (1927) та Шевченку в Полтаві (1926). В стилі кубізму також виконано постамент пам’ятника Леніну в Луганську (1932). У Хрустальному постамент разом із пам’ятником були зруйновані під час Другої світової війни.

Будівлю здали у 1935 році. Попри те, що конструктивізм як стиль уже вважався застарілим і засуджувався, оригінальний конструктивістський проєкт не зазнав змін. Будинок культури постраждає під час Другої світової: його фасад уціліє, однак споруду реконструюють, надавши їй рис класицизму — всі три апсиди будуть розібрані та замінені колонадами й арками. Фасад ритмічно прикрасять пілястрами й аркатурою, з’являться масивний карниз та атики. Конструктивістське походження будівлі видаватиме лише обрамлене декораціями суцільне скління сходів. Декоративно збагатять і інтер’єри.

Північна частина Хрустального

Попри те, що адміністративний центр міста розташований на південь від залізниці, з протилежного боку також є декілька цікавих об’єктів. 

Насамперед це будівля колишнього Гірничого технікуму на вулиці Студентській, 8. Характерно для 1930-х, споруда у своїй орієнтації ігнорує лінії забудови всіх навколишніх вулиць і її положення визначене суто інсоляцією.

Триповерхівка має лаконічний фасад, ритм якого визначає ряд великих чотиристулкових вікон. Головний вхід оформлений у вигляді апсидоподібного ризаліту, який розміщений не по центру фасаду, а ділить його у співвідношенні золотого перетину: ліворуч вісім віконних рядів, а праворуч — 12. 

Під час Другої світової будівля постраждала від пожежі, але була відновлена без суттєвих змін. Зараз тут працює поліклініка. Цікаво, що за таким самим проєктом і з такою самою орієнтацією відносно меридіана споруджено гірничий технікум у місті Шахти (1931), що розташоване за 120 кілометрів від Хрустального і до 1924 року було в складі Донецької губернії.

Іншою цікавою спорудою в цій частині міста є дитсадок швейної фабрики (Леваневського, 1). Вона одночасно має ознаки конструктивізму (апсида з величезними вікнами), а також риси, властиві дитсадкам другої половини 1930-х: пояски, розетки, лаконічні карнизи й пілястри. Попри те, що дитсадки другої половини 1930-х споруджували переважно за нечисленними типовими проєктами, ця будівля не належить до них і є випадком, коли підприємства замовляли собі індивідуальні проєкти.

На вулиці Студентській, майже навпроти поліклініки, стоїть ресторан «Кристал». Його споруджено за проєктом, який з деякими змінами вже використовували в Харкові, Єнакієвому, Макіївці, Бердянську, Лисичанську й Сєвєродонецьку. Модерністська будівля має ефектний зал циліндричної форми та робочі приміщення в менших прибудовах.

Мікрорайони

Саме тут єдиний у місті район масової багатоповерхової житлової забудови. Він складається з чотирьох житлових мікрорайонів.

Два південні мікрорайони (№ 1 і № 2) забудовані на початку 1960-х років. У їхній основі — чотири-п’ятиповерхові будинки типових серій, як цегляні, так і панельні. Цікавою є організація будинків: вздовж вулиці Студентської та Луганського шосе простягається червона лінія забудови, більшість споруд орієнтовані вздовж вулиць. При цьому всередині мікрорайонів майже всі будинки з міркувань інсоляції поставлені до меридіана під певним кутом. У першому (західному) мікрорайоні вони орієнтовані з північного заходу на південний схід, а в другому (східному) — з північного сходу на південний захід.

На північ від цих двох мікрорайонів великий парк, що має співмірну з ними площу. В західній частині є два ставки, які не замерзають узимку: туди потрапляє вода з шахт. Поруч із парком починаючи з 1960-х років розташовується Гірничопромисловий коледж, що переселяється сюди з вищезгаданої конструктивістської будівлі.

На північ від парку розташована решта мікрорайонів: великий — № 3 і маленький — № 4. Їх було забудовано наприкінці 1970-х — на початку 1980-х. Забудова тут уже змішана, є споруди на п’ять і дев’ять поверхів. Іншою є і орієнтація: будинки не йдуть повторюваними лініями під однаковим кутом, а орієнтовані периметрально вздовж вулиць і внутрішніх проїздів, деякі з них складаються з декількох секцій, зсунутих одна відносно одної. У центральній частині мікрорайонів — школи та дитсадки.

Шахта «Новопавлівська» та її селище

Селище шахти «Новопавлівська» адміністративно є частиною міста. Шахта була названа на честь сусіднього села Новопавлівка, яка з 1965 року була об’єднана із селищем Штергрес у місто Міусинськ. Так Новопавлівка з карт зникла, а однойменна шахта і селище — залишились.

Селище є міським ексклавом Хрустального: від його межі до суцільної міської забудови — 3,5 кілометри. Воно має характерну для 1950-х планувальну структуру: зовнішні квартали мають одноповерхову індивідуальну забудову, а три центральні квартали споруджені у вигляді єдиного ансамблю дво-триповерхових будинків, центральною віссю якого стала вулиця Архангельська.

На місці перетину вулиці Архангельської з вулицею Лузіна утворено центральну міську площу: Архангельська в цій частині розширюється й оформлюється двома зеленими зонами. Будинки № 17 і № 20 на вулиці Архангельській поставлені на один корпус ширше за червону лінію і віддзеркалюють один одного. На відміну від решти споруд кварталу, вони не є типовими: обидві зведені за три-чотириповерховим проєктом, який використано в центрі міста на вулиці Леніна, 50. На відміну від центральної частини, тут їх два, що утворюють ансамбль. Іншою відмінністю цих будинків є відсутність тинькування верхніх поверхів. Домінантою площі є будівля клубу шахти «Новопавлівська» (вулиця Лузіна, 7), споруджена за типовим проєктом 2-06-06 архітекторки Зої Брод, так само як кінотеатр «Зірка».

Варта уваги й архітектура зданої у 1956 році шахти «Новопавлівська». Автор проєкту — архітектор Павло Завалинич, що розробив його в інституті «Дніпродіпрошахт». Шахта була запроєктована з потужністю 600 тисяч тонн вугілля на рік і разом зі збагачувальною фабрикою утворювала суцільну технологічну ланку. У 1960-х саме на цій шахті зареєструють загальнорадянські рекорди видобутку вугілля. Важливість цього підприємства для радянської промисловості підкреслювало те, що відкривати її приїхав особисто Микита Хрущов.

У 2002-му шахта збанкрутувала, за три роки видобуток вугілля було зупинено, потім відновлено з надзвичайно низькою потужністю — не більш як 100 тонн вугілля на день (6% від проєктної потужності). Згодом видобуток остаточно припинився. 

Оскільки шахту проєктували в 1950-х, її будівлі набували виразних архітектурних форм. У початковому проєкті низка корпусів на території шахти були прикрашені пілястрами вздовж фасадів та отримували фронтони на всю стіну завширшки, схоже як у давньогрецьких храмах. Але врешті їх збудують у простішому вигляді.

Традиційно для промислових підприємств доби найвиразнішою спорудою став адміністративно-побутовий комбінат. Початково його планували з наріжною баштою та колонадами вхідних груп вздовж двох фасадів. На пізніших ескізах башта зникає, а в правій частині головного фасаду з’являється вхідна група з чотирма пілястрами та гербовою композицією. Утім, реалізований варіант відрізняється: в ньому вхідна група була підкреслена чотириколонним портиком із фронтоном.