Історія одної сотні

У буржуйці намету 22 сотні тріскотіли дрова; хтось по-братськи пхав мені в руку великий шматок хліба з салом. Усім було тепло й затишно після пронизливого вітру, холодної землі та фізичної праці: цілий день бійці вчилися рити окопи та кидати навчальні гранати в БТР, що переїжджав через їхню траншею.

Коля справді був більше подібним до байкера, ніж до солдата: важив він не менше ста кілограмів, а його довге волосся було зібране у хвіст на потилиці. Йому було 44, і він мав чотирьох дітей.

– Скажіть, буде війна чи ні? – раптом запитав мене невисокий худорлявий боєць.

Що я міг відповісти? Війна вже йшла… 20-річний Вітя Єрьоменко з Черкаської області продовжив тему:

– Чому нас не скерували до учебки Міноборони – у «Десну», чому підпорядкували Міністерству внутрішніх справ?

Відповів веселий приземкуватий хлопчина на ім'я Григорій із псевдо Майстер. Поплескав Вітю по плечах:

– А тобі не все одно! Ти краще подумай над тим, чи дамо ми раду з російською армією із самими лише автоматами.

До Майдану Григорій Майстер працював клієнт-менеджером в одному з гіпермаркетів Одеси. Коли почув про революцію, взяв тижневу відпустку за свій кошт і вирушив до Києва. Потім продовжив відпустку ще на тиждень, а потім уже не було що продовжувати – його звільнили. Грицькові тоді було 28.

Минуло п'ять років. Ми з Грицьком Майстром сидимо за столиком порожньої літньої тераси столичного Макдональдза під дрібним дощем. Пальці гріють паперові стаканчики з кавою. Мабуть, нам пасувало би випити за упокій душі 21-річного Віті Єрьоменка, який колись питав, чому Нацгвардію підпорядкували МВС… Але алкоголю в Маку не продають.

Вітя загинув під Дебальцевим 11 вересня 2014 року від автоматної черги під час розвідки. Куля потрапила йому в плече та, зіткнувшись із пластиною бронежилета, змінила траєкторію і пройшла через усе тіло. Шансів Вітя не мав.

Після цього я двічі їздив до Вітіного рідного села – Білозір'я. Сільський голова Володимир Міцук розповів мені не без гордості, «що ім'ям рядового Єрьоменка названо вулицю, за його могилою весь час доглядають школярі». Розповів і про те, що державну компенсацію за Вітіну смерть – 600 тис. грн – ніхто з родичів бійця так і не отримав. Бабуся не мала на неї права, мати давно позбавили батьківства, а Вітіного тата, який сидів у тюрмі, ніхто й не шукав.

Долі бійців 22 сотні склалися по-різному. Дехто, як-от Грицько, став фаховим військовим. Він найосвіченіший з усіх бійців 22-ї сотні: закінчив два виші, а зараз заочно навчається в третьому. За п'ять років Грицько пережив бурхливий роман з львів'янкою, з якою познайомився на Майдані, заледве не став працівником Львівського військового інституту при Національному університеті «Львівська політехніка». Тепер він старший лейтенант Збройних сил.

Я пам'ятаю, як обережно сідав він тоді до власної машини, спершу заводячи двигун і лише тоді закриваючи двері: мовляв, так матиме бодай найменший, та все ж шанс врятуватися, якщо авто замінують.

Тепер Григорію 33, і він щойно повернувся зі свого першого відпочинку за кордоном – у Єгипті. Старший лейтенант зі сміхом розповідає, як разом з однополчанами зустрів там російського туриста, який підійшов до них, почувши «родную речь».

– Він нам такий: «Прівєт рєбята, ви откуда?» А ми йому: «Крим чєй?» Він: «Как ето чєй? Наш, россійскій!» А ми: «Ну тоді іди на хуй!»

– З фронту я, певно, знову приїду підозрілим та переконаним у тому, що кругом зрада, – усміхається Григорій. – Але зараз не хочу згущувати барви. Так, за п'ять років Україна надто мало здобула, а після виборів, якщо зміниться курс держави, багато фронтовиків взагалі можуть опинитися за ґратами за «навмисні вбивства» різних там «італійських журналістів» та «мирних жителів Донбасу». Росія ж справно платить – і найманим вбивцям, і юристам, і блогерам, і «громадським активістам», і політикам…

Весь минулий рік Грицьковий підрозділ простояв у третій лінії оборони, порівняно далеко від передової, через що особливих пригод із ним, на щастя, не траплялося. Майстрові запам'яталися лише контрабандисти, які везли валізами до Росії через Донбас українську ковбасу…

Про Майдан Григорій згадує із ностальгією: мовляв, були ж часи… В армії залишатися не хоче й після війни планує зайнятися якоюсь мирною справою. За одною з трьох своїх цивільних спеціальностей.

– Я скоро навіть посвідчення учасника бойових дій викину, – зізнається він. – І так соромлюся його показувати. Бо зараз куди не плюнь, всюди люди з цими посвідченнями. І більшість із них війну лише по тєлєку бачили. Я не хочу мати з ними нічого спільного…

Згадуючи минуле, набираємо номери Грицькових побратимів, колишніх бійців 22-ї сотні. Першим бере слухавку Іван Сивий.

Сивий щиро радіє нам, та весь час відривається від розмови: «Давидко, не можна! Златко, не бери це!»

– Цього року я щось зовсім пустився берега, – жартує Іван. – Онуки, розумієш, у мене понароджувалися, та й іще одна донька вагітна. Мушу ж я допомагати своїм дітям! Через те я цього року вперше за весь час війни відсвяткував свій день народження вдома. Ну, 40 років я святкував під Іловайськом, 41 – у Станиці Луганській, 42 – у Мар'їнці, 43 – у Красногорівці. І тут раптом – вдома. Аж якось ніяково через це… Мені дуже бракує свого бліндажа під Мар'їнкою, де в нас був навіть телевізор. Для мене фронт – як наркотик. Буває, як нахлине щось, то я би вже збирався і їхав на Схід. Перша дружина каже мені: «Дурний ти, Йване, всі від армії та від війни тікають, а ти, навпаки, туди преш!» Але такий я є... Гей, Давидко, не роби того! Чуєш, що дідо каже!

У 2014 році Іван перейшов із батальйону ім. С.Кульчицького до батальйону Шахтарськ і дивом уникнув Іловайського котла. Згодом рік прослужив у добровольчому формуванні Чорна сотня, а коли подібні загони почали розформовувати, підписав контракт зі Збройними силами. Два роки він служив у розрахунку «саушки», тобто самохідної артилерійської установки. Не раз потрапляв у засідки та під обстріли, але завжди залишався неушкодженим. Це при тому, що бронежилет ніколи не одягав, вважаючи, що він заважає швидко рухатися в бою.

– Щоби відрізнятися від власних фото на сєпарських сайтах, я, коли збираюся на передову, відрощую бороду, – веде далі Сивий. – Моя старша онучка вже знає: якщо в діда з'являється борода, значить він скоро йтиме на війну. Нещодавно побачила мене у формі, закричала: «Діду! Не їдьте! Лишіться!» А це я лише до Франківська вирушав на зустріч фронтовиків… Нічого, от трішечки донькам допоможу і знову влаштуюся до Збройних сил. Мені вже пропонували багато посад: і у 108-му батальйоні, і у 128-й бригаді. Одного разу військкомат навіть усі папери підготував, бракувало лишень мого підпису. Та раптом захворіла моя мама, і я ті папери так і не підписав… Цьогоріч, думаю, буде масове звільнення ветеранів, у яких закінчуватимуться трирічні контракти. От я і вийду їм на заміну… Що Давидик, засумував? Ходи, малий, до діда!

Телефонуємо Паші Отаману з міста Бар Вінницької області. Він певний час служив в Айдарі, а минулого року на кілька місяців влаштувався водієм-кранівником до інженерної військової частини рідного міста. Та не зійшовся характерами з командиром і змушений був звільнитися. Згодом пішов працювати продавцем у звичайний продовольчий магазин. Зізнавався, що хоче змінити цю роботу на більш високооплачувану, але в Барі такої немає. Тепер Пашин телефон поза зоною й ми з Грицьком набираємо його земляка, також бійця 22 сотні, Томаша Пацьору із псевдо Том.

– Ви Пашу тепер не знайдете: він уже кілька місяців на заробітках за кордоном, – каже нам Том. – Бо в Барі доброї роботи немає. Я й сам працюю у Жмеринці, на м'ясокомбінаті. Цього року, до речі, планую одружитися…

У 2014 році Том дуже хотів влаштуватися до Айдару, але посади там для нього так і не знайшлося. Тому він цілий рік волонтерив, збираючи по селах сало і м'ясо та роблячи з них ковбасу для бійців. Потім півроку працював у Польщі, де живе його батько.

– У Жмеринці є кілька активістів-майданівців, я підтримую з ними контакти, буваю на їхніх мітингах, – розповідає Том. – Мені дуже приємно згадувати і Майдан, і 22 сотню. Шкода тільки, що добилися ми так мало. Та, може, ще доб'ємося – уже мирним шляхом…

Відразу ж після того, як я кладу слухавку, телефонує Паша. Виявляється, він саме повертається із заробітків. Увімкнувши на кордоні телефон, він побачив, що ми йому дзвонили.

– Я працював на ковбасній фабриці у Познані, на заводі упакування у Варшаві, а коли приїхав до Кракова, мене депортували на півроку, – як завжди, похмуро і стримано, розповідає хлопчина, якому тепер 28. – Бо за умовами своєї робочої візи, працювати у Кракові я права не мав. Тому потім певний час підробляв у парку атракціонів у Чехії, згодом у рідному Барі продавав на ринку різну сільськогосподарську техніку. Тепер-от моя робоча віза закінчилася і я маю робити нову. Як зроблю, знову поїду до Польщі. Ані до армії, ані до інших державних структур я більше не піду, бо не можу спокійно дивитися на несправедливість…

Паша мріє відкрити якусь власну справу, але шкодує, що заробити грошей на стартовий капітал дуже важко. Коли я питаю про революцію та Майдан, Отаман довго мовчить.

– Чесно кажучи, я ті часи намагаюся не згадувати – надто болюча це для мене тема, – нарешті каже він. – Я ні за чим не жалкую, але обідно, що не вийшло так, як ми хотіли.

Більше він говорити не хоче.

Друзі жартома кличуть його Єті. Він і справді високий, кремезний, з довгими важкими руками. На Майдані Ваня з Івано-Франківщини отримав струс мозку від удару по голові беркутівським кийком, а згодом у зоні АТО (він служив у батальйоні ім. С.Кульчицького) хлопця контузило вибухом гранати. Після цього Івана, який раніше мав відмінне здоров'я, комісували. І тепер у свої двадцять п'ять він має проблеми з координацією рухів, із тиском та із зором і щороку повинен проходити курси лікування. Однак Ваня Фартовий ніколи не нарікав на долю й завжди намагався повернути на свою користь будь-яку ситуацію, незрушно вірячи у свій фарт.

– Я відкрив майстерню з ремонту взуття в Києві, також маю сувенірний кіоск у Трускавці, – розповідає Іван Фартовий. – Гроші на невеличкий стартовий капітал заробив сам, поїхавши до Італії на заробітки, де мій знайомий має власну транспортну компанію. А ще зараз я починаю встановлювати у київських стаціонарних лікарнях власні термінали, які видають бахіли. Ну, і продовжую справу Майдану: от саме створив громадську організацію «Поклик гідності», яка займатиметься військово-патріотичним вихованням молоді, реабілітацією військових і захистом карпатських лісів. Бути керівником означає бути відповідальним та обізнаним у всіх тонкощах справи, за яку берешся, саме тому зараз я здобуваю юридичну освіту.

До революції Ваня ставиться так само, як і п'ять років тому, пишаючись тим, що брав участь у ній:

– Все, що стається, робить нас сильнішими, додаючи досвіду та впевненості підкорювати нові вершини, – переконаний він. – Хоча тепер я розумію, що маніпуляції людьми на Майдані були ініційовані великим бізнесом, саме тому і відповідальність за загибель бійців Небесної Сотні ніхто не поніс. Чесно кажучи, це дуже болюча тема, адже тих, хто віддав своє життя в боротьбі за Незалежну Україну, вже не повернути.

– Данину бандитам сплачуєш? Хабарі чиновникам? – питає Грицько Майстер і підморгує мені.

– Якось приходили до мене одні «мутні» хлопці, але після короткої розмови та мого переконливого погляду вони зрозуміли, що їм тут нічого шукати й більше не приходили, – усміхається Ваня. – Мені навіть не довелося розповідати, що я фронтовик і що можу звернутися за захистом до побратимів. Невже для того ми все починали, щоби далі жити за старими схемами, порушуючи мораль та принципи?

Очевидно, Ваня не хоче закінчувати розмову на такій ноті.

– А знаєте, я завів собі орла, – раптом зізнається він уже зовсім іншим, потеплілим голосом. – Я люблю подорожувати Карпатами на джипі, й от під час одної з таких подорожей я випадково натрапив на маленьке кволе пташеня, яке, очевидно, випало з гнізда. Лікар саме радив мені завести собі якусь домашню тварину. Тому я вирішив залишити пташеня собі, і згодом воно виросло у великого птаха. Виявилося, що це червонокнижний орлан-білохвіст. Я назвав його Зевсом. У нього чудова енергетика, така ж, як у коня чи у дельфіна. Коли заходжу до його вольєра та сідаю поруч, він стрибає мені на коліно і треться дзьобом до щоки. Ми так спілкуємося…

Від розмови з Іваном стає легше на душі. Навіть скалічений, він зумів здійснити свої мрії.

Нагадаємо, він ще у 2014-му командував 22 сотнею щойно сформованого Першого резервного батальйону Нацгвардії. Сотник Вуйко почав шукати «зраду» ще в Нових Петрівцях. Одного разу, на ранковому шикуванні, доповів генералові Кульчицькому, що не миритиметься з «ментівським бєспрєдєлом».

Той самий Коля Байкер, який колись зачитував новини зі свого телефону бійцям у наметі у Нових Петрівцях. Свого часу він до останнього залишався на Майдані. Грицько згадує, як випадково зустрів його там, і тоді Коля закликав його йти разом до Кабміну «знімати Авакова». Згодом Микола рік прослужив в Айдарі, щоправда, так і не оформився там офіційно. Після Айдару кілька місяців опановував фах снайпера в учебці 3-го Кіровоградського полку спецпризначення. Але на службу пішов не до спецназу, а до 24-ї Яворівської бригади, звідки звільнився за станом здоров'я у листопаді 2017 року – далися взнаки контузії та пошкодження хребта, які Коля отримав через те, що «тягав багато зброї та боєприпасів».

Тепер Микола – кухар Харківського центру реабілітації, який існує на кошти Фонду «Сестра милосердя», що ним керує волонтерка Ярина Чаговець. У цьому фонді Коля познайомився з громадянкою Росії Іриною Скляр, яка невдовзі стала адміністраторкою Центру. Коли остаточно розпалася перша сім'я Миколи, він обвінчався з Іриною.

Ми з Грицьком кілька разів набираємо номер Байкера, але він не бере слухавку. Та раптом отримуємо від нього повідомлення по вайберу. Ось така вийшла переписка.

Коля Байкер: Привіт, хлопці, я зараз за кордоном, в Угорщині. Поїхав здоров'я трошки поправити.

Грицько Майстер: Не боїшся, що тебе заарештують, як Марківа?

Коля Байкер: Ні, не боюся, я вже нічого не боюся. Давно.

Грицько Майстер: Як твоя дружина?

Коля Байкер: Її минулого року двічі нагородили. Перший раз від президента відзнакою «За гуманітарну допомогу в АТО», а другий раз – від Всеукраїнської Спілки учасників АТО і волонтерів відзнакою «Патріот України». Живемо ми при Центрі реабілітації на мою пенсію. Я ж комісований з 24-ї бригади за станом здоров'я.

Грицько Майстер: Майдан і 22 сотню часто згадуєш?

Коля Байкер: Так! І ні про що не шкодую. Вважаю, що все зробив вірно. І якщо прийшлось би пройти все знову, я б ні секунди не сумнівався.

Грицько Майстер: Про що мрієш? Що попереду?

Коля Байкер: Моя дружина здобула фах масажистки, а я хочу стати військовим психологом. Цього року планую вступати до Харківського університету ім. Д.Каразіна.

Останньою фразою, яку написав нам Коля, була така: «Мрію про перемогу України».

Ми з Григорієм тиснемо один одному руки на прощання. Коли він усміхається, його обличчя блищить від дощу і стає таким самим, як п'ять років тому – на Майдані.

За кілька тижнів він знову вирушає на війну.