Історія сексуальності. Хто і чим відповість на антиєвропейський демарш Турчинова?
На початку 90-х на кафедру суспільних наук в одному харківському виші, де мені довелось працювати, хтось із молодих викладачів приніс багато ілюстровану енциклопедію сексуальності. Здорова частина колективу помітно пожвавішала і порозовішала, гортаючи відверті сторінки, дехто із суворих ленінців, піджавши губи, зробив вигляд, що їх це не стосується. А був у нас веселий дідуган, який ще з німцями воював, і по всьому було видно, що життя він любив у всіх його бешкетних проявах. Коли книжка потрапила до нього і він у неї занурився, дивитись на ветерана стало боляче. На обличчі читався розпач: скільки захоплюючих речей пройшло повз, якби ж знав, і нічого вже не повернути…
Проблема тих часів і тих людей була у відсутності доступу до елементарної інформації, яку цивілізований світ не приховував від дорослих. Зараз дрімучість – свідомий вибір. Дехто вважає за потрібне навіть хизуватись таким вибором, і бог би з ними, нікому не заборонено виглядати смішним і жалюгідним. Трохи інша справа, коли йдеться про чільних державних керівників. Хотілося б, вибачте за наївність, мати якісне керівництво, якому не нашіптують рішення власні таргани в голові, зовнішні партнери не вважають дикунами, а в їхній особі і весь український народ.
Але специфіка нашого керівництва полягає в тому, що щирість – не найсильніша якість тих, хто починав свою кар’єру в радянських партійних та комсомольських комітетах, потім кліпав свій перший мільйон у спайці з бандюганами, вийшов на новий рівень, долучившись до дерибану бюджетних потоків, і раптом до нестями увірував у Всевишнього. Коли такі персонажі починають щось проповідувати, дуже уважно пильнуйте за кишенями, ви маєте справу з циніками-віртуозами. Якщо Олександр Турчинов, попередньо розігрівши публіку публічними заявами й дописами своєї жінки про загрозу «гомодиктатури», сам вистрілив текстом про загрозу традиційним сімейним цінностям з боку гендерної просвіти і захисників гей-спільноти, це, безперечно, означає, що секретар РНБОУ позначає поле власної електоральної зацікавленості. З певних причин йому видається перспективною ця ніша радикального консерватизму, що експлуатує неабияку енергію переляку і роздратування людини, що випала з потягу сучасності.
Недарма в програмній статті Турчинова згадується успіх на президентських виборах у США Дональда Трампа, якому «забезпечили перемогу мільйони протестантів-християн, адже він обіцяв не лише створити нові робочі місця, а й повернути до шкіл Біблію, зупинити неомарксистський атеїстичний наступ на справжні цінності». Український політик висловив впевненість, що, «якщо Трамп виконає обіцяне, його оберуть і на другий термін». Кількість біблійних заповідей, законів Сполучених Штатів та елементарних правил пристойності, порушених 45-м президентом, американцям ще належить визначити, вони цим зараз активно зайняті, але вже немає сумніву, що він за цими показниками виявиться рекордсменом в історії власної країни. Турчинова це не бентежить, він намацав, як йому здається, потужний електоральний ресурс.
Ще влітку, коли в масовості та благоліпності змагалися хресні ходи прибічників Московського патріархату і української автокефалії, дехто пригадав, як 17 вересня 2017 року українські протестанти відзначали на Хрещатику 500-річчя Реформації. Масштаб того заходу залишив далеко позаду все, що згодом продемонстрували традиційні церкви, що конкурують поміж собою. І так, на цьому торжестві був присутній секретар РНБОУ Олександр Турчинов.
Безперечно, не всі протестантські організації дотримуються радикально консервативних поглядів на питання гендеру та ЛГБТ. Саме зараз йде процес переосмислення цієї проблематики, і, наприклад, у Єпіскопальній церкві США є єпіскопи – відкриті гомосексуали, а одностатеві шлюби мають церковне благословення. Зовсім не все так просто й з підтримкою Дональда Трампа з боку протестантів. Дійсно, за нього у 2016 році проголосувала абсолютна більшість – 81% білих євангельских християн, і за два роки ця цифра скоротилася незначно – до 71% підтримки (опитування Public Religion Research Institute за серпень-вересень). І це єдина конфесійна група, що безперечно залишається на боці суперечливого, скажімо так, голови Білого дому. Серед традиційних протестантів приблизно однакова кількість віруючих підтримує і не підтримує Трампа: 48% проти 49%. Серед чорних протестантів 75% ставляться до президента негативно. Біблія, здається, у них одна, отже, виходить, не у ній справа.
Для наших можновладців тема віри та захисту традиційних цінностей видається чарівною паличкою, яка нібито дозволить відсунути подалі провалені теми соціально-економічного розвитку та боротьби з корупцією, переключивши суспільну увагу на страшні загрози сім’ї та дітям, яких підступні активісти на гроші західних посольств навчать поганого. Ця теза настільки буквально повторює базові установки кремлівської антизахідної пропаганди, що Турчинов навіть спеціально на цю тотожність змушений був відреагувати: мовляв, скрепи традиційного благолєпного українського світу і «русского мира» – це зовсім різні скрепи, наші – справжні.
На жаль, Олександр Турчинов, який з виглядом розумного нагородив пафосних дурниць про неомарксизм та райдужну небезпеку, відчуває підтримку з боку місцевих «еліт», що так активно через звернення обласних рад виступили з протестом проти ратифікації Стамбульскої конвенції. Там, на місцях, теж схильні тихо, не привертаючи, не дай боже, громадської уваги, вирішувати прибуткові питання, придушувати активістів, інколи буквально, і здіймати галас, коли є можливість заявити про власну моральність. У цьому сенсі влада давно перестала дивувати, але у цьому випадку ми маємо справу з новим рівнем відвертості.
Просто треба ясно усвідомлювати: на п’яту річницю Євромайдану влада вчинила камингаут на свій лад – гучний антиєвропейський демарш. Суспільству намагаються пояснити, що нам туди, до Європи, не треба, у нас різний шлях з країнами-партнерами, посли яких «хвацько марширували в Києві на останньому прайді (гей-параді)». Це політичний акт, що вимагає потужної політичної протидії. І саме перед нагальністю такого кроку стає гостро зрозумілим, що робити його нема кому. Альтернативи Турчинову та турчиновим не видно. На Україну, схоже, знов чекають темні часи.
На початку 90-х, здавалося, світ розкривався для нас, перспективи захоплювали, розгублену старечу було жаль. Зараз, тридцять років потому, видається, що серед різноманіття можливостей країна чомусь обрала найбезглуздіший шлях і продовжує його торувати. Ну, хіба що з секс-просвітою справи покращились. Але ж, самі бачите, навіть це може виявитись не надовго.
