«Вʼязням влаштовували атракціон: треба було пройти через “коридор смерті”». Історія білоруського політвʼязня, який виборює право залишитися в Україні

Білоруському активісту Івану Красовському було 18 років, коли його засудили за участь у масових протестах проти режиму Олександра Лукашенка. Під час затримання Красовський пройшов через так званий коридор смерті, потрапив у лікарню, а потім переховувався від спецслужб в російському селі — допоки не потрапив в Україну. Зараз Іван знімає документальний фільм про війну, а ще виборює у суді своє право залишитися в Україні. Журналістка Заборони Поліна Вернигор записала його схожу на політичний трилер історію — попри всю трагічність, вона читається як справжній сценарій.

Апдейт: Івану Красовському вдалося виграти справу. 25 квітня Шостий апеляційний суд Києва скасував ухвалу Державної міграційної служби щодо вислання білоруського політвʼязня за затримку в оформленні дозволу на перебування в Україні через  війну. Тепер він має змогу подати документи на біженство й легалізувати перебування в Україні.

Стережись людей з барсетками 

З підліткового віку мене не влаштовували політичні процеси в моїй країні — Білорусі. Я брав участь в акціях анархістського руху, підтримував політвʼязнів, ходив на суди, де розглядали їхні справи. Мене знімали на відео міліціянти, ідентифікували, потім додому приходили з обшуками, затримували й інкримінували екстремізм — тоді, до 2020 року, за це передбачалося не кримінальне, а адміністративне покарання. Проте на цьому все не закінчилося: мені телефонували, погрожували завести на мене кримінальну справу та кинути за ґрати.

Мені не було страшно: наснагу давала якась внутрішня велика мета — боротися за незалежну Білорусь. На один із судів над політвʼязнем Микитою Ємельяновим нас не пропустили до зали, тому ми стояли в коридорі разом із міліцією. Вони усіляко провокували нас на агресію, але ми лише кепкували з них. Виявилося, серед них був начальник районного відділку. За пару днів я дізнався, що на мене завели справу за образу правоохоронця. До суду ця справа, щоправда, не дійшла: думаю, це був новий етап залякування. 

Напередодні дня виборів [влітку 2020 року] почали масово затримувати активістів. Тоді намагалися прийти і за мною, але я вимкнув сім-картку, тому мене було непросто вистежити. В результаті я поїхав до мами в Заславль Мінської області. З 6-ї години ранку на мене вже чекали міліціянти — вони були всюди: і під підʼїздом, і на виборчій ділянці, і по району патрулювали. Вони були вдягнені у цивільне, але дуже виділялися з-поміж місцевих: темний одяг, дешеві туфлі, барсетки. 

Заславль — маленьке місто, всі одне одного знають. На той момент багато хто розумів, якими будуть результати виборів, що їх сфальсифікують. До виборчих дільниць виходили на протести люди. А коли вони дізналися, що за мною стежать, прийшли під мій підʼїзд. Розганяти акцію протесту приїхав ОМОН.

Я розумів, що треба тікати. Ввечері більшість правоохоронців поїхали розганяти акцію в центрі міста, тому на моєму районі їх поменшало. Я вистрибнув з вікна, сів у машину до друзів і поїхав до Мінська. 10 та 11 серпня я ходив на мітинги у центрі. 12 серпня мене затримали по орієнтуванню на вокзалі.

Акрестіна

Спочатку я потрапив у вокзальний опорний пункт. Туди приїхали люди з Державного управління з боротьби проти злочинності та корупції — аналог радянського НКВД, спеціальна структура для «політичних». Вони намагалися залізти у мій телефон. Я не давав це зробити, бо якби вони побачили мої переписки, почали б бити ще сильніше.

Почали катувати. Спочатку ставили на розтяжку. Потім мені дуже захотілося в туалет, і вони почали бити цілеспрямовано у сечовий міхур, допоки я не обмочився. Вони били сильно, але дуже обережно — хотіли, щоб не було явних слідів побоїв. Забігаючи наперед: цю місію вони з тріском провалили.

Потім вирішили відвезти мене в ізолятор тимчасового тримання на Акрестіна. Там було понад 15 тисяч людей, всі були побиті, камери переповнені, людей тримали в коридорах — якось так я уявляв собі сучасний концтабір. Там почалося пекло. Я почув, що мене просили помістити окремо і «прикластися по жесті», але вільних камер просто не було — мені пощастило, якщо це можна так назвати.

Перед тим, як я потрапив у камеру, мене знову катували: кинули на підлогу і били. Погляд не можна було зводити з підлоги: якщо дивився на тих, хто бив, били ще дужче. Потім хтось із ппсників сказав: «Випускайте собак». Я подумав, що зараз помру, якщо мене ще й собаки гризтимуть. Але виявилося, так міліціянти називали силовиків.

Я точно не знаю, хто саме це був — омонівці чи росгвардійці, які тоді приїхали в Білорусь гасити протести. Я чув багато голосів з характерним акцентом, притаманним жителям Чечні чи Дагестану. У тих, у кого не було східного акценту, був виражений московський говір — певна особливість вимови. Білоруси розмовляють не так, якось м‘якіше, більш розслаблено.

«Живе Білорусь» та «Слава ОМОНу»

Їх було багато. Мене били по сідницях, голові, спині. Вони змушували кричати «Живе Білорусь». Спочатку я не кричав, бо розумів, що це привід бити мене ще дужче. Потім зрозумів: мовчання не допомагає, почав кричати. Хтось із них почав вимагати, щоб я кричав «Я люблю ОМОН». Я точно не памʼятаю, що тоді сказав, але вирішив випендритися і прошепотів щось на кшталт «Я не люблю псів режиму». Удари сипалися по спині, ребрах, животу, рукам, ногам, паху, голові. Мабуть, не було жодного місця на тілі, куди б мене не били. Не знаю, скільки це тривало, бо я в якийсь момент вирубився — вони продовжували бити ногами моє тіло, потім приводили до тями, знову кидали на підлогу і продовжували бити. 

Для політичних вʼязнів вони влаштовували такий атракціон: перед тим, як зайти в камеру, затриманим потрібно було пройти через «коридор смерті». Це вузенький коридор, по боках якого стоять силовики. Коли увʼязнений пробігає повз них, вони гуртом бʼють його дубинками, руками, ногами по тілу. 

Я розумів, що потрібно дуже швидко пробігти цей коридор і не зупинятися ні на мить, терпіти біль, щоб це просто швидше закінчилося і вони не встигли «прикластися по жесті». 

В кінці коридору мене кинули на коліна. Один з силовиків почав записувати відео на телефон. Він знову вимагав, щоб я кричав «Слава ОМОНу». Я зробив все, що від мене хочуть, бо хотілося швидше полежати, щоб ніхто мене не бив. Мене знову кілька разів вдарили й закинули в камеру. 

Щоправда, камерою це не назвеш. Це внутрішній двір для прогулянок — приміщення розміром десь 5 на 5 метрів, в якому перебувало близько 70 людей. Там не просто не було куди сісти — там і стояти не було де: всі тулилися одне до одного, як шпроти в банці.

Я почав непритомніти, мене поклали на землю, на ноги інших вʼязнів. Води майже не було. На таку кількість людей силовики раз на чотири години приносили два літри води. 

Увʼязнені вимагали викликати мені швидку. Спочатку силовики байдуже ставилися до того, що я лежу непритомний. Через годину майже всі в Акрестіна знали, що я досі не прийшов до тями. До мене пустили фельдшера, він сказав, що треба терміново везти до лікарні.

Якимось дивом у мене виявилися майже цілими кістки — лише зламана рука. Від гематом все тіло було синьо-чорне, ходити я не міг. За кілька днів мене виписали з лікарні, два тижні я пересувався на колісному кріслі.

З лікарні я одразу поїхав на протест. Роздавав інтервʼю журналістам, хоча силовики погрожували, що якщо розповім про тортури, мене вивезуть в ліс і ніхто не знайде тіло. Але якраз в цей час влада амністувала багатьох затриманих під час протестів. Був негласний наказ не чіпати, а вичікувати.

«Хімія»

24 вересня я почав ходити самостійно. В міліції про це одразу дізналися і приїхали затримувати мене за організацію масових протестів. У СІЗО майже не били, але сильно морально тиснули: погрожували, обіцяли відібрати новонароджену дитину у мого найкращого друга, обмежили допуск до життєво необхідних ліків моїй подрузі, у якої після побиття омонівцями розвилася епілепсія. Допити могли тривати по шість годин. Вони намагалися отримати інформацію про моїх друзів та знайомих активістів. 

Перед Новим роком мені раптом помʼякшили інкриміновану статтю. Тепер замість 8 років колонії мені загрожувало до трьох років «хімії» з направленням. Можливо, вони очікували, що я сильно зрадію і скажу щось зайве в камері, де завжди є якщо не підсадний козачок, то прослуховування.

18 лютого мене судили. Визнали винним, але із зали суду відправили на 10 днів додому — до того, як вирок набере чинності. Я подав апеляцію, тому у мене був ще місяць на свободі, поки її розглядали.

За мною постійно стежили. Думаю, вони відпустили мене додому, щоб відстежити, з ким я буду бачитися — хотіли на когось вийти. Або ж це була така собі торгівля політвʼязнями в обмін на відмову від санкцій. Був великий ризик того, що на «хімії» мені вліплять кримінальну статтю про порушення режиму утримання, і тоді в Європі я не вважатимуся політичним вʼязнем. 

(не)Дістануть з-під землі

Статися могло будь-що. Тому треба було якомога швидше тікати з країни — нелегально їхати через Росію в Україну. Інших варіантів не було: за іншими напрямками тоді уважно стежили силовики. 

Я не боявся українських прикордонників, бо розумів, що прийду на кордон, попрошу політичного прихистку і мене точно не затримають і не передадуть прямісінько до рук білоруських спецслужб. З росіянами ситуація геть інша. 

Я знайшов людину, яка була готова провезти мене за 600 доларів через російський кордон. З Бєлгорода мене мала забрати фура. Я поїхав туди, купив російську сім-картку, щоб підтримувати звʼязок із людьми, які мали мене забрати. Інших варіантів не було, окрім як оплатити рахунок з білоруської картки. Я розумів, що нову сімку одразу повʼяжуть зі мною і відстежать через неї локацію. Але був впевнений, що вони просто не встигнуть до мене добратися, адже вночі я вже буду на кордоні.

Виявилося, що я недооцінив спецслужби. Вже за пару годин до хостела, де я зупинився, приїхала машина з правоохоронцями. Я побачив їх з вікна і зрозумів, що це за мною. Вибіг через чорний хід. Російську «засвічену» сімку вимкнути я не міг, бо тримав контакт з людиною, яка організовувала мою втечу. Мені сказали бігти по дворах від міліції, допоки мене не забере водій. 

Біжи, біжи й оглядайся

Вже стемніло. В який би двір я не забіг, через кілька хвилин туди приїжджала машина міліції. Я залазив в якісь щілини, припарковані машини, вони проїжджали повз мої схованки. Вони добре бачили, що я перебуваю саме в цьому радіусі, бо відстежували мою сімку в реальному часі. 

Мене все не забирали, а згодом людина, яка взяла гроші за евакуацію, перестала відповідати на дзвінки. Тепер розраховувати можна було лише на себе. Я пішов у людне місце, щоб загубитися серед натовпу. Побіг до місцевого університету, там гуляла велика компанія студентів. Поки маскувався під студента, помітив великий ліс через трасу. Щоб дійти до нього, треба було перейти площу і стоянку, на якій стояла підозріла «пріора» з двома кремезними чоловіками всередині.

Я здогадувався, хто ці чоловіки в машині. Але подумав, що накручую себе, і це просто двоє товаришів сидять вночі в машині на стоянці й мило обговорюють, скажімо, своїх дружин і дітей. Я подзвонив дівчині, щоб у разі затримання вона дізналася про це першою і змогла передати все у ЗМІ.

Іншого виходу не було — треба було йти повз машину. Подумав, що якщо ці мужики вийдуть з машини, я зможу швидко побігти в ліс і сховатися там. Як тільки я підійшов до стоянки, вони мене помітили й почали відкривати двері. Попереду йшла компанія з 20 молодих хлопців напідпитку. Я підійшов до них і на очах спостерігачів дав одному з них стусана. Його друзі почали на мене кидатися, я обійняв одного з них і сказав на вухо, що працюю в фонді Навального і мене зараз «пасуть», мені потрібна допомога. Я не знав, як вони відреагують на білоруса, тому вирішив збрехати. Я попросив їх провести мене в якесь більш безпечне місце, щоб наглядачі подумали, що я просто студент з компанії молодиків.

Хлопець одразу відреагував, обійняв мене у відповідь і сказав друзям, що я свій. Мене підвели до цього лісу, я пояснив ситуацію і зізнався, що втікаю від білоруських силовиків. Хлопці розізлились, спочатку не повірили моїй історії і хотіли здати мене мужикам у машині. Я запропонував загуглити моє імʼя, показав паспорт, і тоді все стало на свої місця.

Виявилося, ці хлопці жили в маленькому містечку на кордоні з Україною. Там, по суті, крім торгового центру та цілодобового кіберклубу, нічого немає. В цьому клубі ті хлопці й працювали, а в Бєлгород їздили на навчання. На момент, коли ми приїхали туди, я все ще сподівався, що, може, мене ще заберуть і відвезуть на кордон. Сімку я не вимкнув.

Але ніхто не вийшов зі мною на звʼязок ні того дня, ні наступного. Так я зрозумів остаточно, що мене кинули, і залишився в цьому містечку ще на два з половиною місяці. 

Кіберклуб

У кіберклубі у стіні було заглиблення, яке можна було закрити фанерою. Я жив там. Одного разу вночі до клуба приїхала та сама машина, яка переслідувала мене в Бєлгороді. Я заховався в цей отвір. Один із пасажирів вийшов з машини та зайшов до клубу. Він обійшов усі зали, зазирнув у кожен куток, спитав у адміністратора, чи будь-хто може сюди прийти пограти на «Денді» вночі. На «Денді». В кіберклубі.

Ми зняли записи з відеокамер і відшукали цього чоловіка по фото в «Однокласниках» — виявилося, він працює у МВС у відділі боротьби з екстремізмом, постить багато фото у формі і тільняшках.

Треба було терміново деактивувати сім-картку. Але було б дивно, якби я вимкнув її тут — тоді б всі дороги вели слідчих саме сюди, в кіберклуб. Ми вирішили поїхати в сусіднє село, де немає покриття мобільного звʼязку, і там вимкнути картку, щоб виглядало, ніби я перебуваю в тому селі.

Машина зі спецслужбовцями продовжувала стояти перед клубом. Ми зі ще одним хлопцем вийшли через чорний хід і викликали таксі. Пощастило з таксистом: він одразу запідозрив щось неладне, тому довелося йому коротко розповісти, хто я. Водій сказав, що вболівав за білорусів під час протестів, і дуже швидко і непомітно вивіз нас в це село. Я вимкнув там сім-картку і повернувся.

Прожив під фанерою у кіберклубі десь місяць, потім ще місяця півтора тинявся по квартирах студентів, які мене прихищали. Моя дівчина, яка на той момент втекла до Києва, познайомилася з організацією BYSOL — фондом, який допомагав евакуйовуватися тим, кому загрожує кримінальна відповідальність за участь у протестах. Через свої канали вони допомогли мені дістатися українського кордону. Так 14 липня 2021 року я потрапив в Україну.

Свобода

В Україні на мене вже чекала дівчина. По ідеї, було б непогано в цей момент одразу ж піти подаватися на біженство, але я хотів просто трохи перепочити, поспати на нормальному ліжку, поїсти смачної їжі, подивитися фільм з дівчиною, а вже потім розв’язувати питання з легалізацією. Це стало фатальною помилкою.

За тиждень, коли я прийшов до міграційної служби подавати документи, вона якраз закрилася на черговий карантин. Якби я пішов на кілька днів раніше, міг би встигнути. Мені сказали приходити, коли закінчиться карантин, та порадили звернутися до організації «Право на захист», яка за підтримки ООН допомагає політичним біженцям, що просять прихистку в Україні. 

В цій організації мені та моїй дівчині допомогли зібрати потрібний пакет документів. Але прийняли їх у нас тільки 6 жовтня. За законом нам мали видати довідку про звернення за прихистком і призначити інтервʼю протягом 5 днів. Але ми про це не знали, а в ДМС, очевидно, це правило вирішили не виконувати.

За два місяці не було жодної звістки від міграційної служби. Моя дівчина телефонувала в ДМС, але щоразу чула лише про нові ковідні обмеження і перенесення розгляду заяв. 

Так тривало до січня, поки мою дівчину не викликали в міграційну службу. Після інтервʼю їй одразу ж дали довідку про легальне перебування в Україні. Вона спитала в інспекторів, коли викличуть мене, і їй відповіли, щоб ми не переживали — викличуть, коли прийде час.

Так минув місяць. Моя дівчина вже проходила наступні етапи до легалізації, а мені все ще не зателефонували. Я почувався жахливо: тортури, тиск спецслужб, втечі, погоні, постійна параноя впродовж майже року не могли пройти безслідно. Лікарі поставили діагноз «посттравматичний стресовий розлад» та запропонували лягти на стаціонар до психіатричної лікарні. Я відчував, що мені це потрібно.

Якраз під час лікування мені нарешті подзвонили з ДМС. Приємний чоловік на тому кінці проводу вислухав все про мою ситуацію та пообіцяв, що у мене не буде проблем, якщо я приїду, коли мене випишуть з лікарні. 

Війна

Як тільки я приїхав додому з лікарні, мені зателефонували рідні. Поки я лікувався, помер мій тато, а на маму в Білорусі завели кримінальну справу. Все знову було жахливо. Я переживав і не мав змоги навіть встати з ліжка, вже не говорячи про вихід з квартири. Я вирішив дати собі ще тиждень, а потім вже точно йти до ДМС.

Але за пʼять днів стався ранок 24 лютого. Я відчував шалений адреналін і розумів, що якщо я тут, отже, маю чимось допомагати. Ми зідзвонилися з білорусами, що живуть в Києві, за кілька годин зібралися і приїхали в білоруський бар обговорювати план дій. Вирішили залишатися там, бо сам бар розташований під землею, і волонтерити. Перші тижні нас було десь 150: білоруси, українці, курди. Ми збирали гроші та готували їжу для місцевих, допомагали білоруським добровольцям.

Все працювало на голому ентузіазмі та адреналіні. Я оговтався, мабуть, тільки коли росіян відігнали від Києва. Пішов у міграційну службу. Мені сказали, що співробітники порозʼїжджалися і зараз розглянути мою справу не можуть, і взагалі вони працюють у закритому режимі — тільки над якимись терміновими задачами.

Відкрилися вони знову тільки восени. За цей час я встиг зʼїздити з іноземним добровольчим легіоном на фронт як волонтер і почати знімати документальний фільм про війну в Україні. Власне, 17 жовтня я знімав для фільму наслідки атаки російських дронів на житловий будинок у Києві. Мене помітили правоохоронці і підійшли спитати документи. Ніяких документів у мене не було, оскільки довідку в ДМС мені не дали, а паспорт був у білоруських спецслужб.

«Які ще політвʼязні в Білорусі?»

Я показав довідку про захист від ООН, спробував пояснити ситуацію. Але мене скрутили і відвезли до Шевченківського райвідділу поліції. У мене відібрали телефон і вимагали його розблокувати, щоб прочитати переписки. На відміну від ситуації з протестами в Білорусі, тут мені приховувати було нема чого, я робив все, що від мене вимагали. 

Я чув про подібні затримання від своїх знайомих білорусів. Тоді все вирішувалося дуже швидко: правоохоронці або уточнювали інформацію через військових командирів, на яких ці люди посилалися, або просто гуглили імʼя, бачили людину в базах політвʼязнів, новини про її переслідування вдома і відпускали. Але в моєму випадку це не спрацювало. Один із правоохоронців сказав: «Які ще політвʼязні в Білорусі? Немає там таких». Телефонувати мені теж не давали, бо боялися, що я зараз подзвоню в Москву і в будівлю через хвилину прилетить ракета — це буквально цитата одного з копів.

Хтось зі співробітників райвідділку сфотографував мене і закинув у внутрішні чати як дргшника. Потім мене відвезли в Департамент міграційної поліції. Там мене зустрів сбушник, забрав мій телефон і кудись поїхав. Мене передали слідчому, він сказав записувати всі показання на папері. 

Я просив подзвонити у відділ ДМС, куди я подавав документи, щоб там підтвердили мою історію. Коп сказав, що не хоче цього робити, а просто мене «оформить» і піде додому. Я спитав, що ж мені робити, а він відповів: «Ну нічого, до суду подаси, там розберуться».

Іншого варіанту не було, окрім як підписати протокол. Так зʼявилося рішення про моє видворення з України. Я подав до суду, справу розглядав Дніпровський райсуд Києва. Суддя не взяв до розгляду багато деталей на кшталт моєї довідки з лікарні, порушень з боку міграційної служби, яка не видала мені довідку про прийняття документів, деталей з міграційної справи моєї дівчини, в яких йдеться, що вона моя цивільна дружина і їй загрожує переслідування в Білорусі саме через те, що я політвʼязень. В результаті рішення ухвалили на користь ДМС — тобто я все ще маю бути видвореним з України.

Надія

Зараз я подав другу апеляцію. Тепер її розглядає Апеляційний адміністративний суд. Перше засідання було призначене на 4 квітня, але представники ДМС не зʼявилися, тому слухання перенесли на 25 квітня. Я знаю точно, що навіть якщо і це рішення буде не на мою користь, я не зупинюся — є вищі інстанції, в яких можна оскаржити рішення, тому йтиму до кінця.

Навіщо це мені? Варто уточнити, що тут не йдеться про депортацію мене до Білорусі. Це неможливо зробити: ніхто в Україні навіть технічно не може зараз пересилати іноземців у країни, з якими ми воюємо. Тому, якщо так станеться і всі українські суди вирішать, що мені краще виїхати, я буду змушений виїхати в третю країну і подаватися на біженство там. Але я цього не хочу понад усе в своєму житті.

Якщо мені вдасться виграти цю справу, я першим ділом піду оформляти документи. Потім збираюся йти у військо — я давно про це думав, і останні місяці навчався на оператора дронів. 

Я полюбив Україну за цей час. Ця країна змінила мене, відкрила мені нові грані, повернула віру в справедливість і перемогу здорового глузду. Мене захоплює сміливість людей, які тут живуть. Я вірю в те, що поруч з такими людьми є сенс боротися проти спільного ворога — імперіалістичних і диктаторських режимів Путіна та Лукашенка, проти ідеології, яка не має нічого спільного з правдою та свободою. Я живу цими цінностями і хочу мати можливість їх відстоювати.