«З березня мої стрічки в соцмережах складаються з історій мертвих людей». Історія маріупольки, яка пережила обстріл драмтеатру

16 березня 2022 року Росія обстріляла Маріупольський драмтеатр, де ховалися цивільні. Зараз росіяни зносять залишки розбомблених будівель, щоб знищити докази. Через рік після трагедії журналістка Заборони Поліна Вернигор поговорила з однією з героїнь редакційного розслідування подій того дня Марією Кутняковою — про те, як вона вийшла з драмтеатру за годину до обстрілу, як забороняє собі відвідувати ресторани чи музеї, коли Маріуполь в окупації  та як це — бачити стрічку новин про рідне місто, що складається з некрологів.

Фатальне рішення

Увечері 15 березня ми з родиною та сусідами вирішили, що підемо вранці у драмтеатр. Будівля навпроти нашого дому горіла, поруч стояв український танк, неподалік — російський. У нас закінчилась їжа, вода.

Ми не спали всю ніч: ночами росіяни ще активніше бомбили місто. На світанку зібрали мінімум речей і вшістьох, разом з нашими сусідами, відправилися до театру. Ми знали, що там центр для біженців; ходили чутки, що драмтеатр — місце для евакуації, якщо будуть автобуси. 

На світанку зустріли у сусідньому дворі російський танк, який вирішив по нас стріляти — по шістьох людях в пуховиках, які йдуть вулицею з котячою переноскою. Якось добігли до театру. На той момент центр міста був у набагато кращому стані, ніж навколишні райони, які були тотально розбомблені — багато загиблих там лежали просто неба. Центр виглядав як рай на землі: і сонечко сяє, і люди в сквері собак вигулюють, майже немає зруйнованих будівель. 

Ми зайшли у драмтеатр, спитали, чи можемо залишитися, і нам сказали: «Ну, знайдете вільне місце — будь ласка, підлога ваша». Ми знайшли вільне місце на третьому поверсі біля холу. Нам люди показали, де видають гарячий чай. Для нас це було диво, тому що ми до цього десь тиждень нічого гарячого не пили. Було дуже холодно, опалення немає — а тут ще й чай дають. 

Всі в драмтеатрі чекали на евакуаційні автобуси. Були люди, які не жили в театрі, але приходили туди щоранку в очікуванні евакуації. Здавалося, якщо не сьогодні, то автобуси приїдуть завтра. Чи післязавтра. Чи після-після.

Джерело

На цій бадьорій хвилі я вирішила, що мені треба піти провідати мого дядька, який жив біля театру. Він хворів, йому 71 рік. У нас не було з ним зв’язку, ми переживали і хотіли його попередити, що ми в театрі, і якщо він хоче евакуюватися, хай збирає речі. 

Ми поговорили, він попросив набрати води в одному з джерел на вулиці. Я пішла. Росіяни, вочевидь, знали місця скупчення людей — вони обстрілювали всі джерела [з водою], тому біля того джерела було дуже багато загиблих людей, які прийшли й потрапили під артилерійський обстріл. 

З цього місця, де я набирала воду, дуже гарно видно «Азовсталь». Я бачила, як з моря летять літаки і бомблять «Азовсталь». Звʼязку не було, новини ширилися чутками. Я запиталася, якого біса вони бомблять, там якийсь дід стояв, каже: «Там наші військові в “Азовсталі”». Він розповів, що Лівобережний район міста захоплений — місто не просто в оточенні, а більша його частина окупована. 

Поки йшла, почула, як летить літак. Вибухова хвиля від авіаудару дуже сильна, і якщо ти на вулиці, а не в укритті, тобі капець. Я лягла на землю і почула, як літак скинув бомбу. Це було поруч, але не на тій вулиці, де я лежала. Пронесло.

Уламок даху і дим над соснами

Я пішла далі і вийшла в сквер, де стояв драмтеатр. Сам театр оточували великі сосни. Коли доходиш до скверу, спочатку не бачиш будівлі — бачиш зелені насадження. Над насадженнями здіймався густий дим. Мій погляд зачепив величезний шматок червоного даху на дорозі біля скверу. 

Я не одразу зрозуміла, що дах робить на дорозі. Підійшла ближче до театру і побачила: третій поверх горить. Зі сторони чорного входу зруйновані бокові стінки. Кричать люди. Мене накрило: пів години назад я пішла з чудового весняного скверу, де вирувало життя. Здавалося, що ми в безпечному місці, нічого не трапиться. Театр знищений, а там родина. 

Я запанікувала і якийсь час, як і інші люди, бігала навколо будівлі з криками, з плачем. Я розуміла, що мені треба шукати мою рідню, але навіть не могла згадати, де ми оселилися. Потім згадала, що це був третій поверх — але він весь охоплений полумʼям.

На першому поверсі, в холі, було багато людей. Через них я протиснулася до коридору. Двоє сходів, які вели нагору: перші пошкоджені, інші в нормі. Біля сходів побачила відчинені двері в концертну залу — там був завалений дах, через який падали промені сонця. 

На третьому поверсі моїх не було. Я вибігла на вулицю, стала вигукувати наше прізвище — почали відгукуватися. Я не розуміла, звідки взагалі кричать, бо кричали всюди. Побачила, що збоку від центрального входу є якісь двері. Я до них підійшла та побачила сходи, які ведуть вниз, у бомбосховище. Внизу стояли мої рідні. 

Ми вийшли в сквер. У цей час сквер почали обстрілювати з артилерії. Люди, які були непоранені та стояли на двох ногах, почали бігти просто хто куди. Стадний інстинкт: ми побігли за натовпом і навіть самі не розуміли, куди біжимо.

Усвідомити неосяжне

Драмтеатр мені не снився. Ми пробули там дві години. В моїх сусідів і в родини тільки синці. Досі не віриться в таку звірячість. Рік повномасштабного вторгнення, дев’ять років у нас іде ця колотнеча з РФ, а я все одно не можу осягнути, що хтось просто бере, обирає пологовий будинок, центр для біженців або якісь спальні райони, і по них кидає бомби. 

Спочатку здається, що все окей. Я постійно стверджую, що зі мною все добре — я ж не плачу, не переживаю. Але це велика омана, тому що тепер, через рік, аналізуючи те, що зі мною відбувалося, я розумію, що в мене трішки поїхала кукуха. 

З середини квітня ми в Литві. Відтоді ми нав’язали собі якусь аскезу: ніби не маємо права їсти щось смачне, поки в Маріуполі голодують, не маємо права ходити ні в які музеї, не можемо вийти на вулицю, тому що Маріуполь розбомблений. Всією родиною ми кинулися працювати, волонтерити і ходити на різноманітні українські мітинги, збори на ЗСУ. У нас немає вихідних, нормального відпочинку. 

Восени всією родиною зловили сильну депресію. Я дивлюся на фотографії Маріуполя і в голові не вкладається, що вони зробили з моїм містом. Восени мені здавалось, що ми програємо війну, всіх уб’ють, всіх візьмуть у полон.

Нове життя зі старими травмами

Ми всі переживаємо наслідки цієї травми. Я тримаю зв’язок зі своїм знайомим, який отримав в драматичному театрі контузію і прокинувся через три дні в підвалі, куди його затягли небайдужі люди. Всі відновлюються, всі намагаються повернутися до звичайного життя, змиритися з тими обставинами, які зараз є. Маріуполь зруйнований, і коли його відбудують, це вже буде інший Маріуполь, з іншими людьми. Маріуполь ми втратили, бо таким, яким був, він вже ніколи не буде. 

Опинившись у Литві, я розмовляла з іноземцями й усвідомила, що дуже багато людей взагалі не розуміє, що то за Україна, що то за Росія. Те, що ми бачимо як очевидне, за кордоном треба як маленькій дитині по ложці класти в ротик. Коли я кажу «Маріуполь окупований», у людей немає розуміння, що таке окупація. Вони вважають, що там висить російський прапор і все. Там іде етноцид українців, там гуманітарна катастрофа. 

Тож зараз сиджу у Литві, чекаю на перемогу, будую своє життя, намагаюся щось вчити, і не картати себе за те, що було. 

Новини з дому

Напередодні 24 лютого наші почали обстрілювати склади боєприпасів — це вперше за цей рік. Оце було як свято. Рік тому, коли обстрілювали Маріуполь, всі казали «кошмар, жах». Зараз українська артилерія обстрілює Маріуполь, і всі такі: «О, супер, клас». Війна робить дивні речі. Ти радієш, що десь там горять ворожі боєприпаси в Маріуполі. 

А так у Маріуполі немає хороших новин. Я раніше щогодини поглинала цю інформацію, але ж там рана на рані. 8 березня в Маріуполі святкували тим, що готували плов і видавали жінкам безплатну порцію, але треба було приходити зі своїм посудом. Зараз Маріуполь — це місто пенсіонерів, які в принципі живуть тим, що хочуть померти у своїй квартирі, у своєму домі. На це святкування прийшли одні бабусі з цими тарілками. І їм ще кажуть: «А давайте ми георгіївську стрічку розвернемо?» Жах, сюр.

Усе, що з’являється про Маріуполь в інфопросторі — або спогади, як було, або суцільний біль. Мені дуже подобався Маріуполь, я нікуди не збиралася з нього їхати, моя інфобульбашка була проукраїнська, культурна, освічена. Тепер спогади про те, яким був Маріуполь, тільки ятрять рану. 

Кількість загиблих у Маріуполі настільки величезна, що люди досі шукають своїх рідних — часто знаходять якісь страшні подробиці смерті. З березня мої стрічки в соцмережах складаються з історій мертвих людей. Меморіал в соціальних мережах. 

Колись я повернуся

У нас немає житла в Маріуполі. Фізично нікуди повертатися. Багато людей, які продовжують жити в підвалах, людей з контузіями, які божевільними гуляють вулицями. Дуже багато людей старшого віку, які живуть в лікарні, тому що їхні будинки зруйновані. Перші сили будуть кинуті на допомогу саме цим людям, і це правильно. 

Багато моїх знайомих не збираються повертатися, а я просто буду дивитися на ситуацію, тому що я поки не розумію, з якою метою повертатися. Можливо, в Маріуполі кинуть клич підіймати цілину, відбудовувати місто, прибирати щось, документувати — то я, напевне, на таке відгукнуся. 

Зрозуміло, це мій дім, і мені хочеться повернутися, хочеться провідати могили моїх рідних, але одразу після звільнення приїжджати — куди? На руїну? 

Покарання знайде всюди

Я не просто вірю в те, що винних в обстрілі драмтеатру покарають — я це знаю. Наша родина давала свідчення українській і литовській прокуратурі. Я спілкувалася з іншими людьми, які були в драмтеатрі — вони теж говорили зі слідством. Мені здається, що такої кількості свідчень людей достатньо для того, щоб відтворити події в театрі. 

Я вірю в Гаагу над Путіним і його компанією, я розумію, що ми можемо чекати дуже довго і що, можливо, ці вироки будуть вже посмертними. Але я вірю в те, що кожна скотиняка, кожен пілот, кожен військовий, який йшов на штурм Маріуполя, буде покараний.

Я, коли вийшла з Маріуполя, згадала про свою сторінку «вКонтакте», на яку давно не заходила. Вирішила, що зайду і розкажу правду. Я написала великий допис, опублікувала, і до мене прийшов якийсь малознайомий чувак, який чомусь з’явився в мене в друзях. Він написав, що я бандерівка, що все, що я там пишу, — брехня. Я на це ніяк не відреагувала, а через кілька місяців подумала, що треба видалити ту сторінку. Зайшла, а там в стрічці допис від дружини цього мужика — він загинув на Донбасі. 

Або от нещодавно були новини про кілька російських літаків, які кудись там летіли і падали на міста у РФ. Один з цих літаків бомбив Маріуполь. Пілот загинув, та ще й на російське місто впав. Життєвий бумеранг працює.