На початку німецької окупації частина населення Житомирщини, яка, як і всі регіони України, пережила розкуркулювання, колективізацію, голод та репресії, вітала війська Вермахту як «визволителів».
Містянам доводилося платили численні податки й побори, а ворожа армія систематично вилучала харчові запаси, худобу, птицю тощо. Активні грабунки почалися під час відходу нацистів наприкінці 1943-го — на початку 1944 року.
Журналістка Олена Суліковська поспілкувалася з Богданою Бабич, предки якої пережили і більшовицький терор 1930-х, і нацистський режим. На прикладі своєї родини вона розповіла, як на Житомирщині виживали під окупацією.
Слід війни в дитячій памʼяті
Сімʼя Богдани Бабич по маминій лінії жила в селі Слободище Бердичівського району на Житомирщині. За словами пані Богдани, історії з окупації вона дізналася аж після здобуття Україною незалежності. Цю тему в родині з дітьми не обговорювали через острах радянської влади. А коли школяркою отримала завдання описати родинне дерево — почала розпитувати.
Прадід по маминій лінії Козак Василь Іванович з Ольгою Романівною мали двох синів — Миколу та Степана. Степан загинув, у селі Слободище йому стоїть пам’ятник. Микола Козак вижив.
Наслідки бойових дій сімʼя відчула вповні: з одного боку — через загибель дідуся Миколи Бабича, а з іншого — через жорсткого діда Миколу Козака, який повернувся з війни й усе життя ніс травму. Маленька Богдана ще з дитинства бачила в діда ознаки ПТСР: як той не вмів проявляти любов до своїх дітей і онуків, запивав усі стреси алкоголем та уникав теми війни в розмовах.
Ліворуч Степан Козак. Фото: Архів родини Бабич
Як під час окупації трималися своїх та не здавали односельців
Найпершим правилом під час окупації було не здавати своїх, зокрема партизанів, каже Богдана Бабич.
За її словами, прадід — Василь Козак — був розумним, мав спокійну й лагідну вдачу, і односельці його шанували. Коли прийшли німці — запропонували прадіду стати старостою. Фактично це означало бути представником німецької влади на селі.
«Відмовитися на той час означало підписати собі смертний вирок. Тим паче його син Микола служив у Червоній армії. Але в селі цього не здали. Бабця переповідала, що прадід ввічливо і спокійно сказав німцям щось на кшталт такого: “Вибачте, панове офіцери, я вже підстаркуватий. Уже часто забуваю, що де покладу. Ще щось поплутаю — а людям буде горе. Тому, як чоловік відповідальний, маю чесно зізнатися, що староста з мене буде кепський”. Його і не зачепили», — розповідає Бабич.
Микола Козак. Фото: Архів родини Бабич
Що було з тими, хто працював на німців
Ті, хто повернувся на Житомирщину, і ті, хто був під окупацією, спілкувалися на доброму рівні. Не цуралися одне одного, не ображали й не зневажали, переповідає пані Богдана згадки родичів.
Водночас ставлення до людей, які працювали на німців, було різним. Наприклад, шуряка — чоловіка сестри Ольги Романівни Козак — призначили поліціянтом. Однак він нікого не здавав і намагався вберегти людей. Після завершення війни він втік у Німеччину, а потім до Америки. Адже якби залишився — розстріляли б за службу німцям. На Житомирщині залишилися його дочка Мариня й жінка Агафія Романівна.
«Свою родину він любив і не відмовився від неї. Але про своє життя на новому місці багато не писав: усю кореспонденцію перечитували. Зароблені в Америці кошти витрачав на подарунки родині, яка роздавала пакунки для дітей по родичах. За часи радянської влади навіть вдягнутися не було в що, тому цим він підтримував не тільки свою сімʼю», — пояснює Богдана Бабич.
У селі до них ставилися терпимо і з розумінням, адже шуряк не робив людям біди, хоча й був поліцаєм. Його дочка Мариня не вийшла заміж, жила самотньо та завжди була доброю до дітей.
«Не довіряли жодній владі — що радянській, що німецькій»
Родина Бабичів ніколи не була прорадянською. Прадід Лазарев Феодосій Митрофанович, який теж жив у селі Слободище, був заможним господарем: як радянці називали — куркулем. За це його репресували й розстріляли. А дружину Уляну посадили в тюрму за законом про «три колоски».
Уляна Лазарева (в центрі) і її діти Іван та Ганна (зліва направо). Дитинку справа забули, як звати. Фото: Архів родини Лазаревих
Згодом у сімʼї забрали будинок. «Бабця пригадувала, як її мама поприбирала та побілила хату — прийшли совєти й сказали за годину вибратися звідти куди завгодно. Кілька днів вони жили в хліві, адже десь треба було ночувати з дітьми. А дітей у родині було четверо. Після Голодомору вціліло двоє. Прабабця Уляна з малими переїхали до Житомира шукати роботи. А відібрана хата до цього часу слугує школою в селі», — переповідає історію сім’ї пані Богдана.
У родині всі вважали себе українцями, передавали через покоління культурні традиції й розмовляли рідною мовою. Навіть на Чернігівщині, у селі Комарівка, що ближче до Росії: тут мешкали батькова рідня — одна з гілок дерева пані Богдани. Під час Голодомору з шістьох дітей там вижило четверо дівчат. Двоє хлопців померло від голоду.
У СРСР не довіряли жодній владі — що радянській, що німецькій, переконана пані Богдана. Обидві ставилися по-здирницьки. Це спонукало українців мати сильні горизонтальні звʼязки на родинному рівні. І саме збереження людськості допомогло поколінням перенести випробування радянського та німецького режимів. «Бути родичем — мало значення, у сімʼї памʼятали й цінували всіх, хто залишився. Зрештою, після Голодомору, розкуркулення та репресій 1937-го небагато й зосталося», — підсумовує Богдана Бабич.