«Багато поховань біля дитячих майданчиків: гойдалки й ряд хрестів». Історія студента, який три місяці провів в окупованому Ізюмі

Ізюм — невелике місто у Харківській області, яке майже від самого початку війни перебуває під російською окупацією. Попри це, увесь цей час місто продовжують обстрілювати. 25 липня мер Ізюма Валерій Марченко заявив, що щільність обстрілів у Ізюмі більша, ніж була в Маріуполі у розпал бойових дій. Журналістка Заборони Поліна Вернигор поспілкувалася з аспірантом одного з київських вишів Іллею Пунтусовим, який провів в рідному Ізюмі перші місяці війни. Нижче його історія про початок війни, російські блокпости, мародерство та колабораціонізм.

Війна

24 лютого десь о пів на пʼяту мені подзвонила знайома, яка тоді жила в Харкові. Вона розповіла, що місто бомблять. Так я дізнався, що почалася війна. Потім зʼявилися офіційні заяви від держави і стало зрозуміло, що все серйозно.

Перший тиждень у самому місті майже нічого не відбувалося. Було дивно, адже по новинах я бачу, що Харків у перші пʼять днів знищують із фантастичною динамікою, а в мене за вікном не відбувається нічого: немає військових, незрозуміло, як поводитися, немає повітряних тривог — взагалі нічого. 

Перший авіаналіт на Ізюм стався вночі 28 березня. Десь тиждень після цього нас бомбили регулярно. 7 березня окупанти висунули місцевій владі ультиматум: або ви здаєте Куп’янськ, або ми його знищуємо. Місцеві одразу вийшли із заявою, що не співпрацюватимуть з окупантами. Майже одразу влада зібрала речі й поїхала, залишивши десь 25 тисяч населення. 

Про те, що вони виїхали, казало багато людей — місцеві бачили колони приватної техніки: автомобілі, вантажівки, які вивозили майно. Усе це належало чинним депутатам, команді мера. 

Тоді ще було цілком реально евакуювати людей з Ізюма. Проте усе, що зробила місцева влада — надала 2–3 автобуси, які курсували кілька годин центральними вулицями міста і пропонували жителям виїхати. Ніякої інформаційної кампанії, попереджень, чогось реально організованого не було. І досі немає. Ці автобуси поїхали з Ізюма порожні на 90%.

Рускій мір

Російська техніка увійшла на околиці Ізюма 8 березня. Під своїми вікнами я їх побачив десь 10 числа. Місто розділене на дві частини річкою. На момент, коли росіяни зайшли в місто, мости через річку вже підірвали. Тому на інший берег було потрапити не так просто — довелося обходити річку. 

Спочатку вони стояли в районі другого ліцею та Свято-Преображенського собору. Звідти вони почали обстрілювати центр. Упродовж березня регулярно бомбили ту частину міста — вона повністю зруйнована. 

Окупанти розмістилися в усіх бетонних спорудах — школах, дитсадочках, якихось більш-менш захищених майданчиках. Понатягували туди побутової техніки з магазинів. 

Так вийшло, що російські блокпости розташувалися навколо мене. Найближчі позиції були за 800 метрів від мого будинку. Це була школа, по якій не так давно прилетів HIMARS. Поки я там був, туди влучало рази три точно. Вони навіть не вивозили уражену техніку — тільки завозили нових людей. Не знаю, на що вони сподівалися.

Коли я був вдома, я не усвідомлював, наскільки їх багато було в самому місті. Потім, коли ми виїжджали, виявилося, що їх рази в чотири більше, ніж я собі уявляв.

Місто під окупацією

Перший місяць місто взагалі не прибирали. Розстрілювали автівки якісь, переїжджали їх бронетехнікою — це все залишалося на дорогах. У центральній частині міста було багато поховань прям у дворах, біля дитячих майданчиків: гойдалки й ряд хрестів. Я не знаю, яка кількість людей загинула внаслідок бойових дій у час, коли я там перебував. Але це значний відсоток, він відчувався. Це не поодинокі випадки.

Уперше я побачив мертву людину на складі напоїв — це був охоронець, якому місцеві мародери пробили голову. Цей склад був десь за півтора кілометра від мого дому, я виходив на розвідку і побачив вбитого чоловіка. 

З початку березня у місті немає зв’язку, інтернету. На третій тиждень ми вже не розуміли, який сьогодні день, чи існує держава Україна взагалі, як себе поводити та чи варто взагалі щось робити.

Я з батьками і бабусею жив у приватному будинку. У нас було децентралізоване опалення — як газом, так і твердим пальним. Тому відсутність електроенергії, води, газу і зв’язку була критична для всіх, але в нашому випадку було трошки легше, бо ми могли хоч якось опалювати дім і готувати собі їжу не на вулиці, а всередині. 

У нашому районі укриттів взагалі немає. Люди ховалися у церквах, які вміщують максимум 400 осіб. Але на нашому районі жили тисячі три мешканців.

Підвалу у нас не було, тому що в цьому районі високі грунтові води, там в принципі ніхто не заглиблював споруди. Тому від обстрілів ховалися в коридорах. Але по нас на початку не прилітало, бо окупанти стояли на нашому районі й обстрілювали інші.

Ми почали обговорювати евакуацію одразу після того, як місто почали бомбити. За кілометр від нашого будинку впав снаряд, який не розірвався — це якийсь фарт, напевно. Тоді ще можна було виїхати в напрямку Краматорську, були ще цілі мости. Ми не скористалися цією можливістю вчасно, бо в нас великий собака, коти. До того ж ми не знали, чи зможемо евакуюватися потягом, тому що там чоловіки не пріоритетні. 

За кілька днів підірвали мости в напрямку Краматорська, і з нашої частини міста ми вже не могли самостійно виїхати. З північної сторони, у напрямку Харкова, уже стояли російські війська — туди ми також не могли виїхати. На той момент ширилися чутки, що на дорогах розстрілюють цивільні машини та автобуси з людьми. Тому наша евакуація відклалася.

Блокпости

Десь у двадцятих числах березня ми з батьком спробували вперше вийти за межі району, щоб ознайомитися з руйнацією в місті. Ми натрапили на блокпост. Це були не звичайні військові, а якісь спецпризначенці. Екіпірування в них відрізнялося, та й поводилися вони інакше.

Десь метрів за 30 до блокпоста вони нас зупинили. Ми з батьком підходили по одному. Вони спершу перевіряли документи, потім питали кількість повних років, чи є військовий досвід, чи є татуювання. Вони могли звернути увагу на пірсинг, довжину або колір волосся, одяг, місце реєстрації, професію, на яку ти навчаєшся — це все було на кожному блокпості.

У мене на правій руці великі татуювання зі скандинавськими мотивами — один днрівець притягнув це до ультраправої діяльності. У мене пірсинг у брові — він казав, що «вікінги ж брови не пробивали, а тільки вуха». Це доповнювалося питанням «у Валгаллу хочеш?». Деякі окупанти пояснювали татуювання як старослов’янську міфологію, інші просили розшифрувати, що там зображено.

Я одразу на якомусь інтуїтивному рівні збагнув, що якщо ти їм відповідаєш односкладно і твоя відповідь не спонукає до подальшого питання, то вони їх дуже швидко вичерпують і не можуть продовжувати розмову в тому ключі, у якому хотіли б. У всіх, хто намагався з ними якось загравати, грати в ту гру, яку вони пропонують, допит розтягувався надовго. Наслідки бувають різними: знаю приклад, коли чоловіків із написами на тілі українською мовою забирали в підвал. Якщо в когось було якесь патріотичне татуювання, цих людей більше не бачили. Я не скажу, що таких людей було багато. Але про такі випадки мені відомо.

Життя під режимом

Перший місяць війни в місто не потрапляло жодної гуманітарної допомоги, жодних продуктів — навіть на продаж. Десь на початку квітня почали з’являтися перші пакети допомоги — на жаль, тільки від Росії.

У нас були великі запаси продуктів, це дуже допомогло. Низькі температури на дворі допомогли зберегти багато їжі. У більшості населення не було запасів, більшість жили в підвалах, бо їхні будинки обстрілювали. Вони ходили і збирали їжу по магазинах та покинутих квартирах. Опалення, газу та електроенергії також не було. 

Перший місяць місцеві з окупантами намагалися не взаємодіяти. Потім, на жаль, почали. Люди стали віддавати їм запаси алкоголю в обмін на якісь пайки. Місцеві сильно мародерили: грабували магазини, склади. Спершу окупанти намагалися зупинити й контролювати мародерство. Але десь за пʼять днів і самі до цього долучилися: стали все виносити, красти.

Настрої в місті суттєво різнилися залежно від віку. Всі люди до 35 років категорично не підтримували окупаційний режим. Вони були налаштовані проукраїнськи, очікували деокупації, ніяк не комунікували, не співпрацювали з окупантами. У ситуації з людьми 40+ позиція майже кардинально відрізнялася у зворотній бік. Вони якось намагалися знайти з росіянами спільну мову. Бувало, стою у черзі за хлібом і чую розмови на кшталт «Ну, наконец-то наши пришли. Сейчас русские паспорта получим и заживем». 

Ну, й на додачу десь 45 % місцевої влади — це представники «Опозиційної платформи — За життя», яких, на жаль, обрали до міськради. Вони дійсно мали підтримку. Але відсоток таких людей не настільки критичний, щоб говорити про загальні сепаратистські настрої. 

За весь час я не бачив жодного українського військового. Однак, мені здається, я мав контакт із партизанами, які активно діють в місті. Відбувалися періодичні перестрілки в різних районах, час від часу розстрілювали рашистські блокпости. 

Евакуація

Ми сподівалися, що гаряча фаза війни не триватиме понад два тижні. Потім думали, що точно не більше трьох. Потім відкладали на Великдень, потім — на травневі свята. Поступово це сподівання тануло: ми відчували, що нам просто треба виїхати за будь-яких умов. 

На початок травня навколо нас уже регулярно падали ракети. Один сусідній будинок розірвало повністю, два інших — наполовину. Здається, там не було людей на той момент.

Десь 28–29 квітня ми вже почали готувати будинок до від’їзду. Ми повідключали всі комунікації на випадок, якщо щось станеться. Позливали воду з опалювальної системи, прибрали всі речі, які можна прибрати. Усі цінні речі сховали. 

Зранку 3 травня речі вже були спаковані. Ми дочекалися мою дівчину, сіли в машину й поїхали. Дорога на виїзд з окупованих територій була десь кілометрів 55 — їхали через Балаклею. Нас в машині було пʼятеро: я, моя дівчина, батько, мама і бабуся. Ще забрали котів та собак. 

Цю ділянку в 55 кілометрів ми їхали годин 6, напевно — там було дуже багато блокпостів. На кожному ти виходиш, вони тебе оглядають. Мене роздягали, дивилися всі власні речі, ставили купу питань.

Було таке, що мене запитали, чим я займаюся — я відповів, що навчаюся в аспірантурі. Вони не знають, що це таке, що таке аспірантура. Питали, чому я не воюю. Я відповідав, що пацифіст. Вони не знають, що таке пацифізм. Вони намагалися зрозуміти, як я взагалі існую в столиці при тому, що сам із провінції. Вони не розуміють, що умовно стипендія в аспірантурі може бути 200 євро. Вони в це не вірять. Коли вони дізналися, що я займаюся татуюваннями, то це сприйняли як грішне діло, мовляв, «мало себе кожу портишь, так ещё и кому-то».

На в’їзді в Балаклею машини не впускали — про це нам казали на блокпостах впродовж усієї дороги. Ми їхали туди через легенду, що моя дівчина на шостому місяці вагітності. Деякі блокпости нас пропускали. Для декого це взагалі був найкращий привід — коли військові чули, що вона вагітна, то подавали їй руку, пропонували води. Доволі нетипова реакція, я такого не очікував.

На в’їзді в саме місто нам сказали «Ні». Немає жодного приводу для цього. Приводом може слугувати або твоя реєстрація в місті, або якщо тебе зустрічає хтось з такою реєстрацією. Моя дівчина жила в підвалі з чоловіком, який був зареєстрований у Балаклії. Вона знала його дані і сказала, що ми їдемо до нього. Де ця вулиця, що це за людина — ніхто ж не знає. Як дістатися до неї, теж ніхто не знає. Окупанти сіли у машину, забрали наші документи. Ми їдемо на своїй машині, вони позаду нас супроводжують. Ми починаємо зупинятися й питати в місцевих. Декотрі не знають, де це, хтось відповідає, що це в одній частині, хтось — що в іншій. Так ми каталися з ними, доки вони не сказали, що це не може тривати цілий день. 

Ми повернулися на блокпост. Вони з нами ще якийсь час спілкувалися, бо зрозуміли, що все, що ми кажемо про цього чоловіка — брехня, ми почали розходитись у відповідях. Здавалося, що це кінець. У кращому випадку нас повернуть додому. Але десь через пів години вони просто віддали нам документи й дозволили їхати, не зупиняючись в межах міста.

У самому місті на блокпостах навіть не дивилися, що там у нас у багажнику. Просто документи звірили з пасажирами і все. Виїзд був також майже без огляду. Лише навздогін сказали: «Ви ж їдете в один кінець, вас назад уже ніхто не впустить».

Так ми приїхали у Первомайський. Залишилися там, переночували, поїли, сходили в душ. Нам розповіли, що взагалі відбувається, ми отримали пальне. І наступного дня уже доїхали до Києва.

Ізюм сьогодні

Зараз ми періодично зідзвонюємося з моїми знайомими, що залишилися в Ізюмі. В самому місті звʼязку досі немає. Тому їм треба виїхати за 25–30 кілометрів від Ізюма, щоб подзвонити. Тобто тільки вони можуть дзвонити.

Вони розповіли, що ситуація в місті почала трошки змінюватися. Певний час було якесь затишшя. А зараз по їхніх позиціях почали активно бити ЗСУ. Є інформація, що з міста вивели штаб 20-ї загальновійськової армії. Кажуть, що кількість особового складу, моральна складова й дух відчутно впали. Вони виглядають втомленими і невмотивованими. Думаю, це значить, що вони активно не взаємодіють, ніяк не тиснуть на місцевих. 

У місті залишається десь 5–7 тисяч жителів. Більшість виїхала в перший місяць. Зараз гуманітарку видають тільки соціально незахищеним верствам населення. Та її навіть важко назвати гуманітарною допомогою: якась банка тушонки, банка паштету або рибних консервів, кілограм крупи. Це на людину на тиждень. Тим, кому допомогу не видають, потрібно йти працювати. Робота там одна: йди і розбирай завали. Платять за це якоюсь їжею.

Готівки у людей немає, а картками розраховуватися не можна. Вони ввели курс обміну 1 гривня до 1 рубля. Щоб якось зняти готівку в банкоматах, треба їхати до Сватового [місто в Луганській області, яке тимчасово перебуває під окупацією «ЛНР»]. Там комісія за зняття від 15 до 30 % від суми.

Ізюм майже знищений. Я не знаю, як люди житимуть там взимку. Кілька днів назад мені повідомили, що в наш будинок поселили якихось людей із найближчого села. У них більше немає дому, тому їх заселили в наш. 

Мрія

Маму, бабусю та дівчину я відправив за кордон. Не хочу, щоб вони переживали те, що їм довелося пережити, ще раз. У них значно важчий моральний стан, ніж у мене. Перший раз, коли ми зайшли до супермаркету, у моєї дівчини була істерика, бо вона побачила хліб на полицях. Вона досі відходить, приводить себе до ладу. 

Ми з батьком зараз у Києві. Гострого бажання повернутися в наш будинок, навіть після деокупації, немає. Я розумію, що у мене багато досить неприємних спогадів. Моя найбільша мрія — щоб існування Російської Федерації як суб’єкта припинилося та кордони України повернулися до стану 1991 року.