Простір забуття. Як змінювався Бабин Яр під впливом радянської влади
Урочище Бабин Яр — один із символів жорстокості нацистів у Другу світову війну. Тут, за різними оцінками, розстріляли до 150 тис. євреїв. Але радянська влада не хотіла увічнювати пам’ять про це. Спроба керівництва СРСР викреслити з історії розстріли євреїв у Бабиному Яру призвела до загибелі сотень киян під час Куренівської трагедії у 1961 році. Журналістка Альона Савчук розповідає, чому так сталося, хто в цьому винен і навіщо зараз ятрити давні рани.
13 березня 1961 року. Опів на 9 ранку гірський потік пульпи з піску та глини заввишки у кілька поверхів прорвав дамбу Бабиного Яру й усією своєю міццю обрушився на Куренівку. Мимохідь стрімка могутня ріка бруду вивертала з корінням дерева, зносила і ковтала хати з людьми, гуртожитки і дитсадок, електроопори, бетонні кільця й труби каналізації, залишки кладовища й переповнений у час пік транспорт на вулиці Фрунзе (тепер Кирилівській). Хвилею накрило тролейбус, автобус і два трамвайних вагони. Вибратися зуміли одиниці. Більшість пасажирів автобуса згоріла заживо — його підпалили обірвані дроти електропередач.
Згодом врятована пасажирка Новгородська М.Н. розповідатиме: «Салон був переповнений настільки, що мене буквально приліпили до задніх дверей. Проїхавши трохи, автобус застряг навпроти стадіону «Спартак». Вода почала досягати вікон. Водії вибиралися і пливли на протилежну сторону, до огорожі стадіону. В автобусі стояв страшний крик. Люди усвідомили, що поховані заживо. І раптом все потемніло. На нас йшов вал — суцільна піниста маса сірого кольору. Вал був вищим за будинки й закривав собою небо».
Основний удар внизу був завданий міській лікарні №15 і трамвайному депо імені Красіна, пів сотні його працівників загинули просто на робочому місці. Затим судмедексперти визначать, що деякі з робітників залишалися притомними під завалами кілька днів. За годину мікрорайон затопило грязьове озеро площею 30 га. У спокійному стані пульпа тверділа, мов камінь, замуровуючи і ще живих людей, і тіла загиблих.
Опісля цей день літератори й історики назвуть «Київським днем Помпеї», «Чорним понеділком» та «Куренівським апокаліпсисом». Місцеві припишуть біду містичним силам: «Бабин Яр помстився».
Місце смерті
На пострадянських теренах небагато просторів, подібних до Бабиного Яру. Ця місцевість у зеленому затишному районі Києва постійно змінювалась відтоді, як там відбувся масовий розстріл українських євреїв, ромів та представників інших меншин – і зараз зовсім не схожа на той Бабин Яр, яким він був у 1941 році.
До розбудови Сирця ця балка була однією з найбільших у Києві — завдовжки понад 2,5 км, завглибшки від 10 до 50 м. Поряд із яром зведений один із найдавніших храмів міста — Кирилівська церква. Раніше між Бабиним і Реп’яховим ярами у Кирилівському гаю було православне кладовище, з іншого, парного боку вулиці Мельникова, — єврейське, на його західному кордоні — ділянки караїмських і мусульманських поховань, на непарному боці Мельникова — цвинтар військових.
Під час Другої світової війни про Бабин Яр почув увесь світ. Саме тут за два дні — 29–30 вересня 1941-го — нацисти розстріляли 33771 єврея. Всього ж за два роки окупації Києва на цьому місці загинуло близько сотні тисяч людей: євреї, роми, українці, росіяни й жертви інших національностей, радянські військовополонені й підпільники, українські націоналісти, пацієнти психіатричної лікарні. Врятуватися від смерті в Бабиному Яру вдалося лише кільком десяткам людей.
Масштаб і швидкість жорстокої розправи перетворили Бабин Яр на символ Голокосту для Східної Європи — так само, як табір смерті Аушвіц для Західної, — а його назва стала прозивним ім’ям для сотень інших подібних місць розстрілу в Україні й поза нею. Проте це було згодом, а тоді, одразу після трагедії, керівництво СРСР постаралося «зам’яти» трагедію.
«Від самого початку війни радянська влада не хотіла, аби боротьба за Радянський Союз асоціювалася зі справою порятунку євреїв. Не хотіла вона й того, щоб знищення євреїв нацистською Німеччиною та її союзниками стало найбільшим злочином війни», — розповідає історик Сергій Єкельчик, дослідник історії Радянського Союзу й історичної пам’яті. Керівництво СРСР не було самотнім у своєму рішенні, зауважує він, — так само чинили й інші країни Антигітлерівської коаліції. Зокрема, Франклін Рузвельт, щоб сформувати в США громадську підтримку єврейських емігрантів з Європи, називав їх не євреями, а політичними біженцями.
Проте ситуація в Радянському Союзі була складнішою: «Заперечувати трагедію Бабиного Яру було неможливо, тож ніхто цього і не робив. Про неї писали, й досить багато, проте у специфічний спосіб: підкреслюючи, що там знищували радянських громадян усіх національностей. У списку жертв росіяни та українці йшли перед євреями, хоча всі знали, що усе почалося з євреїв», — каже Єкельчик.
До того ж радянська влада усвідомлювала, що у злочинах проти євреїв брали участь колабораціоністи, але привертати увагу до цього факту не хотіла. «Цікаво, що під час перших повоєнних процесів у СРСР (та й ще під час війни) судили також підсобників гітлерівців. А вже під час Київського процесу [судовий процес над гітлерівськими воєнними злочинцями в Києві у січні 1946 року] лише німців звинуватили в знищенні радянських громадян. Сигнал був зрозумілий: про це говорити не будемо, треба замовчати», — пояснює історик.
Місце непам‘яті
У перші роки після війни Бабин Яр був поза увагою міської влади. Всі сили спрямували на те, щоб відновити місто: розчистити вулиці, розібрати завали, запустити підприємства, налагодити сполучення, відбудувати зруйноване житло й звести нове. Сім’ї поверталися з евакуації, солдати — з війни, усі потребували даху над головою і роботи. У той час Бабин Яр залишався незайманим, хіба що шукачі «єврейського золота» невтомно копирсалися на дні.
У 30-х на цьому місці планували посадити районний парк, напередодні Другої світової — побудувати лижну базу і трамплін, а після деокупації знову заговорили про паркову зону, ніби й не було зовсім свіжої рани. Проте цей задум залишився на папері, так само як і пам’ятник «жертвам фашистського терору в Бабиному Яру», що мав з’явитися тут до 1950-го. Замість вшанувати загиблих, чиновники вирішили зрівняти проблемне місце із землею, а незручні моральні питання замінили критеріями корисності. 28 березня 1950 року Київський міський виконавчий комітет вирішив організувати відвал розкривних порід [насипи добутих гірських порід, через які гірники мусять пройти, аби дістатися корисних копалин] із кар’єрів Петрівських цегельних заводів у відрогах Бабиного Яру. З цього почався його замив лесовими ґрунтами. Згодом перетворену територію планували забудувати і прокласти дорогу між Лук’янівкою та Куренівкою.
«По-перше, вже тоді було зрозуміло, що Бабин Яр ділить Київ надвоє, місто переступить через нього і розвинеться далі в той бік: Сирець, Нивки, Відрадний», — розповідає Володимир Пінчук. Наприкінці 1950-х він працював старшим інженером виробничо-технічного відділу тресту «Київміськбуд-1» та координував будівництво житлового масиву на Сирці. Він був свідком Куренівської трагедії, а потім відповідав за зведення нового кварталу на місці потопу.
«По-друге, Бабин Яр був незручним для чиновників місцем, мовляв, щороку туди приходять якісь люди, стоять і плачуть; ми говоримо, що загинули радянські громадяни, а вони — про євреїв; треба цю історію припиняти. У мене немає доказів, що все було саме так, проте я розумію логіку подій, як у міськвиконкомі прийшли до рішення назавжди позбутися Бабиного Яру», — каже він.
Володимир Пінчук народився і виріс у Києві, і до війни в місті жила його велика єврейська родина. У 1941-му евакуювалися не всі. Сім’я дивом зуміла вибратися з Києва одним із останніх потягів до того, як німецька авіація розбомбила міст через Дніпро. «З нашої родини пішли в Бабин Яр тринадцятеро, зокрема дев’ять найближчих — тітки, дядьки, двоюрідні брати і сестри», — каже він. «Пішли у Бабин Яр» — так називали розстріл у радянські часи.
Жодних офіційних жалобних подій у 50-ті роки в Бабиному Яру не проводили. Тоді була настанова вшановувати героїв війни, а не її жертв. Пінчук розповідає, що євреї «черезтинним радіо» передавали одне одному: «29-го збираємося» і щороку в скорботні дні йшли до місця трагедії. Досить швидко їх почали розганяти, міські чиновники вважали такі збори несанкціонованими мітингами. Люди припинили приходити. Протестів проти замиву Бабиного Яру він теж не пам’ятає — часи були «непевні».
Технологія загибелі
У 1950-х житлове будівництво в Києві напряму залежало від виробництва цегли. Петрівські цегельні заводи розвідали на Сирецькій великі поклади хорошої глини, проте вона залягала під 8-метровим шаром наносного ґрунту. Цю товщу потрібно було зняти і кудись перенести. За пошук рішення взялася всесоюзна контора «Будгідромеханізація». Її проєктанти запропонували розробляти ґрунт гідромоніторами — це такі гармати, через які вода подається під настільки високим тиском, що розмиває землю без допоміжних засобів (екскаваторів абощо). А утворену суміш води й дрібних часточок ґрунту вирішили транспортувати насосами через трубопроводи у відроги Бабиного Яру.
Для замиву яру московський трест «Будгідромеханізація» застосував спеціальну технологію, оскільки лесова порода просідає, щойно змішується з водою, і до того ж не віддає вологу (саме тому будинки в столиці зводять переважно на палях). Ця технологія передбачала, що в Бабин Яр по черзі закачуватимуть метрові пласти пульпи з цегельного кар’єру та піску з Дніпра. У товщі піску запланували дренажну систему — спеціальні труби з дірками, через які відводилася би вода із замиву. Крім того, у проєкті йшлося про попередню зачистку «бортів» яру, щоб в них не утворювалися тераси і не затримувалася волога.
Проте нічого з описаного так і не виконали.
«Коли почали рахувати вартість, виходило дуже дорого: за рахунок піску з Дніпра вдвічі зменшувалася ємність яру і зростали витрати, адже його теж потрібно було транспортувати. І тоді, як я розумію, під керівництвом тогочасного мера [голови виконкому Київської міськради Олексія] Давидова вирішили обійтися без піску», — пояснює Володимир Пінчук. Пульпу закачували цілий рік, хоча проєкт передбачав зупинки на зиму. В результаті щоліта під сонцем верхній шар замиву висихав, а під ним в глибині залишалися підземні озера пульпи.
Намив у третій відрог Бабиного Яру –– той, що височів над Куренівкою, –– стримувала земляна дамба, яку поступово зводили каскадом. В її виступах якраз утворилися такі лінзи води. До весни 1961-го пульпа практично дійшла верху.
«Того року була напрочуд дощова весна, — пригадує Пінчук. — На всій території, де зараз парк, виникло озеро метрової глибини. І ось ця вода, вагою тонна на квадратний метр, почала тиснути на верхній спресований шар висохлої породи, що своєю чергою тиснув на 20-метровий пласт спресованої пульпи, а зовні ще й хвилі билися об піщаний дашок дамби — і 13 березня таки обвалили його частину. А тепер уявіть тюбик зубної пасти під тиском — там відбулося те саме: 700 тисяч кубів пульпи встигло вирватися зі страшною силою, поки спресована кришка не впала донизу і не перекрила вимивину. І це була тільки невелика частина намиву. Якби вирвалося все — від Подолу й Куренівки не лишилося б жодного сліду».
Традиція мовчання
Місцева влада спробувала приховати трагедію. Того дня київське радіо повідомило, що на Куренівці прорвало трубу, у «Вечірньому Києві» взагалі промовчали. 21 березня у газеті з’явився стислий некролог: «Київський міськком партії і виконавчий комітет висловлюють співчуття родичам та близьким загиблих в результаті аварії в районі житлового масиву Куренівка».
Постраждалий район взяли в кільце військові, до місця трагедії нікого не підпускали. На кілька днів Київ від’єднали від міжміського зв’язку. Пошта приймала телеграми й листи, проте співробітники спецслужб ретельно їх перевіряли, особливо ті, що йшли за кордон. «У зв’язку з катастрофою в Подільському районі м. Києва органи держбезпеки проводять необхідні агентурно-оперативні заходи щодо виявлення осіб, які намагаються використовувати цей факт в антирадянських і провокаційних цілях», — з доповіді КДБ при Раді міністрів УРСР від 14 березня 1961 року.
Військові, будівельники й добровольці розчищали вулиці та завали, дістаючи з-під них тіла загиблих.
Скільки людей загинуло того дня — і донині невідомо. Аварію розслідували, проте матеріали справи, включно зі свідченнями очевидців і знімками з місця трагедії, через кілька років знищив КДБ — мовляв, за строком давності. У підсумку урядова комісія повідомила про 145 загиблих, однак у день катастрофи в довідці для Президії ЦК КПУ йшлося про зруйновані 68 житлових і 13 адмінбудівель, непридатні для життя 298 квартир, зокрема 163 приватних будинки, які належали 353 сім’ям (всього 1228 осіб). Згодом дослідники скажуть, що насправді жертв було більше. Зокрема, історик Олександр Анісімов у книзі «Київський потоп» напише: «За неофіційними даними, Куренівська трагедія забрала життя півтори тисячі киян».
Люди не вірили повідомленням радіо та газет, були налякані й злі на чиновників. У щоденних довідках і звітах місцева верхівка КДБ відзначала: «Більшість осіб, з якими спілкувалися агентура і довірені особи, позитивно реагували на повідомлення київського радіо про подію, однак окремі особи висловлювали нездорові і неправильні судження».
Серед «нездорових і неправильних», до прикладу, такі: «Не треба було споганювати пам’ять загиблих у Бабиному Яру, тому і сталося таке лихо» або «А винуватці катастрофи вказані? Ні. Це неподобство! Винуватці, безумовно, є. Це ті люди, які відповідали за техніку безпеки на будівництві. Їх треба притягнути до відповідальності».
Процес над причетними до аварії пройшов у серпні 1961 року. Шестеро осіб засудили до різних строків за «зловживання службовим становищем, що призвело до тяжких наслідків»: головного інженера тресту «Укргідроспецбуд», начальника, головного інженера і начальника Петрівської ділянки Будуправління №610, а також двох московських проєктантів.
«Давидов страшенно трусився. Він вважав, що його можуть навіть посадити, — пригадує Володимир Пінчук. — Проте [комусь із номенклатурної верхівки] подзвонив Микита Сергійович Хрущов і запитав, як почувається Давидов. Цього виявилося достатньо, аби його ніхто не чіпав. Хоча саме Давидов був винуватцем і катастрофи, і того, що Бабин Яр перестав бути місцем пам’яті».
Через два роки Олексія Давидова не стало, у жовтні 1963-го він помер від інфаркту, хоча ширилися чутки, що застрелився. Біля могили очільника міста на Байковому кладовищі певний час чергувала охорона — співпартійці побоювалися відплати киян. А в 1964-му його ім’я вирішили увічнити –– назвали бульвар на Русанівці.
Різноманіття порожнечі
Куренівська трагедія не змінила політику партійного керівництва щодо Бабиного Яру. В наступні роки його укріпили бетонною дамбою, засипали затверділою пульпою з місця катастрофи і посадили там парк. На прилеглій території звели кілька житлових масивів, а де раніше були кладовища — Київський телецентр і спорткомплекс.
Перший пам’ятник у Бабиному Яру встановили у 1976-му, через 35 років після нацистської окупації, — масивний монумент із довгою назвою: «Радянським громадянам і військовополоненим солдатам та офіцерам Радянської Армії, розстріляним німецькими фашистами в Бабиному Яру». Для одних він був компромісним і політкоректним, для інших став образливим непорозумінням. Лише за незалежності України, в 1991-му, в Бабиному Яру з’явилася Менора — меморіал у формі юдейського семисвічника в пам’ять про загиблих євреїв під час німецької окупації. Того ж року вперше з дня Куренівської трагедії в Києві провели офіційну панахиду за жертвами катастрофи.
Відтоді Україна так і не випрацювала єдиної державної політики щодо Голокосту. Бабин Яр не замовчувався, але й не зумів привернути до себе належну увагу.
«Українська влада не взяла на себе ініціативу. Притому чітко розуміючи, що це важливий аспект міжнародних відносин, що за ставленням до Голокосту вимірюється готовність держав до демократичних трансформацій, входження до Європи, рівного партнерства у світовому товаристві. Політика пам’яті була вщент зруйнована за часів Кучми, який переніс на неї свою зовнішньополітичну багатовекторність. Тоді ж стало можливим у кожному регіоні країни проводити свою політику, аби тільки вона не заважала олігархам багатіти. Саме з тих часів залишилися і невизначеність, і недофінансованість цієї галузі», –– каже історик Сергій Єкельчик.
За останні майже 30 років в Бабиному Яру й околицях з’явилися пам’ятні знаки євреям, ромам, дітям, православним священикам, українським націоналістам, військовополоненим, жертвам Куренівської трагедії — всього понад двадцять. У певний момент цей процес, котрий історики називають «конкуренцією жертв», почасти втратив внутрішню логіку та прив’язку до самого місця. Людині, яка спробує через написи на монументах зрозуміти, що трапилося у Бабиному Яру, навряд чи це вдасться.
Агент змін
У 2020-му, певно, вперше за всю незалежність розгорнулася настільки палка й широка дискусія про місце в історії та значення Бабиного Яру. Її спричинили кадрові рішення Благодійного фонду «Меморіал Голокосту «Бабин Яр», зокрема запрошення російського кінорежисера Іллі Хржановського на посаду художнього керівника Меморіального центру та публікація у відкритому доступі його контроверсійного проєкту «Дау». На різному рівні з різним ступенем фаховості обговорювалися доцільність залучення в проєкт саме Хржановського та етичність методів його роботи, російське походження капіталу Фонду і можливі загрози зовнішнього впливу на концепцію Меморіалу.
Але Бабин Яр як місце двох трагедій — єврейського народу й Куренівської — залишається здебільшого інтересом професійного кола істориків. Часом тема потрапляє в поле зору митців, зокрема закордонних, з ініціативи української сторони, тоді з’являються такі проєкти, як відеоінсталяція «Сад пам’яті» французької художниці Ольги Кісєльової або виставка до 75-річчя трагедії «Втрата. Спомин про Бабин Яр», що об’єднала роботи всесвітньо відомих Крістіана Болтанскі, Дженні Хольцер і Берлінде де Брьойкере.
Українські митці працюють з темою злочинів проти євреїв як складовою ширшої проблеми.
«В українському критичному мистецтві досить активно присутня тема історичної пам’яті, травми і Голокосту як найбільш глибокого й трагічного її втілення, — розповідає режисер-документаліст, публіцист Олексій Радинський. — З нею давно і серйозно працює художник Микита Кадан. У нього є важливий корпус робіт, зокрема і про події Голокосту в Україні. Інший очевидний приклад, коли говоримо про сучасне мистецтво, — роботи Миколи Рідного на тему історичної травми».
Зокрема, у 2019-му Микола Рідний створив для Каунаської бієнале інсталяцію «Загублений багаж», присвячену єврейській художниці Естер Лур’є, якій вдалося пережити Голокост у Каунаському гетто. Микита Кадан порушує проблеми етнічних чисток та масового насильства в роботах із серій «Хроніки», «Погром» і «Національний ландшафт».
Окремо Олексій Радинський відзначає короткометражний фільм Івана Орленка «У нашій синагозі», знятий за мотивами незавершеної новели Франца Кафки: «Поки що це найбільш помітне висловлювання на тему Голокосту в українському кіно». 20-хвилинна чорно-біла трагікомедія розповідає про внутрішні переживання 12-річного єврейського хлопчика, який тільки-от починає осмислювати навколишній світ. Події стрічки розгортаються в часи Голокосту.
Радинський погоджується, що тема Бабиного Яру, зокрема і Голокосту, загалом не достатньо пропрацьована українськими митцями, водночас додає: «Я би не применшував ступінь її замовчування. Де виникають незручні питання історії — у нас суцільна біла пляма. Потрібно визнати, що в Україні слабка художня сцена. На будь-яку тему, окрім тих, що політично виграшні для офіційних кіл, створюється обмаль серйозних робіт».
Сама територія Бабиного Яру теж певною мірою є білою плямою: з одного боку, очевидна й пряма функція простору сьогодні — рекреаційна, з іншого — його кількарівнева трагічна історія нікуди не зникла і водночас не пропрацьована. Бабин Яр потребує переосмислення.
«Місця такого типу унікальні й вимагають індивідуального підходу, — вважає урбаніст, співзасновник Comixans Олександр Шевченко. — Західноєвропейські практики роботи з меморіальними територіями дедалі більше позбуваються утилітарності – що місце повинно мати лише одну функцію. Натомість працюють із простором на тоншому рівні: за певними локаціями, де відбувалися ті чи інші події, закріплюють «якорі», а решту території залишають нейтральною. Тобто людині нагадують про історію місця, але ненав’язливо, у визначених точках, не змушують її тривожитися й почуватися пригнічено весь час».
На його думку, проєкт переосмислення настільки великої території зі світовим контекстом став би знаковим не лише для Києва, а й усієї країни, за умови концептуального підходу й глибокого пропрацювання.
«Наші місця пам’яті переважно радянського походження. Ми їх дістали в спадок, так і не переосмисливши, –– додає Шевченко. –– Бабин Яр міг би стати прецедентом, сигналом, що інші подібні місця по всій країні, навіть якщо вони не мають настільки резонансної історії, можуть сподіватися на новий підхід».
