Раз на два тижні головна редакторка Заборона Катерина Сергацкова розповідає історії про місця, які формують нашу реальність і часто залишаються непоміченими. У цій колонці вона розповідає про спорожнілий Київ, який на карантинi став, здається, більш придатним для життя.
Київ для мене ніколи не був справжнім містом. Мені, вимушеній переселенці з окупованого Криму, було непросто називати його домом – а хороше місто завжди дає відчуття дому. Київ був залом очікування в аеропорту. Усі ці незручні транспортні розв’язки, пагорби, поміж якими неможливо ходити, жахливий громадський транспорт, радянські хрущовки, промзони біля річки, закинуті будівлі, стихійні ринки між будинками, пластикові цар-балкони, огидні торгові центри, розтрощений асфальт, смог… Поміж цим усім київським кітчем можна було жити, але тільки розуміючи, що це тимчасово. Чи можна жити в залі очікування? Можна, тільки не ясно, навіщо.
Точнісінько так само в Києві живуть багато харків’ян, одеситів і львів’ян, дві третіх Київської області й Житомира, половина вимушених переселенців із Луганської й Донецької областей і четвертина тих, хто виїхали з Криму, роботяги з бідних регіонів і біженці зі всього авторитарного світу. Для багатьох із них українська столиця – це аеропорт. Зал очікування, у якому тебе годують надією на вдалий збіг обставин.
У Києві неможливо було жити, зате завжди можна було купити дешевий квиток на літак і прогулятися містами, яким поталанило більше. Щодня столиця гуділа, випускаючи з аеропортів десятки «боїнгів». Тепер у небі замість шуму – тиша, а додаток «Flight radar», у якому раніше можна було спостерігати за відправленням рейсів, приречено пустує.
Але ставши столицею карантину, Київ раптом почав набувати рис, яких раніше не мав. Громадський транспорт зупинився, містяни перестали вибиратися за межі своїх районів – і місто несподівано поглянуло на себе в дзеркало. Розрізане на куски, голе, тихе, знерухомлене. Воно ніколи не опинялося наодинці із собою, а тут вимушено залишилося. Наодинці з містом залишилися й містяни.
Так, несподівано, жителі міста-аеропорту Києва, нарешті почали дивитися собі під ноги. І що вони бачать? Усе ті ж хрущовки, промзони, огидні торговельні центри, розтрощений асфальт – але ось тепер містянин, опинившись із містом сам на сам, починає запитувати: чому все так? Чому ніхто не ремонтував радянські багатоповерхівки, які розвалюються? Чому ніхто не добудував чи не зніс закинуту будівлю? Чому біля річки – головної східноєвропейської артерії, між іншим, – замість набережної збудували шосе? Чому так слабо пропрацьована інфраструктура? Чому так багато огидних торговельних центрів і так мало нормальних скверів і публічних просторів? Корисні запитання нарешті лізуть містянам до голови, коли не залишається нічого, окрім спорожнілих кварталів і чистого неба. Десятиліттями урбаністи, архітектори, художники, активісти намагаються звернути увагу на проблеми середовища, яке нас оточує, але змусити містян поглянути собі під ноги спроможне тільки лихе чудо – пандемія й жорсткий карантин.
Київ раптом набув нової цінності і став справжнім містом – таким, про яке хочеться нарешті серйозно піклуватися. А в містян з’явився шанс переїхати з Києва-аеропорту у Київ-дім. З якого не потрібно, та й не можливо поки що полетіти.
