Раз на два тижні головна редакторка Заборона Катерина Сергацкова розповідає історії про місця, які формують нашу реальність і часто залишаються непоміченими. У цій колонці вона роздумує про підземні річки і про те, що рано чи пізно нам доведеться розкопати те, що людство колись заховало.
У далекому 2013 році я безцільно бродила по Львову разом із художницею Грицею Ерде. Гриця тоді працювала в ресторанному холдингу !Fest артдиректоркою, де розробляла сміливі концепти для кафе й барів, які консервативний Львів сприймав інколи занадто болісно. Під час прогулянки Гриця раптом зупинилася посеред вулиці – здається, це було десь на Підвальній, – і сказала: «Ось просто тут тече річка, уявляєш?» Напевно, жарт, подумала я. Але Гриця продовжувала: «Ріка, – каже, – тече через цілий Львів, але для львів’ян вона недосяжна – і ми, львів’яни, страждаємо без річки. А в мене, – продовжує Гриця, – є ідея цю річку розкопати».
Колись через увесь Львів направду текла річка Полтва, одна із приток Західного Бугу. Полтва була містотворчою річкою і сформувала ландшафт Лемберга-Львова в тому вигляді, у якому ми знаємо його сьогодні. Але усередині XIX століття все змінилося. З одного боку, постійна волога провокувала розмноження комарів і загрожувала поширенням малярії. З іншого, містяни постійно зливали в Полтву відходи і викидали туди сміття, тому вона перетворилася у відкриту каналізацію. Міська влада вирішила, що річка може стати осередком поширення чуми. У 1872 році мерія вирішила сховати частину Полтви в центрі Львова під землю, у колектор, а там, де простягалась набережна, побудували оперний театр. Упродовж тридцяти років під землю сховали понад 150 кілометрів річки.
Столиця Західної України залишилася без відкритої води – і залишається до сьогодні. Кажуть, під час Другої світової війни під землею, у колекторі, євреї ховалися від нацистів, а з приходом радянської влади члени повстанської армії і противники СРСР ховалися від НКВС. Зрештою, місцева влада закрила і сходи до підземної ріки. Подивитися на Полтву сьогодні можна тільки в «Opera Underground», барі того холдингу, де колись працювала Гриця. Через пару років після нашої безцільної прогулянки Гриця переїхала до Берліну. Ідея розкопати львівську річку так і залишилася фантастикою.
Сто з гаком років тому, разом із розвитком індустріалізації й неймовірним ростом міського населення, людство вдалося до практики блокувати природні ресурси, якщо ті стають на шляху забудови й заважають жити. Першими постраждали міські мілкі річки: їх було нескладно сховати під землю, а місцеві еліти не бачили в такій воді особливої цінності.
У Києві – приблизно шістдесят річок, які колись протікали поверхнею міста, але були замуровані в колектори. Наприклад, там, де сьогодні між Верхнім і Нижнім Валами їздить трамвай, раніше протікала Глибочиця. Вона розділяла Поділ від Плоского району. З нею відбулося те саме, що і з львівською Полтвою: місцеві жителі зливали в Глибочицю відходи, вона дуже смерділа й загрожувала містянам хворобами й головними болями.
Сьогодні все частіше чути ідею повернути закопані річки назад, на поверхню міст. У жовтні 2019 учасниця спільноти архітекторів і урбан-дизайнерів «Агенти змiн» Марина Радинська залізла в купальнику в колектор Глибочиці крізь дірку в асфальті. Її колеги зняли це на відео й отримали купу здивованих, захопливих і осудливих відгуків киян (після цього дірку в асфальті хтось залатав). Пізніше, на фестивалі «Урбанина», «Агенти змiн» показали проект, як Поділ міг би виглядати, якби на Вали повернули річку. І це фантастика – коли на місці запилюженої, розбитої, недоглянутої і здебільшого непотрібної містянам алеї з’являється жива вода. Хоча колись, сто з гаком років тому, здавалося фантастикою те, що річку можна заховати під землю, щоби вона не заважала під ногами.
А ще раніше, у 2015, урбаніст і засновник організації Zemlia Семен Поломаний придумав розкопати річку Хрещатику. Річку в 1950-их зашили в колектор, щоби головну вулицю Києва не затоплювало в дощові дні. Через неї центр міста, як і раніше, регулярно затоплює, каналізація не може впоратися з потоком. У візуалізації проекту Поломаного увесь нинішній Хрещатик, від Європейської площі до Бессарабки, перетворений у зелену оазу посеред спекотного заасфальтованого міста, а кількість автомобільних смуг зменшено вдвічі. Цей проект і містяни, і колеги-архітектори зустріли з великим сумнівом: занадто фантастичний. Але Семен переконаний, що без «зеленої інфраструктури» в умовах невідворотних змін клімату міста не зможуть жити, як раніше. Глобальне потепління змінює природу: там, де раніше температура повітря взимку могла опускатися до 20 градусів нижче нуля, сьогодні заледве опускається до кількох градусів. Від міст, які розростаються, утворюється ефект теплового острова – там стає спекотніше. Кількість опадів невпинно зростає. А вода в місті могла б стати відповіддю на нові виклики.
Сто з гаком років тому людство почало відгороджуватися від природи, вибудовувати бар’єри й закопувати все, що заважає, під землю. У посткоронавірусному світі нам доведеться відкопувати річки, повертати довіру природи і вчитися жити на планеті так, щоби вона всіх нас врешті-решт не закопала.
