22 вересня на стримінговій платформі Peacock стартував мінісеріал «Континенталь» — приквел франшизи «Джон Вік» про минуле нью-йоркського готелю, де професійні кілери можуть безболісно відпочити від роботи. Це перший спіноф у кіновсесвіті, що збудував каскадер, а нині й режисер Чад Стагельські. Крім серіалу в найближчому майбутньому тетралогію «Джона Віка» доповнить повний метр «Балерина» з Аною де Армас та власне пʼята частина пригод безсмертного й мовчазного найманця з обличчям Кіану Рівза.
Навряд чи франшиза так розросталася б, якби не безумовна підтримка аудиторії: високі касові збори, глядацькі симпатії та унікальність виробництва/постановки франшизи — все це зробило фільми про Джона Віка вкрай успішними та популярними. На прохання Заборони кінокритик Станіслав Тарасенко розмірковує, у чому секрет творчого тандему Стагельські/Рівза, та розповідає, яким зрештою вийшов «Континенталь».
«Континенталь» — готель для вбивць, які дотримуються правил. Ту ж саму стратегію обрали й автори серіалу
У заплутаній та, будьмо щирими, притягнутій за вуха ієрархії всесвіту «Джона Віка» мережа готелів «Континенталь» — украй важлива частина складно впорядкованого злочинного світу. Найманці-вбивці тут мають свою валюту, свій кодекс, свої клани і, звичайно ж, — місце для відпочинку, на території якого суворо заборонено вести професійну діяльність, тобто вбивати.
«Континенталі» є по всьому світу: протягом чотирьох фільмів титульний герой відвідував готель не лише в Нью-Йорку, а й у Римі, Касабланці та Осаці. Втім, нью-йоркський «Континенталь» можна сміливо назвати другим головним персонажем усієї франшизи, особливо завдяки його адміністратору Вінстону Скотту. Той, хоч і має за своїм статусом перебувати над сутичкою, але, вочевидь, імпонує Джону Віку, поява якого в «Континенталі» ніколи не приносить щось хороше. Проте Вінстону не звикати: за роки функціонування нью-йоркський готель пережив чимало — від жорстокого штурму до тотальної руйнації.
Мінісеріал «Континенталь» пропонує заглибитись у далеке минуле як готелю, так і Вінстона. Надворі — середина 70-х років. Вінстон — молодий лондонський підприємець із легким душком криміналу. В нього є старший брат Френкі, та вже багато років чоловіки не спілкуються. Однак настав час це змінити, адже Френкі краде в чинного директора нью-йоркського готелю Кормака (персонажа Мела Гібсона) пристрій для штампування монет. А це ледь не святий артефакт у світі найманців, тож на Френкі відкривають полювання. Тоді як Вінстон стає приманкою для власного брата, з кожним своїм кроком у Нью-Йорку майбутній директор «Континенталю» потрапляє в ще більшу халепу.
Кадри із серіалу «Континенталь». Фото: IMDb Кадри із серіалу «Континенталь». Фото: IMDb
Серіал «Континенталь» зберігає цінності франшизи про Джона Віка: динамічні бійки-перестрілки, харизматичні лиходії (Мел Гібсон ще з часів «Останнього рівня» дуже гарно виконує ролі негідників і психопатів), дивний гумор, а також плутаний усесвіт кілерів-найманців, підпорядкований нікому незрозумілій ієрархії. «Континенталь», як йому й личить, виглядає низькобюджетною заміною «Джона Віка», проте з однією важливою відмінністю — тут є місце емоціям і сентиментальності.
У повнометражних фільмах герой Кіану Рівза майже нічого не говорить, не проявляє емоцій і взагалі мало схожий на живу людину. Не просто так його називають «машиною смерті», «проклятим хітменом», «злим дияволом», «привидом у пошуках цвинтаря» і «мужиком, до якого прилипла доля вбивці»! А от Вінстон — зовсім інша справа. Він аж ніяк не асасин, а радше перемовник та менеджер, якому випадає гірка доля жертви. Саме тому в серіалі є місце і для розмов про кохання, і для самого кохання, і для щирого братерства, і навіть для політичного й соціального підтексту.
І хоча західні критики зауважують, що з меншим від «Джона Віка» бюджетом «Континенталь» нагадує «невиразного молодшого брата», з цим важко погодитися: серіал залишається в канонічних концептуальних рамках франшизи, легко та ненав’язливо розширюючи їх нетиповими для цього бойовика проявами емоцій. Урешті-решт, серед виконавчих продюсерів серіалу можна побачити як режисера-постановника всіх попередніх частин Чада Стагельські, так і його колегу за першим «Джоном Віком» Девіда Літча. А значить, «Віковість» глядачам гарантована.
Успіх франшизи про Джона Віка — безперечна заслуга тандему Стагельські/Рівза
Кінофраншиза про Джона Віка залишається однією з найприбутковіших і, що ще важливіше, найякісніших у своєму жанрі. Навіть дивно, що автори «Форсажів» чи «Мег» (не говорячи про «чисті бойовики» на кшталт «Нестримних» або G.I. Joe) уперто не бажають переймати найкраще від цієї франшизи — адже там є чого повчитись!
Ідейний натхненник серії та її незмінний режисер Чад Стагельські, обмежуючись мізерним бюджетом від $30 мільйонів (перший «Вік») до $100 мільйонів (четвертий «Вік»), видає першокласний бойовик з карколомним драйвом і натуральним гічкоківським саспенсом — саме тим, чого так гостро не вистачає глядачам, перенасиченим одноманітними та нудними супергеройськими, гоночними й трансформерними кіносеріями.
Це, безсумнівно, заслуга режисера Чада Стагельські та виконавця головної ролі Кіану Рівза, на плечах яких тримається франшиза.
Стагельські в минулому — дублер Кіану Рівза та Гʼюго Вівінга, який видавав каскадерські фінти в «Матриці» та «V означає вендета». І саме епітет «каскадерський» найкраще описує кіновсесвіт «Джона Віка», якому попередній професійний досвід режисера тільки надав унікальності. Згадайте, якою сценою відкривається друга частина франшизи — кадрами з німого фільму Бастера Кітона, якого вважають батьком-засновником сучасного каскадерства.
«Джон Вік» — це буквально magnum opus Cтагельські. Людина, яка майстерно займається джіу-джитсу, яка є легендою у світі каскадерства, яка багато років присвятила трюкацтву в кінематографі, створює бойовик, у якому саме поняття трюку та бійки стає фундаментальним і основоположним. Не відволікаючись ні на що зайве, Стагельські майструє еталонне каскадерське кіно, що найліпше презентує його професію.
Головним обличчям франшизи залишається Кіану Рівз, який викладається на повну не гірше за Тома Круза, що славиться самостійним виконанням усіх трюків. Рівз у свої майже 60 років гасає сходами, стрибає з вікон, виламує двері, пачками вкладає ворогів, перебуваючи в постійному і невтомному русі, — хто б іще погодився на такі знущання?
Свого часу «Джон Вік» навіть урятував кар’єру Кіану Рівза, якому доволі не щастило після завершення «Матриці» та успішного «Константина». З 2005-го до 2014 року Рівз намагався віднайти себе, то самостійно знімаючи кунг-фу-бойовики, то кидаючись у дешеве фентезі, то навіть пробуючи себе в артхаусі. Але саме роль убивці-мовчуна стала для Рівза найважливішою за останні 10 років.
Кадр з фільму «Джон Вік». Фото: IMDb
Чистий бойовик, який уміє із себе посміятися
«Джон Вік» цілком і повністю тримається на трюкацтві та бойовці. Жодної драми чи мелодрами, жодних любовних інтриг чи політичного пафосу — жорсткіше, ніж «Свавілля» Такеші Кітано, франшиза про мстивого найманця демонструє варту заздрості однобокість бойовика, байдужого до всього на світі. Головний акцент тут зроблено на майже повній відсутності комп’ютерних спецефектів, а також на олдскульних принципах зйомки фільмів про бойові мистецтва.
«Глядач має відчувати фізичний контакт», — святе правило для Чада Стагельські, і саме від нього він і відштовхується. З кожним наступним фільмом — ще більше ворогів, ще більше куль і патронів, ще більше локацій, ще довші сцени поєдинків. І, звичайно ж, запрошені зірки, які інколи перетягують на себе всю глядацьку увагу.
За чотири фільми на екрані зʼявлявся легенда спагеті-вестернів Франко Неро, який своєю легендарною роллю ковбоя Джанго надихнув Квентіна Тарантіно, обличчя майже кожного бойовика 90-х Марк Дакаскос, один з головних японців у Голлівуді Хіроюкі Санада та той самий Іп Ман — Донні Єн, який в останній частині «Джона Віка» сяяв навіть яскравіше за титульного героя. Ба більше — Стагельські вперше з 2003 року воззʼєднав Рівза на екрані з Лоуренсом «Морфеусом» Фішберном, і це, вочевидь, був кращий ренесанс культової «Матриці», ніж її четверта частина.
Крім того, «Джон Вік» не цурається іронії — і це теж свята традиція олдскульного кіно. Найкраще за все вона зчитується в діалогах франшизи — надмірно беземоційних і пафосних. «Гей, Джоне! — гукає Віка персонаж Марка Дакаскоса перед тим, як умерти. — Непогано ж ми з тобою помахалися, правда?». «Так», — красномовно відповідає Кіану Рівз. І глядачі в кінотеатрах завжди сміються.
Водночас, зрозуміло, «Джон Вік» — аж ніяк не нове слово у світовому кінематографі. Кожен, хто колись чув про культову дилогію «Рейд» Гарета Еванса, знає, що саме від неї франшиза Стагельські/Рівза запозичила більшу частину того, що в ній люблять глядачі. Проте «Джона Віка» ми любимо не за новизну, а за відданість старим-добрим традиціям динамічного та позаінтелектуального кінематографа, з якого, між іншим, кінематограф і розпочався.
Так, історія про кілера-вдівця на пенсії, який увійшов у режим берсерка, коли непрохані гості вбили його бігля, нічого не вчить і, по суті, нічого не дає. Однак саме цим франшиза і прекрасна. Їй не потрібно прикидатися фільмом про сім’ю чи сімейну підтримку (як, наприклад, «Форсажу») або ж фільмом про братерство (як «Трансформерам») — Джону Віку на все це глибоко начхати. Глядача не обтяжують зайвим — і це, варто визнати, не так уже й погано.
