Кохання та діагноз. Як жити, якщо у вашого партнера психічний розлад
Кожна четверта чи п’ята людина на планеті, за даними Всесвітньої організації здоров’я, має психічний розлад — знає вона про це чи не здогадується зовсім. Це може бути депресія, прикордонний розлад особистості, синдром Аспергера, тривожні та панічні розлади, нервова анорексія, біполярний афективний розлад (БАР), шизофренія та багато інших. Жити з діагнозом можна — ми неодноразово розповідали про це у своїх матеріалах. Але як кохати? Заборона поговорила про це з психотерапевткою Аліною Сальниковою.
У чому специфіка стосунків, де в одного із партнерів психічний розлад?
Психічний розлад не можна подолати зусиллям волі. Ця проблема розв’язується і часом, і правильно підібраним лікуванням, і, головне, прийняттям. Потрібно прийняти, що людина не може взяти своє життя під контроль не через брак бажання або волі, а через діагноз, який заважає їй справлятися з базовими речами.
Водночас важливо розуміти, що деякі дні у стосунках з таким партнером завжди будуть кращими за інші. В один день людина почуватиметься чудово, але наступного вже не зможе встати з ліжка. У такі моменти не варто шукати проблему в собі чи в зовнішніх обставинах — людина й сама часом не може пояснити ці зміни. Їх треба просто прийняти.
Багато розладів пов’язані з перепадами настрою. У такі моменти варто розділяти кохану людину та її вчинки. Якщо її настрій зараз поганий, це не означає, що сама людина погана. Незалежно від емоційного спаду або підйому партнер залишається вашою коханою людиною.
«У мене на консультаціях багато пацієнтів, які будують стосунки з людьми, що мають психічні розлади, — розповідає Аліна Сальникова, лікарка-психологиня, психотерапевтка, PhD. — Дуже часто вони намагаються знайти провину в собі: буцім це вони щось роблять не так і їхньому партнеру стає гірше, він починає злитися, переживати. Це ніяк не пов’язані речі: хоч би як добре ви все не робили, у вашого партнера все одно можуть бути такі перекоси».
Крім того, важливо пам’ятати, що люди з психічними розладами дуже цінують свого партнера, навіть якщо не показують це щодня через свій стан. «Ви важливі для них — як для лікування, так і для процесу прийняття себе. Ви можете бути для них єдиною константою, яка допомагатиме їм жити і якось просуватись у цьому стані», — каже психотерапевтка.
Таня, 20 років, 1 рік у стосунках, у партнера БАР І типу: «Ми з хлопцем почали зустрічатися, коли у нього була гіпоманіакальна фаза. Потім настала депресивна — це припало на цукерково-букетний період. Було, як мінімум, дивно. Коли у нього була гіпоманія, мене обожнювали, постійно казали компліменти, а потім оп — і з тобою не хочуть спілкуватися. Мій хлопець дуже емпатійний і розуміє, коли мені погано. Я не знаю, чи це через біполярний розлад, чи він така людина, але він дуже турботливий. Коли я почуваюся гірше, він завжди заохочує мене розповісти про це психотерапевтці, спокійно ставиться, коли я не можу з ним поговорити».
Ніна (ім’я змінено), 32 роки, 2 роки у стосунках, у партнерки прикордонний розлад особистості та депресія: «У мене є близькі друзі, які мають менталки, але коли психічний розлад у твого партнера — це зовсім інше. Тому що 24/7 потрібно бути включеною та готовою підтримати, подбати, виявити розуміння тощо. Для цього й самому треба завжди перебувати в стані, у якому в тебе буде достатньо ресурсу на все це. Найскладніше — будувати плани. У якомусь сенсі твій партнер перебуває в полоні своєї хвороби, і його стан часто не залежать ні від чого. Усе це розвиває емпатію, емоційний інтелект, і, напевно, робить тебе сильнішим у багатьох сенсах».
Чого не можна робити в таких стосунках?
Не можна говорити «викинь проблеми з голови», «візьми себе в руки», «перестань засмучуватися». Це лише дезорганізує людину з психічним розладом.
Не можна називати партнера «психом» під час сварки або говорити «ти неадекватний», «у тебе проблеми з головою». Це може бути сказано спересердя, але для людини, яка сумнівається у своїй нормальності, такі слова можуть стати сильним ударом.
Не можна звинувачувати людину в поганому самопочутті. Психічні розлади спричиняють різноманітні фізичні негаразди — наприклад, головний біль, проблеми з травленням. Людина не може це контролювати, тому і вам також варто це прийняти.
Не можна розчаровуватись у партнері, навіть коли він сам розчарований у собі. Завжди треба вірити в нього, показуючи, що є вихід. Нині важко, але так буде не завжди.
Не можна самостійно намагатися вилікувати свого партнера. Ви можете недооцінювати масштаб проблеми, тому діяти потрібно спільно з фахівцями.
Не можна створювати стрес. Багато хто вважає, що чарівний пендель допоможе вмотивувати людину на якісь зміни (особливо якщо йдеться про депресивний стан). Але це не спрацює, а лише додасть зайвого стресу людині, яка й без того перебуває у стресі.
Не можна чекати сталості — у стосунках, у захопленнях, у планах. Для людей із психічними розладами сталість не є характерною. Вони можуть захоплюватися одним, потім іншим, або взагалі перестати захоплюватися чимось. Потрібно заздалегідь бути готовим до цього.
Не можна сперечатися з партнером — особливо якщо він перебуває в манії чи гіперактивності. Краще дати людині спокій на якийсь час, а потім намагатися логічно пояснити, чому та чи інша її ідея надто вже екстравагантна. При психологічних порушеннях реальність сприйняття ризиків стирається, тому відповідальність за зв’язок із реальним світом лягає на партнера без діагнозу.
Не можна кидати людину наодинці з її проблемами. Важливо навіть фізично бути поруч, щоби партнер відчував вашу присутність.
Не можна надмірно оберігати свого партнера. Людина буде відкочуватися назад, ставати інфантильною, швидко звикне до такої моделі поведінки і всі проблеми перекидатиме на партнера. Але це не даватиме їй відчуття щастя та повноцінності.
А що навпаки треба робити?
Потрібно надихати свого партнера на відвідування психотерапії та проходження лікування.
Потрібно весь час підтримувати та підштовхувати. «Ваше співчуття дуже важливе, тому що всього 25% людей із психічними розладами відчувають достатню підтримку та розуміння», — каже Аліна Сальникова.
Потрібно не тільки говорити про своє кохання, а й обов’язково показувати його: чи то сюрпризи, подарунки, смски чи зайвий дзвінок.
І найважливіше — треба берегти та любити себе насамперед. Дуже багато партнерів починають іти на жертви заради коханих, але це помилка. Коли ти сам не в порядку, допомогти іншому навряд чи вдасться.
Таня, 20 років, 1 рік у стосунках, у партнера БАР І типу: «Коли ви любите людину, ви можете знайти дуже цікаві шляхи їй допомогти. Під час депресивного епізоду мій хлопець не міг спілкуватися, йому було дуже важко комунікувати. На додачу в нього був розбитий екран телефону, і в 10 разів складнішим ставало написати якесь мінімальне повідомлення: «я вдома», «я випив таблетки», «я сплю». Тому я зробила йому в телеграмі стікери з базовими фразами та якимись нашими внутрішніми приколами. Він міг ними користуватися, коли не мав сил написати, а мені було менш тривожно, бо я знала, що там все умовно окей: він вдома, він прийшов з роботи тощо».
Як людині без діагнозу не нашкодити собі в таких стосунках?
Ось що про це говорить Аліна Сальникова: «Не забувайте про себе. У жодному разі не можна розчинятися в партнері, навіть якщо ви потрібні йому 24/7. Ви все одно маєте розставляти межі своїх особистих захоплень, часу, роботи, друзів, спілкування та всього іншого. Якщо ви дасте слабину в цьому плані й повністю задовольнятимете всі потреби партнера, то нашкодите собі. Щоби не нашкодити, треба бути ніби і поруч, і осторонь — щоб і партнерові допомогти, і самому не втрачати свого життя. У вас же було якесь своє життя до партнера? Ось воно так само і має продовжуватися. Партнер не має змінювати ваші звички, засади та захоплення. Потрібно бути разом, тому що вам разом краще, ніж окремо. Не має бути так, що ви разом і вам стає тільки гірше».
Леся (ім’я змінено), 26 років, була у стосунках 3 роки, у колишнього партнера ПТСР і наркотична залежність: «Найгіршим і найважчим було те, що він не визнавав проблеми, приховував від мене залежність і не хотів приймати ніякої допомоги — обманював себе, мене, друзів і родичів. З гарного ці стосунки принесли мені лиш те, що я змогла з них вирватись, і, як пізніше казала моя терапевтка, це було правильним рішенням. Все, що я могла зробити для нього, я зробила — лишалося тільки не угробити себе. Це був непростий вихід: я роками тонула в почутті провини, що пізніше вилилося в затяжну клінічну депресію».
Катя, 21 рік, була в стосунках 1,5 року, у колишнього партнера шизофренія: «Не треба намагатися з усіх сил врятувати свого партнера. Насамперед захотіти себе врятувати має сама людина. Ми можемо її направити до лікаря, але, якщо людина опиратиметься і в якийсь момент ці стосунки почнуть руйнувати вас, просто згадайте основне правило: насамперед треба подбати про власну безпеку. В якийсь момент в пориві нападу мій партнер намагався викинути мене з вікна. Коли я зрозуміла, що це повторюється, навіть наш психіатр сказав: «Катю, думай насамперед про себе, про свою безпеку. Може, варто переїхати». Потрібно розуміти, що, на жаль, є багато хвороб, які неможливо вилікувати, бо сама людина не може визнати проблему. У моєму випадку так і сталося: я могла залишатися з ним до останнього, але, можливо, це закінчилося б трагічно. Тому в цій історії я вибрала себе. Думаю, це був правильний вибір».
Як не нашкодити один одному у стосунках, якщо в обох партнерів є діагноз?
Ось що про це говорить Аліна Сальникова:
«Ніяк. Коли двоє людей не розібралися зі своїми проблемами, вони шкодитимуть один одному — це неминуче. Тільки коли кожен поодинці розбереться зі своїми проблемами (звернеться до свого лікаря, отримає лікування, якщо потрібно, медикаментозне, почне психотерапію — особисту, а не спільну), тоді вони зможуть реально вчитися вибудовувати нетравматичні відносини.
Але без цього вони шкодитимуть один одному, бо думатимуть, що винен насамперед їхній партнер, а не вони. Коли людина сама потребує допомоги, а партнер їй цю допомогу дати не може, тому що сам її потребує, виходять двоє сліпих кошенят, які намагаються вижити.
У будь-якому випадку обом потрібно звернутися по допомогу. Або одному з них спочатку потрібно попрацювати над своїм станом, набратися сил, знань та розуміння, щоби потім із другою людиною побудувати більш-менш здорові стосунки».
Анжеліка, 20 років, 11 місяців у стосунках, у партнерки депресія: «Я зовсім забувала про себе у стосунках, вважала, що маю все робити для дівчини — мій тривожний розлад диктував, що я зобов’язана зробити так, аби вона у мені не розчарувалася. Загалом мені важко пам’ятати, що ми різні люди й час від часу нам потрібні різні речі. Я можу забагато нервувати через стан своєї дівчини і вважати, що самотужки маю все виправити — ці думки підвищують тривожність. Дівчина, навпаки, може вважати, що не може нічого для мене зробити, недостойна мене, бо «нічого не робить». Та, попри ментальні розлади, ми обидві розуміємо, що ми окремі особистості, що нам не треба бути відповідальними одна за одну, а лише за себе. Підтримуємо одна одну ми теж по можливості, не виснажуючи себе. Вчимося розуміти одна одну, спілкуємося».