Незаміновані поля і домашні млинці з варенням. Як молоде подружжя розвиває «Коло Лісу» — культурно-освітній табір на Слобожанщині
Фотограф Георгій Іванченко відвідав засновників фестивалю «Коло Лісу» Стаса і Ганну Сурженків. На хуторі села Верхній Бикшин, що на Харківщині, подружжя приймає дітей з деокупованих територій на короткий відпочинок. Про дитячу радість гуляти незамінованими полями, готувати млинці й займатися музикою, а також про розвиток літнього культурно-освітнього табору на Слобожанщині — у репортажі Георгія.
«Свято, яке завжди з тобою»
На дерев’яному ящику для фруктів у моїй квартирі в Харкові лежить стос журналів про фотографію, а серед книг — «Свято, яке завжди з тобою» Ернеста Гемінгвея. Я читаю, як автор описує своє бідне, проте романтичне життя у Парижі, його вулички, кав’ярні, письменників і доброзичливих людей. «Цікаво, чи побуваю я колись у Парижі? Чи взагалі будь-де за кордоном?» — питаю сам у себе.
Разом з тим починаю згадувати про дітей війни, розмірковувати про їхні складні й унікальні долі. Бо для мене це не лише налякані маленькі люди. Війна стала для них каталізатором дорослішання: ці діти не на свій вік розважливі та обачні. Вони знають, куди потрібно бігти під час обстрілу, як назбирати дрова, зігрітись і поїсти біля вогнища. Ці ще кристально чисті люди мали б вбирати всі радощі та фантазії дитинства, а не думати, як вижити.
Війна позбавила їх мрії, травмувала їхні свідомості, забирає у них батьків. І нам, які думають про те, як побувати в Парижі, ніколи не зрозуміти, як це — мріяти побути з батьками, зі здоровим братом чи сестрою, поїсти бабусиних млинців та вдосталь наслухатись дідусевих розповідей.
Верхній Бишкин
Я їду на Харківщину, в невідоме мені село Верхній Бишкин, що вимирає. До закінчення Слобожанського контрнаступу (2 жовтня 2022 року) воно розташовувалось за 30 кілометрів від лінії фронту. Дорога погана, харківські степи перетворюються на сухі жовті пагорби, з’являються старі хати. Біля місцевого будинку культури мене зустрічає Стас — вище середнього зросту, років трохи за тридцять, чисті блакитні очі та довге русяве волосся, зібране в гульку. Він — йога-майстер, який понад 12 років тому переїхав з Харкова у Верхній Бикшин.
Будинок Сурженків у селі Верхній Бишкин. Фото: Георгій Іванченко
У селі нема ні школи, ні ясел, а лише старенький будинок культури, краєзнавчий музей і молочна ферма. Хати на пагорбах стоять на відстані близько кілометра одна від одної, а між ними чудова природа: кущі, дерева, галявини і ставки. Будинок Стаса розташований на пригорку, що на краю села. Стас запрошує мене всередину. Тут тепло, обабіч каміна сидять два рудих коти. Один з них явно бився вночі. Його пошарпану мордочку гладить Ганна, дружина йога-майстра. У Ганни біляве волосся і такі ж світлі очі. Їй 25 років. В кімнаті панує дуже спокійна атмосфера. На низькому столику розміщений маленький глиняний чайник, наповнений чаєм Те Гуань Інь. Стас розливає його у піали. Чай заспокоює та бадьорить мене одночасно.
Чаювання в хатинці Стаса і Ганни. Фото: Георгій Іванченко
Сьогодні, тобто щовівторка, о 13 годині з прифронтових громад до них приїздять діти — на денний ретрит. Цього разу прибуде група з їхнього ж Лозового району. У нас є три години, аби підготувати все до їхнього приїзду. До чаювання доєднується Женя — найближчий сусід подружжя, який живе за пагорбом. Після він відносить дрова в будинок метрів за 300 звідси, що слугує для прийому дітей. Це акуратна хатинка з пічкою, де у великій кімнаті є барабани, книги і балансборд.
Ми прогулюємось прилеглою територією, яка вражає різноманітністю рослин, гусені та бджіл, що вилетіли на сонечко. День на диво теплий, а небо ясне.
«Коло Лісу»
Стас розповідає мені про «Коло Лісу» — фестиваль, який з’явився тут шість років тому. Спочатку на нього приїжджали учні та друзі, а з роками кількість гостей зросла до кількох сотень з усієї країни. Щороку вони проводили в наметах тут близько десяти днів.
Для «Кола Лісу» виділена простора територія поміж дерев зі збудованою з лози аркою-входом, сценою, столиками, душем і вбиральнею. Все це з чудовим краєвидом на долину біля лісу. Під час фестивалю тут проходять регулярні медитації, виступи музикантів, заняття йогою та лекції про духовне й тілесне. В останній день всі учасники збираються біля ватри заввишки 5 метрів, грають музику і танцюють.
Територія «Коло Лісу». Фото: Георгій Іванченко
Так було до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. З початком великої війни Стасу і Ганні довелось поїхати на деякий час у Вінницьку область, звідки вони повернулись подружжям і почали відновлювати фестиваль. Влітку 2023 року їм вдалося запросити до себе на відпочинок волонтерів та друзів-військових.
«Раніше ми займались реабілітацією людей — зазвичай з Харкова. У нас вони відпочивали, надихались тишею на природі і повертались у велике місто. А з початком повномасштабної війни ми зрозуміли, що маємо це робити для тих, хто готовий приїхати. Замість фестивалю ми назвали це великим ретритом. Переймались через велике скупчення людей, тож встановили ліміт: 200 осіб. Адже перед нашим ретритом був приліт по Першотравневому. Після дійства ми відразу почали готувати 10-денну Віпасану на 15 осіб», — розповідає Стас.
В деокупованих громадах Харківщини з відновленням роботи культури й освіти місцеві осередки шукали викладача йоги. На їхню пропозицію Стас одразу погодився. «У нас тут є чудовий простір на природі, де діти можуть ходити з нами по лісу та полях і не боятись натрапити на міну», — запропонував їм Стас.
Минулого літа вони спробували перший тестовий заїзд на день та ніч. Діти були в захваті від можливості збирати квіти, гуляти, спати в наметах та садити дерева. Це стало початком нового проєкту з відновлення соціалізації для підлітків і дітей з деокупованих громад. «Проєкт літнього культурно-освітнього табору з понад тижневим заїздом вже описаний — ми шукаємо фінансування та чекаємо літа. Це буде нашим головним напрямом на цей рік, бо діти — наше майбутнє, і ми розуміємо, як важливо взаємодіяти з ними», — розповідає Стас.
«У дітей пластична психіка, тож нам потрібно не пропустити цей момент, коли їх треба трохи підтримати», — додає Ганна.
«Не те що підтримати, — лагідно перебиває чоловік. — Це вторинне. Ми усвідомили, що нам також потрібно формувати нову еліту в країні. Інакше ми не зможемо зберегти свою ідентичність і майбутнє. Ідея нашого кемпу — показати дітям сучасність, куди рухається майбутнє, як живуть люди, як змінюються професії та чому важливе мистецтво діалогу».
Стас і Ганна Сурженки у просторі «Коло Лісу», березень 2024 року. Фото: Георгій Іванченко
«Але ж вони можуть поїхати в якійсь табір на Галичині. Чому це важливо тут, на Харківщині?» — цікавлюсь я.
«Ці табори добре функціонують і зазвичай зайняті, а в нашій області місця, де можна відчути себе в гармонії з природою та не боятися мін, — рідкість. Крім цього, важливе також відчуття того, що ти вдома, без потреби їхати у Карпати чи Францію. Зазвичай будинки культури в малих громадах і селах застарілі, і ми також хочемо це змінювати та розвивати. Треба брати не те, що дають, а реально найкраще з різних культурних осередків. Інакше всі ходитимуть на свята, лише щоби в кінці випити горілки. Хіба це культура?» — пояснює Стас.
Гало
«Овва! Подивіться тільки-но вгору! — вигукнув хтось. — Веселка!»
А й справді, бачу: одна веселка, друга, третя, четверта! Небо яснішає, дощу не було і не очікується. Звідки вони тут? Навколо сонця з’явився ореол величезного діаметра: біла, рівна і кругла лінія, щось схоже на шлейф від хмарини на фоні голубого неба.
«Ніколи такого не бачив!» — знову вигукнув хтось.
Це Гало — оптичне явище в атмосфері, що виникає внаслідок заломлення та відбиття світла в льодяних кристалах. При цьому досить часто можна побачити яскраві кольорові плями обабіч Сонця. Гало — явище рідкісне, і здебільшого спостерігається лише в країнах з суворим кліматом.
«Я пам’ятаю, таке було перед деокупацією Харківщини. Добре, що воно ще раз з’явилося тут», — додає він.
Приїзд дітей
Ми знову випили чаю та йдемо зустрічати автобус з дітьми. Поки чекаємо, бджола кусає Стаса за ногу і помирає.
«Може, вони десь зламались по дорозі?»
«Та ні, ти ж знаєш Валентину Михайлівну. Мабуть, досі в музеї розказує їм про Другу світову».
Нарешті з-за дерев показується білий бусік. З нього виходять дві виховательки і близько десяти дітей різного віку: від наймолодшої 9-річної Софії до хлопців з сьомого класу.
«Я заїду за вами о 16-й, тому що зараз заборонено перевозити дітей по темряві», — суворо попереджає чоловік за кермом. Стас з розумінням киває.
«Ми вітаємо вас у таємничій та цікавій подорожі!» — вигукує Женя.
Стас також вітається і представляє нас дітям. Ті радо виходять на вулицю та починають роздивлятись територію, знімаючи все навкруги. Мабуть, їх справді стомила розповідь у музеї, думаю я. Ми трохи пройшлися вздовж лісу і тепер завертаємо всередину. Йога-майстер дістає дзвіночки на червоній мотузці та починає плавно трусити їх в такт своєї ходи.
«А шо це, нашо?» — запитує Софія.
«Так ми пробуджуємо ліс після зимової сплячки».
Стас дає музичний інструмент хлопцю, який тепер також будить ліс.
Група дітей прибуває на територію культурно-освітнього табору «Коло Лісу». Фото: Георгій Іванченко
У мене на ключах, що закріплені карабіном на штанях, теліпається гільза від кулемета з написом «Волею та залізом, 28 ОМБР».
«Це свинець, сплав, чи сталь?» — запитує в мене Софія.
«Що? — в ступорі питаю я. — Чого питаєш?»
«Та цікаво. Дід займається полюванням і часто бере мене з собою».
Софія маленька, проте має широкі плечі та дуже впевнений блиск в очах. Я ніби бачу, наскільки вона сильна.
«Тебе ніхто в школі не ображає?»
«Я ходжу на бокс, тому краще запитати, чи можу я когось образити».
«Ким ти хочеш бути, думала про це?»
«Я хочу отримати папірець, щоби вбивати тварин. Ну там, фазанів, зайців…», — по-дитячому каже вона.
Ми виходимо з лісу, і за пагорбом видніється наша хатинка. Частина дітей починає радісно бігати по траві на схилах, підстрибувати та сміятись.
«Радість життя, радість дитинства — ось вона, проста і неповторна, прямо на моїх очах», — думаю про себе і починаю бігати з ними.
Діти бігають незамінованими пагорбами хутора у селі Верхній Бишкин. Фото: Георгій Іванченко
Музика і млинці в хатинці
Хатинка набивається маленькими людьми, теплішає і оживає. Діти хапають барабани та освоюють балансборд. Можливо, вони бачать такі речі вперше у житті, але тягнуться до них так, наче пів життя зацікавлені цим. І в них все виходить. Кирил, років дванадцяти, підхоплює хвилю радості й одночасно з барабанами грає на сопілці. До дітей підсідає Стас і починає розповідати про музичні інструменти.
Часто в таких малолюдних місцевостях немає музичних шкіл, і єдиним джерелом живої музики може бути друг, який колись грав «Бумбокс» на гітарі. Щоб розвинути свій потенціал, спробувати музичне ремесло і чогось досягти, молоді потрібно покидати свої малолюдні краї та шукати себе у мегаполісах.
Заняття музикою і готування млинців у культурно-оздоровчому таборі «Коло Лісу». Фото: Георгій Іванченко
Тим часом на кухні двоє хлопців-підлітків починають місити тісто для млинців разом із Женею. Він розповідає їм про майстерність млиноготування й дає настанову про те, що чоловіки мають вміти добре готувати. Женя демонструє, як захопливо це може бути, і підкидає млинець у повітря над сковорідкою. Той перевертається та чітко приземлюється назад. Очі парубків горять цікавістю. Тепер настає їхня черга готувати.
Женя полишив млинці на хлопців і відійшов грати на барабанах. Мені здалося, що він зробив це навмисне, щоб перевірити, чи справляться вони самі. Коли настав час перекидати млинець, вони, озираючись, зрозуміли, що поруч є тільки великий хлопець з камерою.
«А що, що робити?» — питає мене один з парубків на ім’я Данило.
«Навіть не знаю», — підігруючи, відповідаю.
«Треба зрозуміти, чи та сторона вже готова, і перекидати», — радить йому друг.
«Ну давай спробуємо».
Він обережно підкидає млинець, який робить потрійне сальто.
«Я часто дивлюсь, як бабуся чи мама готує млинці, але не думав, що сам це зможу і мені сподобається», — задоволено коментує Данило.
Освоєння балансборду і малювання в культурно-оздоровчому таборі «Коло Лісу». Фото: Георгій Іванченко
Тим часом група дітей разом з Ганною переходить з музики на малювання. Кольоровими олівцями кожен з них малює частину майбутнього створіння і передає аркуш сусіду по колу. Таким чином вони разом створили образи вигаданих звірів, яким дали дивні імена, як-от Хамемагу чи Осна.
Діти споглядають на незаміновані пагорби у селі Верхній Бишкин. Фото: Георгій Іванченко
Сонце досі світить, але часу обмаль. Треба доїдати млинці з грушевим варенням і йти до бусика. Хлопці питають у вчительки, чи можуть вони лишитись.
«Пішки додому підете тоді!» — вигукує водій.
Сміючись про себе, ми махаємо руками білому бусику, який зникає за поворотом, везучи радість, добро та наше майбутнє. Мені стає тепло всередині.
