Куди ведуть таємні стежки українських контрабандистів зброї. Розслідування Заборони

Від здобуття незалежності у 1991 році до початку війни на Донбасі у 2014-му Україна міцно трималася в десятці найбільших експортерів зброї у світі. Зброя йшла переважно до країн Африки і Близького Сходу. Втім, далеко не завжди ці операції були законними: скористувавшись хаосом і корупцією, незалежні збройові барони спустошували склади із радянською технікою, а пізніше ринок контрабанди приборкали силовики й чиновники, які готові були навіть порушувати міжнародні ембарго. Заборона дослідила, як працює нелегальна торгівля зброєю в Україні.

На початку листопада 2020 року іспанські силовики за підтримки Європолу ліквідували добре організоване злочинне угруповання з торгівлі зброєю і відмивання грошей, серед затриманих були й українці.

За даними Європолу, злочинна мережа, куди входили також латвійці та іспанці, незаконно перевозила російську зброю, зокрема танки і вибухові речовини на комерційних суднах з України через Середземне море. Доставка головним чином відбувалася в зони конфліктів у Північній Африці і на Близькому Сході, на які поширювалося міжнародне ембарго.

«Злочинна група була добре організована і вела комплексну злочинну діяльність у міжнародних масштабах, включно з визволенням з в’язниці капітана корабля, якого затримали у Греції за нелегальну торгівлю зброєю», — повідомив Європол.

Кошти від торгівлі зброєю зловмисники відмивали через офшори та зберігали на рахунках у Швейцарії та Іспанії. Також торговці зброєю скуповували елітні об’єкти нерухомості в Іспанії, на яких вели розкішний спосіб життя.

Позаштатний агент НАБУ Євген Шевченко пояснив Забороні, що контрабанда зброї — дуже закритий бізнес, який боїться публічності.  

Епоха «збройових баронів»

Контрабанду зброї в Україні можна поділити на три періоди: «лихі 90-ті», до і після російської агресії. Колишній працівник Служби безпеки України Андрій [ім’я змінено на прохання співрозмовника] каже, що в 90-ті роки торгівля радянською зброєю стала чи не найбільш прибутковою сферою. Продавали все: гелікоптери, літаки, танки, автомати й боєприпаси. Контрабандою займалися держслужбовці і криміналітет.

В американському фільмі «Збройовий барон» Віталій Орлов у виконанні Джареда Лето викладає карту України з кокаїну. Він пояснює своєму старшому братові і головному герою стрічки Юрієві — амбітному торговцю зброєю, якого зіграв Ніколас Кейдж, — що починав малювати її з Одеси. Ми теж вирішили почати наше розслідування звідти.

В 90-ті саме тут зійшла зірка торговця зброєю Леоніда Мініна. Він контролював Одеський порт і перевалку зброї через нього. Постачав радянську техніку з українських складів у Західну Африку, товаришував із диктатором Ліберії Чарльзом Тейлором, а також контролював контрабандні канали відправлення до Європи «кривавих алмазів» — так називають дорогоцінні мінерали, закуплені в обмін на зброю у повстанських армій в Сьєрра-Леоне.

Сфера інтересів Мініна, крім Західноафриканського регіону, розповсюджувалася також на Бельгію, Швейцарію, Францію, Монако, Італію, Росію, Німеччину і навіть Китай. Багато держав заборонили йому в’їзд на свою територію, що не заважало Мініну подорожувати з підробленими паспортами.

За інформацією The Washington Post, Мінін був пов’язаний із корумпованими українськими чиновниками, а також керував лісозаготівельною компанією в Ліберії.

До речі, дехто вважає, що реальним прототипом головного героя «Збройового барону» є росіянин Віктор Бут. Втім, той ніколи не мав стосунку ні до України, ні до Одеси. На відміну від Мініна, мафія якого контролювала майже всі найбільші міста Південної України.

Втім, Леонід Мінін покинув Україну ще в 1970-х, керував угрупованням із безпечнішої відстані. Його правою рукою на Півдні України був одесит Олександр Ангерт, більш відомий як «Ангел».

У 2000 році Леоніда Мініна заарештувала італійська поліція. Він отримав тривалий тюремний строк. Через рік Ангерт переїхав до Лондона. З усього угруповання Мініна в Одесі залишився тільки шеф охорони — Геннадій Труханов, нині міський голова Одеси. 

І хоча угруповання більше не існує, журналісти «Слідства.Інфо» знайшли свідчення того, що зв’язки Труханова з членами одеської банди все ще активні. Виявилося, що брудні гроші одеська мафія вкладала в елітну лондонську нерухомість, а донька Олександра Ангерта мешкає у квартирі, якою володіє компанія родичів Геннадія Труханова.

Однак часи «збройових баронів» давно минули, каже Андрій. Наприкінці 90-х влада США вирішила приборкати контрабанду зброї з України. Тому американці почали будувати у пострадянській державі систему експортного контролю. Вона полягала в тому, що є спеціальна вертикаль влади і органи, які контролюють абсолютно всі пересування озброєння. Також вводилися два поняття — «товари військового призначення» і «товари подвійного використання».

«Весь український збройний бізнес потрошку причесали і вже до першої половини нульових перетворили на більш-менш здорову систему. І традиційно для міжнародної практики збройний бізнес — це бізнес президента», — пояснив Забороні колишній силовик.  

Відтоді президент безпосередньо контролює усе, що відбувається в процесах передавання озброєнь. Включно зі скандальними кейсами. Адже торгівля зброєю не просто бізнес, а політика — так само, як, наприклад, торгівля газом. Подальша низка скандалів, до яких причетні українські топчиновники і навіть президенти, це підтверджують.

«Кольчуги» для Іраку

Найбільш гучний скандал стався у квітні 2002 року, коли майор держохорони Микола Мельниченко надав американцям записи розмов у кабінеті президента України. На них Леонід Кучма і глава компанії «Укрспецекспорт» Валерій Малєв обговорювали можливість постачання чотирьох станцій радіотехнічної розвідки «Кольчуга» в Ірак через Йорданію в обхід американських санкцій.  

Про відсутність сумнівів у достовірності аудіозаписів Мельниченка заявив також восени 2002 року спікер Держдепартаменту США. Пізніше офіційний представник розвідуправління Пентагону Джим Брукс  підтвердив, що «Кольчуги» у Багдада є. Проблема полягала в тому, що на той момент українські станції нібито могли виявляти найсучасніші американські літаки. І це напередодні війни США в Іраку.

На відміну від інших скандалів, цей не обмежився критичними публікаціями у медіа. Історія з «Кольчугами» погіршила відносини між Вашингтоном і Києвом у всіх сферах. Зокрема, у жовтні того ж року Держдеп США тимчасово зупинив надання Україні 54 млн доларів американської урядової допомоги.

Танки для Південного Судану

25 вересня 2008 року, під час рейсу з порту Октябрськ Миколаївської області до Момбаси, що в Кенії, судно «Фаїна» захопили сомалійські пірати. На борту корабля були танки Т-72, реактивні системи залпового вогню БM-21 «Град», вогнепальна зброя та інше військове обладнання, офіційно призначене для Кенії. Судно звільнили безкровно: отримавши викуп, пірати покинули «Фаїну». Євген Шевченко каже, що власник корабля — український бізнесмен Вадим Альперін — більше не брався за перевезення зброї.

Скандал зумовила публікація BBC, де британські журналісти стверджували, що зброя призначалася не Кенії, як казав Київ, а Південному Судану. На той момент ця країна перебувала в процесі відділення від Судану після 22-річної кривавої громадянської війни — її жертвами стали понад два мільйони людей.

Звинувачення журналістів заперечували як керівник дипмісії Південного Судану в Брюсселі, так і Міністерство оборони Кенії, а також Сергій Бондарчук, тодішній керівник української держкомпанії «Укрспецекспорт», що займається експортом та імпортом військової техніки.

Але дещо пізніше на сайті WikiLeaks «злили» секретні телеграми Державного департаменту США. Журналісти The New York Times проаналізували їх та дійшли висновку, що кенійські чиновники тримали американських колег у курсі справи. Євген Шевченко каже, що у випадку, коли держава не хоче відкрито підтримувати одну зі сторін конфлікту, вона  вдається до послуг контрабандистів.

Більше того, танки не просто прямували в Південний Судан. До моменту захоплення «Фаїни» 67 танків Т-72 вже доставили туди, і викрита сомалійськими піратами партія техніки мала стати останньою.

Якщо адміністрація президента США Джорджа Буша — молодшого вважала за краще щонайменше не втручатися, то вже новий уряд Барака Обами, що прийшов до влади у січні 2009-го, зайняв жорсткішу позицію: у секретних телеграмах він пригрозив Кенії та Україні «широкими санкціями».

Зважаючи на скандал, в «Укрспецекспорті» заявили, що всі документи кенійський уряд надав відповідно до вимог міжнародних норм, тому відповідальність за можливий реекспорт повинен нести вже покупець, тобто Кенія.

«Є таке поняття в системі експортного контролю, як «енд’юзер». Це головний документ, який має надати покупець. В ньому даються абсолютні державні гарантії, що після отримання замовлених товарів їх використовуватимуть або зберігатимуть конкретно цим урядом-підписантом і що той нікому не передаватиме зброю. Тому і називають «енд’юзер» — кінцевий споживач. У справі з «Фаїною» були такі ж самі енд’юзери, їх записали на державні структури Кенії», — пояснив Забороні експрацівник СБУ Андрій.  

Критика на адресу Києва щодо підтримки Південного Судану лунала і після «Фаїни». Так, 25 вересня 2017 року міжнародна правозахисна організація Amnesty International звинуватила Україну в постачаннях зброї до Південного Судану, коли там тривала громадянська війна. В опублікованому AI дослідженні зазначено, що українська державна госпрозрахункова компанія «Укрінмаш» підписала 2014 року контракт на доставлення в Південний Судан тисяч кулеметів, мінометів, ручних протитанкових гранатометів і мільйонів боєприпасів з компанією, заснованою в Об’єднаних Арабських Еміратах (ОАЕ).

«Залучення української державної компанії до можливих постачань зброї до Південного Судану суперечить міжнародним зобов’язанням України», — підкреслювали правозахисники. Вони також наполягали на тому, що ця зброя використовується для вбивства тисяч мирних жителів.

Керівниця відділу інвестиційного аналізу компанії «Укрінмаш» Маргарита Кузнєцова підтвердила ЗМІ факт підписання двох контрактів з ОАЕ і Південним Суданом. Але запевнила, що за обома договорами не здійснили жодних поставок. У компанії також додали, що і в майбутньому «Укрінмаш» не планує постачати зброю в межах цих угод.

Вже наступного дня організація OCCRP, що займається розслідуваннями у сфері корупції та організованої злочинності, написала про участь українських компаній у посередництві під час постачання польських бронетранспортерів BRDM-2 в Африку і на Близький Схід, зокрема в обхід ембарго ЄС на продаж зброї Судану і Південному Судану. 

Пізніше OCCRP випустила нове дослідження, за яким український спецекспортер «Укрінмаш» мав продати урядові Південного Судану 50 тисяч автоматів Калашникова і дві тисячі реактивних гранатометів. Українська компанія «Техімпекс» виступала у ролі постачальника. Ексдиректор «Укрінмашу» Анатолій Майборода відмовився від цієї угоди. Втім, Державна служба експортного контролю України вказала, що 2014 року до Південного Судану експортували 830 ручних кулеметів і 62 великокаліберні кулемети, а через два роки — 170 і 88 відповідно. 11 квітня 2016 року «Техімпекс» підписала угоду щодо експорту танкових двигунів і запчастин на суму 1,41 млн доларів до Судану, який перебуває під ембарго ЄС із 1994 року.

Спадок холодної війни

У 2013 році американська некомерційна аналітична група C4ADS опублікувала дослідження, за яким нібито через український порт Октябрськ у Миколаївській області відбувалося постачання зброї для режиму Башара Асада в Сирії.

Протягом більшої частини свого існування цей порт був надсекретним військово-морським комплексом, ключовою ланкою в ланцюжку військових поставок СРСР до його союзників по всьому світу. Зокрема, саме з цього порту Москва відправила до Куби у 1962 році ракети, здатні нести ядерні боєголовки. Тоді мало не дійшло до Третьої світової — протистояння дістало назву «Карибська криза». 

Аналіз C4ADS розміщує Октябрськ у центр активної міжнародної торгівлі зброєю, яка пов’язувала Росію та Україну з широким колом покупців по всьому світу, зокрема Суданом, Демократичною Республікою Конго, Бірмою, Венесуелою, Китаєм, Анголою, Іраном. Водночас роль виробника зброї переважно відведена РФ, тоді як Україна виступала транспортним хабом.

Незважаючи на те, що порт розташований в Україні, тоді Октябрськ «функціонально контролювався Росією». Як писали у ЗМІ, порт очолював колишній капітан ВМФ Росії Андрій Єгоров і він де-факто належав бізнес-магнату Вадимові Новинському, який набув громадянства України у 2012 році за наказом президента-втікача Януковича. Тоді він був тісно пов’язаний з Кремлем. Великі російські експортери зброї мали там свої офіси поряд з українськими й російськими судноплавними та логістичними компаніями.

«Ця мережа — мікрокосм того, як працює путінська Росія: впливові урядовці мають неформальні зв’язки з нібито приватними особами, які насправді проводять державну політику», — сказав Том Воллес, співавтор доповіді.

Сам Новинський підтвердив, що і Україна, і Росія використовували Октябрськ для торгівлі зброєю, але заперечив будь-які зв’язки з портом.

Автори дослідження стверджують, що ключовим гравцем у мережі була Kaalbye Group, український бізнес-консорціум, який володів Ocean Fortune, Ocean Voyager і п’ятьма іншими суднами, деякі з яких пов’язані з доставкою передового російського військового обладнання клієнтам по всьому світу. Зокрема, три кораблі компанії у жовтні 2012 року заходили в Октябрськ, щоб забрати частини ракетних установок комплексу С-300 для Венесуели, які були частиною угоди між Москвою і Каракасом, ціною 4 млрд доларів.

Один зі співзасновників Kaalbye Group, Ігор Урбанський, був заступником міністра транспорту України. Інший співзасновник, одеський підприємець Борис Коган, також був членом ради директорів RT Logistika, дочірньої компанії великого державного російського промислового консорціуму, в який входить найвідоміша російська військово-експортна компанія «Рособоронекспорт». Консорціум тоді очолював близький соратник Путіна Сергій Чемезов. Всі інші члени ради директорів RT Logistika були високопоставленими чиновниками оборонного відомства, включно з директором з логістики «Рособоронекспорту».

Реагуючи на розслідування C4ADS, тодішній міністр закордонних справ України Леонід Кожара заперечив, що Україна постачала зброю до Сирії.

5 жовтня 2017 року один зі співзасновників Kaalbye Group Борис Коган неочікувано помер у своєму будинку в Одесі. Попри те, що він мав доступ до компанії, яка торгує, серед іншого, зброєю і контролюється Росією, українські силовики не мали до нього питань.

Як пояснив Забороні виконавчий директор інформаційного агентства «Чорноморські бізнес-новини» Олександр Діордієв, Октябрськ — єдині ворота України для легального експорту озброєння. Інші порти України такого профілю не мали.

«Він мав ліцензію на спецекспорт озброєння. Тобто вся морська торгівля зброєю в Україні проходила через цей порт. На сьогодні, коли його передали практично в концесію [коли підприємство передають у тимчасову експлуатацію іншим державам, іноземним фірмам, приватним особам], під цю функцію лишили дуже маленьку частину порту. Територіально Ольвія — досить маленький порт, який охороняється силовиками. І пхати туди контрабанду сенсу немає, хіба що це продаж зброї на рівні держави, але чиновники хочуть провернути все по-тихому», — пояснив експерт.

ZetAvia

8 березня 2021 року Група експертів РБ ООН щодо Лівії опублікувала офіційний звіт. Українську авіакомпанію ZetAvia звинуватили у порушенні ембарго, накладеного Радбезом ООН. За словами експертів ООН, компанія постачала зброю для повстанців Халіфи Хафтара, на боці якого воюють найманці російської приватної військової компанії «Вагнер». 

Літаки ZetAvia здійснили десятки підозрілих перельотів до Бенгазі та інших аеропортів, контрольованих Хафтаром і його партнерами. Експерти вважають, що компанія підробила польотні та супровідні документи на вантажі, які перевозили її літаки. У листопаді 2020 року журналісти британського телеканалу BBC випустили розслідування про порушення прав людини у Лівії та ігнорування ембарго на постачання зброї до цієї країни із боку Об’єднаних Арабських Еміратів. Також вони знайшли нові докази того, що Єгипет дозволяє ОАЕ використовувати єгипетські військові авіабази поблизу лівійського кордону.

В одному з епізодів журналісти згадують про літаки Іл-76, які здійснювали маршрути з ОАЕ до аеропорту єгипетської бази поблизу міста Сіді-Баррані, що розташоване за 80 кілометрів від кордону з Лівією. Кожного разу, наближаючись до аеропорту «Хабата», літаки Іл-76 відключали свої транспондери, які повідомляють про місцеперебування літака. 

Але журналістам вдалося ідентифікувати кілька рейсів, які приземлялися та злітали з аеропорту поблизу Сіді-Баррані: ZAV9511 та ZAV9515. Вказані рейси виконувала компанія ZetAvia, про що свідчить і звіт експертів ООН по Лівії. Фактично українська компанія була оператором.  

За словами Андрія, українська влада не поспішає перейматися українськими компаніями, які працюють за кордоном. 

«Вони десь літають, ну і літають. Це не наші проблеми. Якщо там є кримінальний злочин, то нехай голова болить у тих людей, які контролюють ці переміщення. На території України, де є юрисдикція українських правоохоронних органів, нічого не відбувається. Те, що вони тут зареєстровані, — не злочин, тобто нічого розслідувати», — розповідає колишній працівник Служби безпеки України Андрій. 

Що змінила російська агресія

Після анексії Криму та початку військових дій на Донбасі навесні 2014 року російсько-українське співробітництво як у легальному експорті, так і в контрабанді зброї практично зійшло нанівець. Україна потребувала захисту, тому всі ресурси військової промисловості залучили для внутрішнього попиту. 

Довелося навіть тимчасово припинити виконання експортних контрактів. Зокрема, Національну гвардію доукомплектовували танками Т-64 і БТР-3, які призначалися для Анголи і Таїланду.

Після 2015 року становище дещо стабілізувався, проте на колишні обсяги експорту Україні вийти не вдалося: якщо до війни країна перебувала в десятці експортерів зброї у світі, то вже після впала на кілька сходинок.

Змінилася і структура постачань: основну частину становили високотехнологічні продукти на кшталт керованих протитанкових ракет.

Зникла масштабна торгівля радянськими запасами — склади ґрунтовно спустошила війна.

Зараз основним джерелом доходу для української оборонної промисловості є продаж протитанкових комплексів «Корсар» і «Стугна-П» (експортна назва «Скіф»), а також інших високоточних боєприпасів від Державного київського конструкторського бюро «Луч».

Головні імпортери української зброї — Китай, Таїланд, Індія, Саудівська Аравія, Туреччина. 

За словами  колишнього працівника Служби безпеки України Андрія, «нинішньому президентові України Володимирові Зеленському нецікаво займатися збройною тематикою. Лідер держави віддав цю справу на аутсорсинг СБУ». 

Російська зброя, африканська рулетка ресурсів

Як видно з попередньої частини, як в контексті офіційного експорту, так і контрабанди Україна дуже часто згадувалась у партнерстві з Росією. І хоча співробітництво зіпсувала агресія Кремля в Криму і на Донбасі, часто можна натрапити на випадки, де виробником тієї чи іншої зброї або техніки є як українські, так і російські підприємства. 

Наприклад, справа з двигунами для КНДР. 14 серпня 2017 року The New York Times опублікувало статтю, за якою Північна Корея, ймовірно, придбала на чорному ринку ракетні двигуни, вироблені на українському заводі «Південмаш». Журналісти посилалися на дослідження експерта Міжнародного інституту стратегічних досліджень Майкла Еллемана, який припустив, що українське підприємство могло продати двигуни КНДР через фінансову кризу або через брак замовлень із Росії.

Сам Майкл Еллеман тоді не відкидав, що російське ракетне підприємство «Енергомаш», яке має сильні зв’язки з українським комплексом, відіграло роль у передаванні двигунів РД-250 Північній Кореї. Пізніше виконувач обов’язків голови Державного космічного агентства України Юрій Радченко припустив, що саме Росія могла витягти із ракет українські двигуни і передати їх КНДР. 

«Практично всі товари у цій сфері, якими торгує Україна, так чи інакше пов’язані з тим, що це такі ж самі товари, які пропонує й Росія. І протягом останніх 15 років відбувається інформаційна війна, ще задовго до власне агресії. Росія постійно нарощувала масштаби будь-яких кейсів, які, можливо, якось пов’язані з Україною, й одразу ж російські спецслужби проводили спецоперації: звинувачували Київ, що той порушує ембарго або постачає зброю у випадках, коли зброя, власне, не українська взагалі», — пояснив ексспівробітник СБУ Андрій. 

Росія лідирує як найбільший постачальник зброї в Африці. Аналітичний центр глобальної безпеки — Стокгольмський міжнародний інститут дослідження проблем світу (SIPRI) — повідомляє, що 59% всього імпорту зброї в Африці надходить з Москви.

«За нашими даними, Росія була найбільшим постачальником зброї до Африки в період з 2016-го до 2020 року», — каже Олександра Куімова, наукова співробітниця, відповідальна за програму озброєнь і військових витрат SIPRI.

Алжир, Ангола, Єгипет, Судан, Південна Африка і Демократична Республіка Конго — це лише деякі з африканських країн, які розмістили великі замовлення на придбання зброї з Росії та інших східноєвропейських країн.

 «Росія сприймає військове співробітництво як ворота до більш усебічного співробітництва зі своїми партнерами, — каже  Ендрю Корибко, глобальний оборонний аналітик. — Росія сподівається використовувати ці відносини, щоб згодом зробити ці економічні, політичні та, зрештою, стратегічні набіги. Очікується, що російські товари можуть поліпшити ситуацію у сфері безпеки в цих країнах, що, в свою чергу, може привести до того, що їх впливові військові чиновники винагородять Москву економічними пільгами та іншими угодами».

З 2008-го до 2020 року Алжир витратив 7,1 млрд доларів на купівлю зброї, що зробило його найбільшим покупцем зброї в Африці. 

Повітряні, морські пошукові радари, протитанкові ракети, бойові вертольоти, радіолокаційна система ЗРК, корвети і фрегати — ось частина військової техніки, яку Алжир замовив з Москви. З 2006 року і Алжир, і Москва обмінюються взаємними візитами лідерів обох країн. В обмін на військові закупівлі Алжиру росіяни мають великі інтереси в секторі корисних копалин Алжиру. 

У центрі цих постачань військової техніки в Африку перебуває російський гігант оборонної промисловості «Рособоронекспорт», що доставляє повітряну, наземну і морську техніку оборони більш ніж трьом десяткам африканських країн.

За даними SIPRI, друге місце після Алжиру в російській матриці військового співробітництва посідає Єгипет.

Важливо зазначити, що Єгипет підписав у 2014 році угоду про постачання зброї з Росією на суму 3,5 млрд доларів, яка передбачала модернізацію його оборонної системи радіолокації, військово-повітряних сил і військово-морського флоту. Рік по тому Єгипет і Росія підписали угоду про ядерну енергетику. В рамках цієї угоди російська атомна енергетична компанія «Росатом» зобов’язалася позичити Єгипту приблизно 25 млрд доларів на будівництво своєї першої атомної електростанції в Дабаа.

Ангола посідає третю позицію. В рамках угоди на 1 млрд доларів Ангола замовила 20 транспортних і бойових вертольотів, а також 12 літаків. Нещодавно Ангола звернулася до Росії по протиракетний щит С-400 і підтримку AngoSat, який стане першим супутником Анголи в космосі. Натомість Росії було надано доступ до нафтових, газових і алмазних родовищ Анголи. Російська компанія Alrosa, один з найбільших у світі виробників алмазів, керує алмазним родовищем Catoca в Анголі. 

Нігерійський аналітик з безпеки, д-р Адесоджі Аден зазначає:

«Глобальна легальна торгівля стрілецькими та легкими озброєннями в останнє десятиліття супроводжувалася щоразу з більшими труднощами в тому, як боротися з різного роду диверсіями та незаконним передаванням, особливо в Африці».

З огляду на те, що Африка не має потенціалу для внутрішнього виробництва зброї, широко розповсюджена точка зору полягає в тому, що  більшість африканських країн пропонують свої природні ресурси в обмін на придбання зброї, так звані «двосторонні обміни». Чи то за збігом або за замовчуванням і добре продуманою стратегією, але здається, що всюди, куди прибував російський експорт зброї, слідував і взаємний відтік природних ресурсів.

За даними Йоганнесбурзького дипломатичного аналітичного центру, Південноафриканського інституту міжнародних відносин (SAIIA) російська стратегія «зброя в обмін на корисні копалини» є основною стратегією.

«У Росії є чіткі економічні мотиви, коли справа доходить до природних ресурсів, — зауважує Келі Кліффорд, дослідник програми врядування та дипломатії SAIIA Africa, що спеціалізується на африкансько-російських відносинах. — Попри те, що Росія може похвалитися власними природними багатствами, ці ресурси важко видобувати, що спрямовує вибір у бік їх імпорту. Як, наприклад, платина із Зімбабве, алмази з Анголи і запаси урану Намібії».

Американський політолог Ендрю Корибко з Москви, що спеціалізується на стратегії США в Афроєвразії, пояснює: «Америка сподівається чинити тиск на африканські держави, щоб вони не співпрацювали з Росією з військової точки зору, тому що побоюється, що ці угоди в кінцевому підсумку зменшать її вплив на військову еліту. Іншими словами, це частина процесу, який багато хто став називати новою холодною війною». 

Який висновок?

За свою 30-річну історію після відновлення незалежності Україна або її громадяни дійсно потрапляли в кілька міжнародних скандалів, пов’язаних з контрабандою зброї. 

Морські порти в Чорному та Азовському морях, десятиліттями відкриті північні та східні кордони із Росією, забиті радянською зброєю склади і великий, але корумпований оборонно-промисловий комплекс лише сприяли окремим «ділкам», що хотіли заробити на контрабанді зброї. Однак, як показує наше дослідження, Україну важко назвати країною, яка зловживає чи нехтує законами, що стосуються контрабанди зброї. І якщо у дев’яностих та нульових ще можна було говорити про певні проблеми у цьому секторі, то зараз подібне навряд чи можливе. 

Звичайно, поодинокі випадки намагань незаконно вивезти чи привезти зброю трапляються й сьогодні. Як повідомили нам у Службі безпеки України, за 2021 рік слідчі правоохоронного органу розпочали 28 кримінальних проваджень, що стосувалися контрабанди зброї або частин вогнепальної нарізної зброї. У СБУ зауважили, що йдеться про намагання як вивезення зброї з України, так і ввезення. Окрім цього, в СБУ повідомили про розпочаті за 2021 рік 64 кримінальні провадження, які стосувалися порушення порядку здійснення міжнародного передавання товарів, що підлягають експортному контролю. Однак говорити про існування контрабанди на рівні держави не доводиться.

Також не варто забувати, що Україну часто прив’язували до подібних скандалів за допомогою ЗМІ лише для того, аби прикрити чиюсь спину. І з огляду на масштаби експорту зброї до Африки та Близького Сходу зі сторони Росії — можна зрозуміти, кому це може бути вигідно.