«Це ідеологія пам’яті, якої в нас нема», – «Остання адреса» про вшанування жертв репресій
«Остання адреса» – це громадська ініціатива, яка допомагає родичам жертв політичних репресій Радянського режиму вшанувавати пам’ять своїх близьких. Активісти встановлюють меморіальні таблички на будинках, у яких мешкали репресовані до моменту арешту. На них вказують коротку інформаційну справку про людину: рік нарождення, рід діяльності, дата арешту та розстрілу, а також рік реабілітаціїї.
«Це ідеологія пам’яті, якої в нас нема. Ми повністю забули, що це таке. Все перетворилось на назву «мільйони» – стільки-то мільйонів було вбито. І ми взагалі не розуміємо, як за цими мільйонами стоять окремі життя. За кожними десятками є люди, з яких вони складаються – це дуже важливо. Це проект пошуку спільного минулого – пошуку того, що нас об’єднує і того, навколо чого ми мусимо об’єднуватись, того, що є нашою точкою відліку. В Україні було встановлено 14 табличок. З них дві – в Одесі, які було вандалізовано, але ми їх відновимо», – ділиться Дмитро Бєлобров, координатор проекту «Остання адреса».
Ініціатива існує не лише в Україні, а й в інших країнах пост-радянського простору. Вона активно розвивається в Чехії, а також в Білорусі, Польщі, Казахстані, Вірменії та Латвії. В основі ідеї проекту лежить ідея німецького художника Гюнтера Демнінга, який вигадав «Камені спотикання» – символічна ініціатива, спрямована на вшанування пам’яті жертв нацизму, що старувала у 1996 році і продовжується дотепер.
Аби встановити табличку своєму родичу, необхідно зробити заявку на сайті ініціативи. Представники «Останньої адреси» подают запит до архіву та отримують усю доступну інформацію про долю репресованого. Далі, разом із родичами або близькими загиблого, вони встановлюють табличку. Саме так вчинив Адрій Ріхтер, бабусю якого розстріляли у 1938 році за шитим білими нитками звинуваченням.
Ганна Теодорівна Ріхтер була зубним лікарем, працювала в українському представництві Червоного Хреста. Її дівочим прізвищем було Яхлакова, вона змінила його на Ріхтер лише коли вийшла заміж за обрусілого німця Еміля Ріхтера. Звичайна жінка, не була членкинею партії, мала вищу освіту Московського університету, жила в Києві разом із чоловіком та сином.
«Моя бабушка была расстреляна ровно 80 лет назад – в конце марта 1938 года. Мы получили доступ к делу совсем недавно и узнали о расстреле», – розповідає онук репресованої Андрій Ріхтер. Він народився у Харкові в 1959 році. Раніше був директором, а зараз обіймає пост старшого радника Боро Представництва з питать свободи ЗМІ ОБСЄ. Живе та працює у Відні, а в Київ прилетів лише на кілька годин, аби вшанувати пам’ять бабусі.
Ганна Ріхтер з чоловіком та сином
Вперше Ганну Ріхтер зарештували у 1921-му, тоді їй владося відбутися двома роками концтаборів умовно. Та у 1937 році до неї прийшли знову. НКВД-исти пришли до неї за доносом художниці Ірини Вейзе, яка повідомила про секретну нараду, на якій обговорювалась контрреволюційна діяльність. Нарада ця ніби-то проходила у квартирі Ріхтер на вулиці Лютеранській.
«В 1936 году в Киеве арестовали некую художницу-немку. Ей дали 6 лет, обвинив в создании фашистской организации. Все обвинения она сперва отрицала, но через два месяца скорее всего пыток она призналась – и ее отправили в лагеря. Через полтора года ее вызвали снова и получили новые показания, в которых она обвинила всех знакомых людей. Мою бабушку она обвинила в том, что в 1918 году, когда немцы уходили из Киева под натиском петлюровцев, она участвовала в неком секретном соващении, которое проходило у нее дома (вул. Лютеранська, 12, – ред.). На нем, по словам немки, было решено эвакуировать под видом раненого немецкого солдата, бывшего министра правительства Скоропадского. НКВД, видимо, вступилось за Петлюру и сказало: «Раз вы пытались вывезти его под видом немецкого солдата, значит вы сотрудничали с Германией». Кто участвовал в совещаннии, кем был этот немец, вывезли ли его – НКВД не выяснило. Бабушка не признавала свою вину. Ей проводили три допроса: два проводил лейтенат, а третий проводил уже сержант. Могу только представить, что было на последнем допросе, если после него она написала чистосердечное признание. Призналась во всем, кроме шпионажа», – розповідає сімейну історію Андрей.
Брак доказів не завадив репресувати Ганну Ріхтер. Вона була розстріляна на підставі постанови комісії НКВС і Прокурора СРСР «в порядку наказу № 00439» 29 березня 1938 року о 23 годині в Київській в’язниці НКВС. Їй було було 55 років.
«Мы практически ничего не знаем о моей бабушке, и сохранить ее имя – это память, которая очень важна для любой семьи. Арест моей бабушки послужил в итоге причиной для ареста моего отца. Это в некой степени память и о моем отце, который тоже пострадал от этого ареста. И напоминание всем тем, кто живет сегодня, что такое не должно повториться», – ділиться онук.
Син Ганни та батько Андрія Георгій Ріхтер також був репресований після арешту матері. Через те, що в очах радянського уряду він був сином «ворога народу», який не доніс про її «злочин». Смерті йому вдалось уникнути. Згодом він домігся довідки про реабілітацію матері, в якій було зазначено, що жінка загинула у концтаборі в 1942 році. Саме так вважала вся родина Ріхтер до 2012 року, аж поки Андрій не отримав дані з архіву, з яких стало відомо про розстріл:
«Мой отец в 1957 году добился реабилитации бабушки. Он получил справку, имея которую уже сегодня я обратился в несколько киевских организаций, в том числе в СБУ, с просьбой помочь найти дело НКВД по моей бабушке. Они мне помогли, и архив предоставил дело полностью.»
Ініціатива «Остання адреса» працює за принципом «Одне ім’я. Одне життя. Один знак». Зараз табличок всього 14, та за планами їх буде встановлено набагато більше. За кожною з них стоїть непроста історія, як та, яку довелося пережити родині Ріхтер.
«Каждая история любой семьи здесь [в Украине] столь же многолика, как история какой-нибудь небольшой страны где-нибудь на Западе. И столь же трагична», – додає Андрій Ріхтер.
