«Мене покійники не вражають — вражає їхня кількість». Історія хлопця, який ексгумує тіла на Київщині

На початку квітня світ побачив смерть. В тілах уздовж дороги, в червоному серці на свіжому манікюрі, в собаці, що стереже мертвого хазяїна, в наспіх закопаних у братські могили сімʼях. На Київщину смерть принесла з собою російська армія. Окупанти вийшли з регіону в останні дні березня, що у Москві назвали «жестом доброї волі». Однак наслідкам цього «жесту» немає кінця. 24-річний Ігор Середа з ритуальної служби у Немішаєвому має справу зі смертю вже 8 років, але в останні місяці він бачить те, з чим ще ніколи не стикався. Спеціально для Заборони журналістка Надія Швадчак розповідає, як Ігор допомагає живим і мертвим на Київщині, де через російське вторгнення загинули понад 1200 мирних людей.

Світловолосий хлопець сидить навпочіпки на фоні чорних мішків, поскладаних у вантажівці декількома шарами. Те, що в них, зрозуміло без слів. Достатньо поглянути на обличчя хлопця. Це фото з Бучі шириться у соцмережах декілька днів квітня. 

«Всі думають, що я плакав, а то я не плакав. Це втома і жах. Ми саме завантажили в фуру 60 покійників», — каже він.

Ігорю 24. Вже понад місяць він викопує, перевозить і хоронить тіла людей, яких вбили російські військові на Київщині. Він працює зі смертю з 16 років. Вона не викликає у нього жодних емоцій — тільки втому від того, скільки уваги потребує. Останні чотири роки Ігор керує ритуальною службою у Немішаєвській ОТГ (селище розташоване всього за 10 кілометрів від Бучі). Коли почалось повномасштабне вторгнення Росії, Ігор вступив до самооборони, під час окупації возив людям їжу і ліки, а у вільний час, ризикуючи життям, займався похоронами.

«Хтось мав допомагати»

Відколи Ігор ексгумує тіла вбитих, він не думає про їжу. Не те щоб він був вразливий до запахів, як його колега, але зранку їсти не хочеться: «Ти ж цілий день їздиш з тілами в машині. Є такі, що пролежали місяць. Запах сумасшедший. В обід не їмо, бо всі в крові, та й нема що. Магазини не працюють. Вже після роботи як приїдемо, змиємо з себе все, тоді вечеряємо». 

Так день у день без вихідних. Сьогодні неділя? Понеділок? Роботи не меншає. Викопати, поховати. Вчора дві ексгумації, завтра кремація, потім похорон, далі перепоховання з Бородянки в Микуличах.

***

Ігор міг би виїхати з Немішаєвого, коли був зелений коридор на початку березня. Міг рятуватися разом з мамою і сестрою і відповісти їм щось інше, ніж «та ну, куди я поїду, хто мене там жде?». Все одно ідея з самообороною провалилася, як тільки до селища увійшли колони російської техніки. 16 хлопців з двома автоматами, кількома пістолетами і рушницями не були в змозі це зупинити.

Але Ігор не виїхав. Каже, що тих, хто не боявся розвозити їжу, ліки і засоби гігієни на два села, якими час від часу курсувала російська техніка, було 4–5 машин. А тих, хто потребував допомоги, було близько тисячі. «Виїхати і залишити людей? Не знаю, чи було б це правильно. Хтось мав допомагати, — говорить він. — Так, були люди, які з першого до останнього дня просиділи в підвалі. Ми навіть не знали, що вони є. Потім познаходили їх з обмороженими ногами і повезли в госпіталь. Може, їм було так нормально. Нам не було». 

Ігор з друзями спускався в підвал всього раз: коли біля комірчини, в якій вони ночували, бабахнуло так, що заклало вуха і обсипалася штукатурка.

«Тут майже всі застрелені в голову»

Ігор займається ексгумацією тіл загиблих близько місяця. Їх стільки, що поліції не вистачає рук. У перші дні треба було об’їжджати 20 адрес поховань щодня — працювати доводилося з 7 ранку до 11 ночі. А робота важка: «В мене є хлопці, які раніше займалися похоронами, — каже Ігор, — хотіли допомогти. Але бабушку-дєдушку винести з дому, коли вони цілі — це одне. А тут майже всі застрелені в голову. Береш тіло, щось відпадає, рук, ніг нема, череп як пісок розсипається. Хлопці (їм від тридцяти до сорока) пити почали. «Чого?» — питаю. А вони: «Не можу».

«Мене покійники не вражають — вражає тільки їхня кількість, що там 89-й рік народження, 91-й, діти, бабуся в підгузку. Чого росіяни це робили? — запитує Ігор. — Добре, я молодий хлопець, може, там у мене зброя, може, я розвідник. Якби мене вбили — я розумію, чого. Але маленька дитина, жінка, стара людина, з інвалідністю людина? В знайомого бабушку просто вдома на ліжку застрелили. Як це? Що це за воєнні?».

***

Ігор міг би відмовляти тим, хто під час окупації знаходив його навіть хтозна-де, навіть без зв’язку, і просив поховати померлих. Тоді він не копав би яму для покійного дідуся в окупованому Мироцькому під прицілами трьох російських автоматів, без права підняти голову. Не заганяв би лопату в землю з думкою, чи не вкинуть в ту яму і його.

Чи смерть тоді була ближчою? Каже: «Була. Бачити русского солдата — це вже загроза. Ти українець, він зі зброєю. Веземо продовольство, зупиняє. Навів автомат, кричить: «Стій! Я тебе в 14-му в АТО не бачив?». Друг йому: «Мені 24, що б я в 16 років там робив?».

Відпустили. 

Ігор говорить, що в окупації навчився приймати життя таким, як є. Що постійно стріляють. Що можна померти навіть не виходячи з дому, бо прилетить ракета.

«Я погоджувався ховати людей, бо хтось мав це робити. Ми ж і не виїхали, бо знали, що буде робота. Тому не відмовляли жодного разу, — каже він. — Не ховали, тільки коли біля дому покійника танки були. Було пару поховань, коли у нас просто не було варіантів: все-таки то покійна людина, а ми живі».

«Тільки руку знайшли, за перснем впізнали»

Часом вже не скажеш по обличчю, чоловік це чи жінка — впізнати можна хіба що за одягом чи прикрасами. Тіла викопують і з узбіч, і з кладовищ, і з дворів біля будинків. У дворах крики і сльози. Ігор завжди питає, як це сталося. «Вийшов покурити», — відповідають. «Годував собаку», — підхоплюють. «За столом сидів — снаряд прилетів».

Людина нічого не очікувала.

Ігор і його колеги в респіраторах, рукавичках і одноразових білих костюмах кладуть тіла людей, які не чекали смерті, в чорні пакети. 

***

Ігор міг би зачинити двері свого магазину ритуальних послуг в перший день повномасштабного вторгнення Росії. Тоді зараз там не стояло б три розпаровані труни: в одної завелика кришка, в іншої не того кольору, в третьої не з того дерева. Стояло б трохи більше сорока, які він з напарником розвантажили і не поскладали як слід 23 лютого, бо відклали на завтра.

«Магазин був відкритий весь час. Кому була потрібна труна — йшли і брали. Не було грошей — брали просто так, були — платили. Дехто повертає гроші зараз. Але справа не в заробітку, а в тому, що мені після відступу росіян треба було купити нові труни», — пояснює він.

На початку ексгумації багато хто не міг знайти рідних, бо вони всі лежали в цих однакових чорних пакетах, не помічені. Треба було відкривати кожен пакет і шукати. Тіл багато, лежать одне на одному. Щоб знайти, доводилося переривати все. Пакети видавали дуже погані, перекладаєш — рвуться.

Як він живе після всього, що бачив?

Відповідає: «Дзвонить знайома і каже, що в Бородянці з-під завалів її маму і тата дістали. Маму впізнали нормально, а в тата тільки руку знайшли, за перснем впізнали. 27 тіл звідти по шматках привезли і намагаються зібрати. Як описати емоційний стан, коли таке бачиш? Як передати словами? Просто розумієш, що матеріальне відходить на другий план. Найцінніше, що є — життя». 

Ігор погано спить, але йому ніколи не сняться покійники.